Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ЧЕТВЕР, 13 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
15.05.2015

КАМ’ЯНЕЦЬКА ЧАСТКА ПЕКЛА

«Поет із пекла» - так назвав роман про видатного українського поета, прозаїка, перекладача Тодося Осьмачку літературознавець Михайло Слабошпицький. Книжку, видану 2003 р., через два роки відзначили Шевченківською премією. Завтра виповнюється 120 років від дня народження Осьмачки. Є в його пеклі й помітний кам’янецький слід.
Теодосій ОсьмачкаНародився Теодосій Степанович Осьмачка 4(16) травня 1895 р. в с.Куцівка на Черкащині. Як поет, потужно засвітився на початку 1920-х. Перша збірка Осьмачки «Круча» з’явилася 1922 р., засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», як писав Сергій Єфремов. Її відзначали глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 р. вийшла друга книжка поезій Осьмачки - «Скитські вогні», своєрідний гімн українському степові. Останньою книжкою поета в радянській Україні стала збірка «Клекіт». Вона побачила світ 1929 р., коли більшовицький прес на всю силу став затискати індивідуальну свободу творчості.
Михайло Слабошпицький писав у романі про Осьмачку: «1928 року, коли він ще не відчув себе остаточно загнаним вовком, але гарячий подих погоні вже обпікав йому шию, він приїхав до батькового брата Михайла Юхимовича в село Драганівку на Поділлі. Він уже тоді шукав і не знаходив прихистку. Очевидно, саме тут, на Поділлі, й почав визрівати його план за будь-яку ціну вирватися з СРСР. Він вирішив використовувати для цього і легальні (усе ще вірив, що вони можуть бути!), й нелегальні шляхи».
Нині Драганівка - це село Чемеровецького району. 1931 р. Осьмачка знову приїхав на Поділля - у містечко Лянцкорунь (тепер с.Зарічанка Чемеровецького району), прожив літо у дядька, а з осені став учителем української мови і літератури, а також російської мови в трудовій школі Лянцкоруня. 1932 р. на прохання Осьмачки його перевели в с.Вільхівці (теж Чемеровецького району), потім - в Івахнівці. В останньому селі його 5 лютого 1933 р. заарештували, доставили в Чемерівці, а 12 лютого - в Кам’янець, де помістили до камери попереднього ув’язнення.
На допиті 15 лютого поет розповів, що попрямував до свого дядька через те, що розійшовся з дружиною в Києві, де вона була лікарем, і йому не було де дітися. До Куцівки не поїхав, бо добре знав це село, й воно його зовсім не цікавило, а «як літератора більше принаджувала західна частина України». Осьмачка не приховував своєї мети: «Наміри про нелегальний перехід кордону в мене були, і я вважаю, що не вчинив би ніякого державного злочину, адже Галичина (Західна Україна) - це одне ціле з нашою Україною; я, як син українського трудового народу, гадав, що цілком можливе моє перебування в будь-якому куточку України».
Це одне характерне зізнання Осьмачки (вже відкритим текстом) у протоколі допиту від 15 лютого: «Останнім часом переконався, що в Україні за структури Радянської влади я не зможу писати, оскільки Радвлада не дозволяє вільно висловлювати свої думки і взагалі розвиток української культури перетворила в залежність від Росії. Незгодний із таким станом, я вирішив 1933 року виїхати за кордон, де міг би як поет далі продовжувати свою літературну діяльність».
Були допитані й учителі, з якими працював Тодось Степанович. Завідувачка Драганівської школи так охарактеризувала Осьмачку: «Працюючи в школі весь навчальний рік, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна освіта. Під час викладання як літератор завжди покликався лише на таких авторів, як Шевченко, Франко, Винниченко та письменників західної літератури, а сучасних творів не визнає, вважає їх не художніми... На численні зауваження з мого боку, а також інших шкільних товаришів переключитися на виховання молодого покоління, кадрів для соціалістичного будівництва, він завжди відгукувався з недовір’ям, посилаючись на нерозуміння нинішнього становища. Визначити, чи все те було лише про людське око, чи справді в його голові плутанина, я не могла...».
Ще один учитель розповів таке: «Провчителював він у нашій школі 1931-1932 навчальний рік, але на роботі не показав себе як радянський учитель, не виправдав цього високого звання; були такі випадки, коли він заявляв, що, мовляв, нема настрою викладати, піду краще «слідом за осінніми хмарами».
На допиті 16 лютого поет сказав слідчому: «Захід мене цікавить, оскільки там є цивілізація і вікові культурні скарби».
Михайло Слабошпицький так прокоментував цю заяву: «У цих словах була неприхована оцінка стану справ у Країні Рад. Вони характерні не тільки тим, як він коментував культурну ситуацію в більшовицькій імперії, а й як свідчення абсолютної відвертості поета. Він ні з чим не крився, не хитрував, цілком відкрито, правдиво відповідав на всі запитання слідчого, анітрохи не переймаючись тим, що його відповіді можуть не сподобатися і що це ускладнить його долю».
Поет також дав оцінку тодішній педагогічній практиці й пріоритетам у вихованні учнів, заявивши, що завжди вів боротьбу із завідувачами шкіл і деякими вчителями там, де працював, і наполягав: «Мова повинна займати у викладанні в школі перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне і культурне визволення».
Під час перебування в Кам’янець-Подільському ДОПРі лікарі виявили в Осьмачки тяжке загострення неврастенії. Його тричі клали до тюремного лазарету. Але, за їхнім висновком, «з боку загального психічного стану відхилень не виявлено».
В обвинувальному висновку констатувалося прагнення Осьмачки нелегально перейти кордон, а також підкреслювалося, що в підсудного є «ненависть до російської мови» (хоч, як зазначив Слабошпицький, цей висновок нічим абсолютно не підтверджено). Трійка Кам’янець-Подільського ДПУ (Родомін, Хейфман, Писарєв) рекомендувала вислати поета на північ на 5 років. 28 травня 1933 р. прокурор затвердив цей вирок. Однак особлива нарада при колегії ДПУ 3 червня ухвалила звільнити Осьмачку з-під варти і позбавити права проживання в прикордонній смузі терміном на 3 роки, починаючи від 7 березня 1933 р. (з дня, коли заведено кримінальну справу).
Далі в житті Осмачки було ще чимало всякого. І симулювання божевілля, і психіатрична лікарня, і в’язниці, аж доки 1942 р., після 12-річних поневірянь, він не прибув до Львова. Далі були Німеччина, переїзд до США. Деякий час Осьмачка жив у Канаді. Влітку 1961 року на одній із вулиць Мюнхена він упав від нервового паралічу. Друзі перевезли Осьмачку літаком до лікарні, що недалеко від Нью-Йорка. 7 вересня 1962 р. поета не стало. Останнім його живим бачив Іван Багряний - «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого».
Надзвичайно високо оцінив творчість Осьмачки професор Гарвардського та Колумбійського університетів Юрій Шеве-льов: «За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин». Якщо можна перелити Україну в слово, - то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, - то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу, - то це вона збудована, зримо і живовидячки».
Нам сьогодні варто пам’ятати слова Осьмачки, сказані 16 лютого 1933 р. в Кам’янці-Подільському: «Захід мене цікавить, оскільки там є цивілізація і вікові культурні скарби». Якби тоді Україна знайшла сили, як то бачив поет, зорієнтуватися на захід, не мали би ми сьогодні наших пекучих проблем.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку