Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
СУБОТА, 21 КВІТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
08.03.2013

УРОКИ АФГАНУ ДЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ З КАМ’ЯНЦЯ

Нині Ніна Михайлівна працює в науково-методичному центрі управління і науки Кам’янець-Подільської міської радиСьогоднішній день по праву присвячено ніжним, романтичним, чуттєвим жінкам. Але ж є серед них і такі, що відзначаються чималою мужністю, цілеспрямованістю й настирливістю. Такою видалася унікальна, на наш погляд, жінка - Ніна ХУДИК, яка чітко знає, чого хоче від цього життя. Досягти поставленої цілі не можуть завадити їй ні труднощі, ні перешкоди, ні навіть війна.
Ніна Михайлівна - корінна кам’янчанка. В місті над Смотричем вона народилася, тут росла, навчалася, тут живе та працює й нині. Спочатку планувала пов’язати життя з технікою та дуже швидко зрозуміла, що обрана стезя зовсім їй не до душі й подалася у філологи.
- Батьки від мого задуму були не в захваті, - пригадує Ніна Михайлівна. - Знайомі постійно повторювали, що нині - технічний вік, і кому ти потрібна зі своєю філологією. Та відступати я не збиралася: сказала, що вступлю до місцевого педінституту, - так і зробила.
Після закінчення навчання молода й активна вчителька за направленням вирушає працювати до Красилова. Вчителює там близько року і через сімейні обставини повертається до Кам’янця-Подільського. Влаштовується на роботу в одну з місцевих шкіл і невдовзі усвідомлює, що для того, аби бути гарним учителем, потрібно віддавати всю себе цій справі. А от на самовдосконалення і розвиток часу вже не вистачає.
- Якось я дізналася, що під час літньої відпустки можна їздити в колишні соціалістичні країни ви¬кладачем на курсах вчителів, які читають російську мову, - розповідає Ніна Михайлівна. - Так потрапила до Югославії, Болгарії, Угорщини, Чехії, Словаччини.
Такі курси давали можливість не лише подорожувати світом, збагачувати свій життєвий і професійний досвід, а й отримати рекомендацію для довготривалого відрядження за кордон. Її Ніна Михайлівна отримала, та чи могла вона тоді подумати, що згодом вагатиметься й відмовлятиметься від того, до чого так довго йшла.
- Я часто їздила на різні семінари до Москви, де доводилося працювати з іноземцями. На одному з них отримала пропозицію щодо дворічної роботи за кордоном. Це була столиця Афганістану - Кабул. На той час там уже йшла війна, тому моя відповідь була категоричною і безапеля¬ційною - ні.
Та не минуло й року, як кам’я¬нецька вчителька отримує ще одного листа, цього разу вже з наказом із Москви, згідно з яким у лютому 1984-го Ніна Худик мала вилетіти до того ж таки Кабула. Відмова означала табу на виїзд за кордон, адже одне «ні» в її резюме вже було.
Я зважила всі «за» і «проти» й фактично за тиждень вирішила, що поїду. Рідним і близьким про це нічого не сказала. Мандраж скував лише тоді, коли пройшла митницю в аеропорту «Шереметьєво». Через 9 годин ми приземлялися в Кабулі. І коли я поглянула у вікно літака й під нами побачила тільки коричневі, чорні й сірі фарби, тоді вже задумалася: «Боже, куди ж я потрапила?». Відповідь не примусила себе чекати. Щойно ми зійшли з трапа літака, довкола вималювала¬-
ся купка людей, і всі зі зброєю. Тоді я остаточно зрозуміла: це війна.

ПРАВИЛА ГРИ ДИКТУЄ АФГАН

Поселили нас у звичайних багатоповерхівках одного з мікрорайонів міста, які свого часу були побудовані радян¬ськими спеціалістами. Жили ми разом з афганцями. Переважно це була місцева інтелігенція: лікарі, викладачі, дрібні чиновники. Зрозуміло, що одразу адаптуватися складно. Це екзотична країна, мусульманська країна зі своїми законами, правилами, вірою. Але перше, що мене здивувало, - безпритульні діти, які просто тиняються вулицями, копирсаються в смітті. Зі свого вікна я бачила, як дітлахи років 4-8 кидалися на купи мотлоху, що викидали із сусідніх будинків. І коли вони щось між собою не могли поділити, то билися аж до крові. Дуже страшно за таким спостерігати. Але нам пояснили, що в жодному разі не можна втручатися в такі бійки чи подавати цим дітям милостиню. Бо нагодуєш сьогодні одного, завтра вже цілий натовп не дасть тобі проходу. 
Магазини там були найрізноманітніші: французькі, англійські, німецькі, щоправда, ціни страшенно високі. Для прикладу, якщо в Союзі на той час шматочок дитячого мила коштував 14 копійок, то в них - 3 рублі. Та що цікаво, афганці - напрочуд чесний і гордий народ. У них були окремі крамнични для бідних і забезпечених людей. Асортимент і в одних, і в інших однаковий, але ціни суттєво відрізнялися, проте жодна людина, яка мала належний рівень життя, не дозволяла собі зайти в дешевший магазин. Ми скуповувалися лише в своєму мікрорайоні. Міським транспортом не користувалися. Якщо хотіли ви¬їхати в місто, потрібно було попередити про це в посольстві. Нам надавали службову машину й декілька озброєних чоловіків для супроводу.
- А як було з дітьми, яких Ви навчали?
- З ними не виникало жодних проблем. На момент, коли я приїхала, в Афганістані було 6% грамотного населення. Працювала я в ліцеї, де навчаються діти віком від 14 до 21 року (окремо хлопці й дівчата). Перший рік викладала в хлопчиків. Вони відвідували заняття з сьомої ранку до полудня, а потім ішли на роботу. Питань з дисципліною ніколи не виникало. Бо якщо немає учнівського квитка, тебе забирають до армії. Цього, звичайно, ніхто не хотів, тому всі старанно вчилися.
З дівчатками було ще цікавіше. Їм настільки незвичною була моя персона. Я ж також жінка, але зовсім не така, як вони. Тому й оглядали мене завжди дуже пильно, кожна хотіла підійти і хоч пальчиком доторкнутися.
- До речі, як щодо одягу, там же свої вимоги до жіночого вбрання. Ви їх дотримувалися?
- Звичайно, нас одразу попередили, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Тобто обов’язково мали бути за¬критими шия, руки, ноги, незважаючи на страшенну спеку на¬дворі (за два роки побачила один дощ). Одного разу я при¬йшла без панчіх, бо в останній момент перед виїздом вони пустили «стрілку». То кожна з дів¬чаток вважала своїм обов’язком при¬йти і тихенько на вушко мені сказати: «Ханум, це дуже погано, це не добре, так не можна ходити».
Це люди, які безмежно віддані своїй країні, що мене також дуже здивувало. Зі мною в парі працювала афганка Шахін. Її батько був мільйонером, мав у Кабулі триповерховий будинок. Російську мову Шахін вивчала в Індії та Великобританії. Якось я запитала, чому вона тут працює за копійчану зарплатню. Адже лише витрати на таксі куди більші за її оклад. А вона мені каже: «Моя країна займає 114 місце в світі за рівнем грамотності, і якщо я можу хоч якось виправити цю ситуацію, то зроблю для цього все можливе. І немає значення, скільки мені за це заплатять».
Розповім вам ще один випадок. Я була в комісії, яка відбирала безпритульних дітей у дитячі будинки Узбекистану. Якось до нас привезли 30 хлопчиків-сиріт приблизно семирічного віку з одного місцевого племені. У двох після обстеження знайшли якусь хворобу, що не до¬зволяла їм летіти. Ви уявіть собі, що ці хлопченята зробили живий лабіринт, міцно вчепившись лікоть за лікоть (а всередині були тих двоє хворих). І сказали, що не зійдуть з місця: або їдуть усі, або не їде ніхто. Це був вчинок, який свідчить про те, що вже в такому юному віці там розуміють: потрібно захищати од¬не одного і завжди триматися разом. Словом, дуже багато чому можна було навчитися. 

А НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ

- Але багато чого потрібно було й остерігатися?
- Це правда. Я бачила, що таке війна, ми не один раз потрапляли під обстріл. У сусідньому з нашим будинку, де жили лі¬ка¬рі, в лоджію влетів снаряд. Жінка залишилася живою тільки через те, що вчасно вийшла в коридор, кімнату рознесло повністю.
Дуже багато було ви¬падків, коли над Кабулом збивали військові вертольоти. 
Тут я на власному досвіді зрозуміла, навіщо потрібні бойові «сто грам», про які раніше читала лише в книжках про війну. Якось я пішла на ринок по зелень. І вже розраховуючись за товар, відчула, ніби земля піді мною піднялася. Оглянулася, а позаду мене - вибух. Я миттю кинула продавцеві гроші за товар і щодуху помчала з того місця. Тоді постраждали переважно афганці, котрі саме поверталися з роботи. Повсюди кров, поранені люди - видовище страшенне. Коли прибігла додому, не могла вимовити жодного слова. Моя сусідка дістала з холодильника пляшку горілки й налила мені. Тільки після цього я відчула, що потихеньку приходжу до тями. 
Щомісяця ми збирали гроші та їхали в центральний військовий шпиталь, щоб відвезти нашим хлопчикам фруктів, овочів чи ще чогось смачненького. І якщо там був хтось із українців, то складалося враження, що зустрілася найближча рідня. Розумієте, війна - це як лакмусовий папір, вона виявляє всі сторони людського характеру. Це тут ми можемо обманювати одне одного і навіть самих себе, лукавити, хитрувати, там таке не проходить, бо ти потрапляєш у ситуацію, коли важко приховати все, що є 1984 р., Афганістанв тебе всередині. Тому таких чесних відносин між людьми, як тоді, я більше не бачила, та вже, певно, бачити не буду. Там починаєш усвідомлювати дуже багато речей. Розумієш, що сьогодні можеш сказати людині криве слово, а вже завтра вибачитися не буде перед ким. Пригадую, як за тиждень до мого повернення додому був страшний обстріл. Ми із сусідкою по квартирі заховалися у ванній кімнаті, бо виходити на вулицю під час обстрілу не мали права. Я почала ходити туди-сюди, при¬мовляючи: «Хвала Богу, що скоро звідси їду». Мені тоді й на думку не спадало, що цими словами роблю боляче колезі, адже я невдовзі відлітаю, а їй залишатися. І лише коли вона кинулася до мене з проханням замовкнути, то зрозуміла, що такі нібито незначні нюанси можуть багато означати. Ми, хто був на той час у Афгані, досі підтримуємо стосунки. Я без жодних проблем можу полетіти в Ташкент, Білорусь, Молдову, Москву, Київ, бо в мене там є справжні, перевірені життям друзі.
- Ніно Михайлівно, якби випала нагода поїхати ще раз до Афгану, Ви б нею скористалися?
- Однозначно. Я вдячна долі за дуже цікаву країну, яку довелося побачити. Щовесни мені сняться Кабул і хлопчики, котрі ходили містом і носили на голові корзини, повні гірських тюльпанів найрізноманітніших кольорів. Звичайно, були в цій поїздці і плюси, і мінуси, але я з неї багато чого взяла для себе. Моє життя різко розділилося на «до» і «після». Звідти я приїхала зовсім іншою людиною з чітким переконанням: дорожче за життя в цьому світі немає нічого.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку