Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ЧЕТВЕР, 20 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
03.06.2016

ЦИФРА, ЯКА ПЕРЕВЕРНУЛА ЖИТТЯ

Є люди, котрі описують історію нашого міста словами, є - що пишуть її яскравими подіями, а є й такі, які малюють її світлинами. Дуже вдало вдається це робити фотохудожнику Петрові Ігнатьєву. Без його творчого погляду крізь фотооб’єктив вірного «Кенона» не відбувається жодне світське гуляння в Кам’янці. І хоч жити фотографією цей чоловік почав лише десять років тому, однак 8 червня в Галереї мистецтв на свій 60-річний ювілей він відкриватиме вже 100 фотовиставку.
Петро ІгнатьєвА почалось усе з того, що батьки малого Петра помітили схильність сина творчо дивитися на світ. А тут ще й такий збіг обставин - у місті свій перший набір здійснювала художня школа. Довго не вагалися: в руки пензлик, під пахву мольберт - і гайда штудіювати прекрасне й робити все довкола кольоровим.
Палітру життєвих барв дещо приглушили армійські будні, згодом - монотонна діяльність шліфувальника на заводі К-ПЕМЗ, підприємництво на ринку. Повернути стерно та знову взяти курс на творчість зуміла «цифра». Ні не та, в якій кохався Архімед, а та, що соковито дозує життя на кадри та цікаві ракурси.
- Не можу сказати, що фотографія в моєму житті з’явилася випадково. Випадково ми купили собачку породи кокер-спанієль, яку щодня потрібно було вигулювати, - сміється Петро. - Ті прогулянки були і вдосвіта, і ввечері, і в дощ, і в сніг. Без поспіху йдучи вуличками міста, бачив довкола стільки цікавого, гарного, незвичного. Якось зловив себе на думці, що трапляються моменти, котрі так хочеться зафіксувати, показати ту красу іншим. Поділився тими міркуваннями з дітьми, а вони мені подарували цифровий фотоапарат. Було це з десяток років тому. І відтоді в мене зав’язалися дуже теплі стосунки з фотографією, які вже встигли перерости у велику, щиру, взаємну любов.
- І що ж найчастіше народжується від того почуття: портрети, пейзажі, фоторепортажі?
- Знаєте, всього потрохи. Спочатку знімав усе, на чому зупинялось око: фортецю, міст, будинки, колоритні вулички. А потім настав такий період, що, здавалось, жодного камінця в місті не обминув мій об’єктив. Ну що ще можна тут відзняти? Тоді з’явилося захоплення завжди мінливою природою, згодом у кадр увірвались люди, емоції, фестивалі, а це вже невичерпне джерело.
- То фотографія сьогодні для Вас захоплення чи вже професія?
- Я б сказав, що це захоплююча професія. Наразі працюю фотографом у Кам’янець-Подільському державному музеї-заповіднику, хоча раніше й не думав про це.
Коли на ринку в торговому кіоску почав виставляти свої роботи, багато хто мене запитував, чому я ще жодного разу не організовував власної фотовиставки, адже маю такий багаж достойних світлин. І от одного разу, набравшись сміливості, взяв свої роботи й пішов до тепер уже рідного музею просити, аби там виставили фото. Тодішній директор Людмила Станіславська оглянула моє портфоліо і сказала так: «Це не ви хочете, аби ми дозволили організувати виставку, а я прошу вас розмістити ці роботи у нашій Виставковій залі». Потім була участь у міжнародних виставках (за моїми плечима їх близько 20), призові місця, персональні виставки в Хмельницькому, Кам’янці-Подільському. Так хобі стало невід’ємною частиною життя і улюбленою роботою. Тепер жоден фестиваль чи масовий захід у місті не можу пропустити, маю завжди бути в гущі подій. І мені це дуже подобається.
- Але ж такий темп життя, безумовно, виснажує. Де берете енергію, аби встигати за тим усім?
- Наснаги додає бажання вловити цікавий і неповторний кадр. Іноді шкода пропустити навіть долю секунди, бо от зараз травинка так гарно купається в сонячному промінні, а вже за мить напівпрозора хмаринка все зіпсувала. Тому завжди намагаюся тримати фотоапарат під рукою, аби нічого не прогавити. А ще обожнюю подорожувати. От цього року, коли всі люди смакували святкове олів’є й дивилися телевізор, я першого січня подався до Одеси, бо в Інтернеті вичитав, що море «кипить». І зовсім не пошкодував про цей спонтанний вчинок. Лише уявіть: надворі десятиградусний мороз, пролітає сніжок, а Чорне море, немов велетенський казан з окропом, парує. Це досить рідкісне явище, тому варте того, аби жити в світлині довго-довго. В тій поїздці на Аркадіївському пляжі мене вразила не лише вода, а й чайки. Я ніколи раніше не бачив, як птаха завмирає на рівні обличчя і дивиться тобі прямісінько в очі, ти простягаєш їй долоню з крихтами хліба, а вона ніби із вдячністю опускається і починає їсти з твоїх рук. Ні краплі страху, безодня довіри. Це вражає. Надихають мене і гори. Обожнюю Закарпаття. Я фотографував там і золоту осінь, ловив перший сніг, цьогоріч їздив туди зустрічати весну. Всю ту красу, казкову атмосферу, незайману природу мені важко описати словами, а от світлинами передати легше. Надивившись на гірські краєвиди, зійшовши на гору заввишки півтори тисячі метрів, надихавшись до запаморочення карпатським повітрям, - наснагу для роботи можу ще позичити й іншим. До того ж ламатись або ж виходити з ладу може техніка, а людина має будувати плани на майбутнє, а ще насолоджуватись бурхливим і яскравим сьогодні.  

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку