• ДОПОМОЖІТЬ

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЛИПНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
01.07.2016

З ПОДІЛЛЯ ДО КАНАДИ І НАЗАД.

ПОДОРОЖ ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ 

Олександр ЯКОВЧУК
Усередині травня в нашому місті вперше відбувся Міжнародний фестиваль-конкурс «Музичний феєрверк», засновником якого виступив видатний українсько-канадський композитор Олександр ЯКОВЧУК - наш земляк.
Олександр Миколайович - це справжній унікум, людина, яка пройшла надзвичайно цікавий і звивистий творчий шлях, у якому траплялися і перепони, і круті віражі, але кожний крок на цьому шляху вів нагору - до вершин музичного ідеалу.
Зізнаюся, що після спілкування з ним я вийшла просвітленою і на деякі речі в житті поглянула по-новому. Безперечно, для знайомства варто перелічити всі регалії Олександра Яковчука: заслужений діяч мистецтв України, лауреат державних і міжнародних премій, член Національної спілки композиторів України та Ліги композиторів Канади, член канадського Музичного центру, доцент кафедри композиції Національної музичної академії України ім.Петра Чайковського. Але, мабуть, більше скаже одне-єдине ємке слово - «глиба».

ВІД ЧЕРЧА - ДО МУЗИЧНОГО ОЛІМПУ

У його свідоцтві місцем народження вказане село Черче Смотрицького району ще на той час Кам’янець-Подільської області, 21 травня 1952 р. Кам’янець - усього за 20 км униз за течією Смотрича - став першим містом, яке побачив малий Сашко.
- Мене дуже потрясли тоді фортечні мури, - згадує Олександр Миколайович. - Магнетично, енергетично прив’язало це місто, і я ніколи від нього не відмовлявся і не забував…
- Олександре Миколайовичу, як же Ви, хлопчик із села, настільки серйозно захопилися музикою?
- Коли звучала музика, в мене робилася «гусяча» шкіра, і я починав відділятися від землі, літати! У нашому селі були два духові оркестри і ще один у школі. Й пам’ятаю: як починав десь грати оркестр, я біг за тридев’ять земель, щоб тільки послухати. А років у 12 мене нарешті взяли до шкільного оркестру. Господи, скільки ж це було радості та щастя!
Я мріяв про військове училище, і мама запропонувала вступати до школи військових диригентів. Уже уявляв собі: блиск труб, військова форма, і я - диригент! «Але ж без уміння грати на фортепіано тебе не візьмуть!». Та мене ця мрія так захопила, що якби треба було грати на балалайці - учився б і на балалайці!
Перший рік мама сама мене вчила - у неї в дитинстві була гувернантка-німкеня, яка навчила її німецької мови та гри на фортепіано. А потім я їздив до Кам’янця і приватно займався у викладачів музичної школи. А директором на той час працював чудовий чоловік Анатолій Цибуля. Він був тенор, причому такий сильнющий, що коли брав ноту, то в серванті дзвеніли склянки. Йому мене показали, а він і каже: «А давайте візьмемо його заради експерименту в сьомий клас!».
Я там був, як біла ворона, мав великі прогалини в теорії музики. Вдома з мамою, як міг, надолужував, писав по 10 музичних диктантів на день, усе це сольфеджіо, музичну літературу. І що ви думаєте? Я закінчив - дві 5-ки, дві 4-ки, і того ж року вступив до Хмельницького музучилища.
Та я не хотів бути піаністом. Уявляв собі, як стану викладачем, і діти будуть ті злощасні етюди Черні щодня мені грати, і помилятися в тому самому місці по три тижні підряд, а я буду без кінця розжовувати і повторювати: «Вчи, готуйся, скоро екзамен»… Та я просто здурію!
Мене музика більше цікавила «зсередини», як вона будується: гармонія, поліфонія, теорія музики, сольфеджіо - от це творча річ! Тому пішов на відділення теорії музики.
- Ви вже тоді зрозуміли, що будете композитором?
- Ні, тоді я про це й гадки не мав. Але в училищі подружився зі скрипалем Аліком Степаненком. Якось він захворів, і я прийшов його навідати. А він шию замотав шарфом, а сам на скрипці грає і щось записує. Питаю: «Що ти робиш?» - «Тс-с-с! Я музику сочіняю». - «Ти з глузду з’їхав! Ти подивись, хто музику писав: Моцарт, Бетховен, Бах!». А вони для мене: от Господь Бог, архангели, а слідом за ними - Моцарт, Бетховен і Бах. А тут - якийсь Алік!
Я пішов від нього вражений, але вирішив і собі спробувати. Прийшов додому, сиджу день, два, три - нічого не виходить. Врешті зліпив якийсь «собачий вальс», вирішив Аліку показати. А він каже: «Тєбє нє слєдуєт етім заніматься, у тєбя совєршенно нєт к етому таланта».
Мене це дуже зачепило, але писати музику - це дар Божий, він або є, або його немає, цьому неможливо навчитися. А потім уже не можеш без цього жити, хочеться більше знати, більше вчитися, більше слухати, більше аналізувати, акумулювати, і кінця-краю цьому нема…
Отой поштовх, очевидно, запустив потужну «ланцюгову реакцію», адже на третьому курсі музучилища Олександр Яковчук показав свої твори на кафедрі композиції Київської консерваторії, і був без закінчення училища і навіть атестата зрілості за середню школу прийнятий до консерваторії - цей унікальний випадок свідчить про визнання таланту юного композитора.
Ще на студентській лаві з-під пера Олександра Яковчука з’являється низка самобутніх композицій, а як дипломну роботу, він (також уперше в історії консерваторії) представив власну оперу «Незабутнє» за однойменною повістю Олександра Довженка.
На сьогодні в творчому доробку Олександра Миколайовича 8 симфоній, 3 ораторії, опера, балет, 32 кантати, значна кількість концертів і камерних творів тощо. Понад 160 творів композитора вийшли друком в Україні, Росії та Канаді. Більше як 200 композицій записано до фонду Національної радіокомпанії України з грифом «Зберігати довічно».

СЛІДАМИ ЛИСЕНКА

Особливим захопленням Олександра Миколайовича були й залишаються народні пісні. Замолоду він об’їздив Поділля й зібрав цілу колекцію перлин народної творчості - понад півтори тисячі пісень, яким подарував друге життя у вигляді обробок для сольного та хорового виконання.
- О, яка ж це була цікава справа! - з усмішкою згадує Олександр Миколайович. - У мого батька був мотоцикл Т-750 з коляскою, я брав магнітофон «Дніпро» і їздив по селах. Приїжджаю до сільради, там у якогось секретаря чи голови питаю: «Хто у вас найбільш співучий?» - «Аво там така бабка!». Беру в крамниці якогось гостинця, як вони любили, - «Сітро» і пряники. Дехто ще й чарчину любив пригубити.
Приходжу: «Гайда, співайте!».
І як почнуть співати! А я записую на магнітофон. Ніхто з колег-композиторів цим не займався. А я врятував ці пісні, вони вже не пропадуть, вони записані й перекладені на ноти. Мало того, я ще роблю їхні обробки.
Ви розумієте, народна пісня живе тільки у двох випадках: коли її в народі співають, передаючи з покоління в покоління, або ж коли вона оброблена для сольного виконання чи хору, або для інструментального виконання і виконується на сцені. А коли вона виходить на сцену - тоді звучить по цілому світу.
От Лисенко зробив близько 500 обробок народних пісень, а я поки що тільки 304, але за обсягом у мене вдвічі більше, бо в Лисенка зроблений один варіант гармонізації мелодії для всіх куплетів. А в мене - кожен куплет має свою варіацію звучання, як балада. Я застосовую симфонічні принципи.
- Ви десь публікували ці пісні?
- Так, звичайно. Вийшло вже два диски, 56 пісень - саме тих, які я збирав і робив обробки. А ще при Союзі, 1989 року, в «Музичній Україні» була видана книжечка «Пісні з Поділля», там слова і ноти 152 пісень. 1990 року вийшла невеличка збірка «Колядки і щедрівки». І ще шість збірок лежать готові до друку, чекають свого часу.
А крім того, видаю збірки моїх обробок народних пісень. Зокрема, в грудні я спеціально приїхав до Кам’янця, щоб презентувати збірку «Українські колядки і щедрівки для дитячого хору без супроводу» в моїй обробці - 50 творів, 190 сторінок, прекрасне кольорове видання з малюнками. Я ще раз хочу подякувати кам’янецькому підприємцю Володимиру Постовому, котрий дав гроші на її видання. На презентації артисти з Київської філармонії та кам’янецькі хори співали мої твори, і те, як сприймали цю музику мої земляки, - було щось особливе! Адже це вперше після закінчення музичної школи я повернувся до Кам’янця!

ДЖЕРЕЛА МУЗИКИ - ГІРКІ Й КОСМІЧНІ

Музика Олександра Яковчука, скажемо прямо, не «попсова». У своїх творах композитор нерідко відображає болісні сторінки історії нашого народу: Чорнобиль, Голодомор, Голокост, репресії, війну тощо, пропускаючи їх через своє серце.
- Чорнобиль… Я був у Києві весь той час, 90 кілометрів по прямій, - зі сльозами на очах згадує Олександр Миколайович. - Декілька разів їздив туди з концертами, бачив усе те. Ви уявляєте, що таке їхати через село, особливо вночі, коли світла немає, а тільки фари автобуса, який вас везе? Бачити покинуті хати, нікого і нічого нема, навіть собак і котів, - усе кудись поділося… Оці руді ліси, все жовте, погоріле… Нові асфальтові дороги скрізь - їх покрили шаром свіжого асфальту, щоб хоч якось нейтралізувати ту радіацію, а на узбіччя навіть не можна виходити… Мій перший фільм «Мужчины есть мужчины», до якого я написав музику, знімався в Прип’яті, і ми там жили, ходили на екскурсію на АЕС. А потім - пустка, стільки людей виселилося! Скільки загинули ні за що! Це трагедія, на яку неможливо було не відгукнутися…
Голодомор… Пам’ятаю: позбираються баби й діди вдома, і про що вони говорять? Про голод 33-го року. Бабка каже: сиджу на печі, нема нічого, вже всі стіни пооб’їдали, де яка лобода тільки з землі виткнулася - вискубли і з’їли. Вже були випадки кані-
балізму, жінки сходили з розуму і їли власних дітей. І тато мій, а тоді йому було десять років, якось ліг спати, а заснути не може, крутиться. От мама скривила до нього гримасу, а він злякався: «Мамо, не їжте мене!..».
…А як 38-го року приїхали вночі й забрали сорок чоловіків із села, «ворогів народу», ні за що, ні про що, серед них мої дядьки. Вернувся тільки один… А ви кажете! Як тут не відгукнутися? Як?! Воно ось тут… (кладе долоню на серце).
Це дуже цікаві речі, як людина пише музику, звідки вона береться. Можна навіть у метафізику якусь повірити, що воно звідкись приходить. Це невивчена таємниця, може, ми - просто ретранслятори, сприймаємо цю музику з вищих світів і передаємо її сюди, на Землю. Хтозна…

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

Олександр Яковчук із дружиною Надією ДанилівноюОлександр Яковчук - один із тих, кого звуть «улюбленцем долі». Його кар’єра із самого початку склалася дуже успішно, він одразу здобув визнання, з 1978 р. вступив до Спілки композиторів, працював редактором у відділі української музики на Республіканському радіо, в Київському молодіжному театрі, писав музику до фільмів.
Ще в консерваторії зустрів свою «половинку» - кохану дружину і вірну подругу по життю Надію Данилівну, піаністку. В них народилися двоє синів і донька. Але доля підготувала для них крутий поворот.
- З 1983 року я був на творчій роботі, - згадує Олександр Миколайович. - Для композитора це найвищий щабель, тому що він може заробляти виключно своєю творчістю. Але розвалився Радянський Союз - і все урвалося. А в мене троє малих дітей…
Я раніше вже бував у Югославії, тому поїхали з дружиною туди на роботу - в місцевий оперний театр. Але буквально через рік там почалася війна, і в Україні теж - повна розруха, купони, жодної роботи…
Ми подали документи в канадську амбасаду, і трапився випадок - раз на сто років - що потрібні були музиканти. Так ми й потрапили до Канади і прожили там 15 років. Наші діти й тепер там живуть, закінчили школи, університети і навіть між собою розмовляють англійською, хоча українську знають прекрасно.
- Чому Ви все ж таки повернулися з Канади, адже життя там склалося доволі благополучно?
- За те благополуччя я заплатив страшну ціну - 10 років творчого мовчання. Щоб стати там на ноги, довелося зайнятися будівельним бізнесом, тому я зовсім не писав музики. Але викладав і в приватних навчальних закладах, і в університеті. Став членом Ліги композиторів Канади, членом Канадського музичного центру, багато працював для української діаспори.
Був головою журі в номінації «Композиція» в знаменитому канадському фестивалі-конкурсі «Kiwanis Music Festival». Згодом ми з такими ж емігрантами зі Словенії, Чехії, Словаччини, Сербії, Польщі, України створили свій фестиваль - «Etobicoke Music Festival».
І от якось до нас на фестиваль приїхав ректор Київської національної музичної академії ім.П.Чайковського Володимир Рожок. Запитує: «Що ви тут робите?!». А ми тут уже 15 років живемо, в мене чотириповерховий будинок, кілька машин, є робота, наші діти вчаться, хто вже працює - цілком нормальне життя!
Він питає: «Кого ви тут вчите?». Мене тільки взяли в університет, а мої учні - всі «кольорові», жодного білого. Він каже: «Олександре Миколайовичу, ви ціле життя писали музику, збирали українські пісні! Ви - патріот України? То віддайте ці знання українським дітям!».
- Мабуть, за чутливу струну він Вас зачепив?
- Тоді ми собі посміялися - що мені можуть запропонувати в Україні? Ну, півставки викладача на кафедрі композиції. Ну, квартира у нас в Києві, слава Богу, була. Ну, а далі що?
…Але десь воно таки мене зачепило. Якось сиджу в себе на балконі, п’ю каву, обклався своїми котами. І раптом відчуваю: якщо не поїду в Україну - то повішуся. Я не суїцидальний тип, ні. Я дуже практичний, мене в плуга можна запрягати. Але кажу дружині: «Надю, я поїду!». Поїхав. Рік прожив сам, попрацював. Потім вона приїхала до мене, влаштувалася на кафедрі камерного ансамблю, а я - на кафедрі композиції Національної музичної академії імені Чайковського, тепер - доцент.
- Не шкодуєте?
- За чим? Будинки, машини - це мені вже не цікаво. Я приїхав у рідне село, в Черче. Там, у батьківській хаті, живе мій брат. А я купив собі поряд стареньку сільську хату, потрохи доводжу її до ладу. І мені там добре, я там відпочиваю. В Києві весь час кашляю, а приїжджаю сюди - і через тиждень почуваюся зовсім здоровим.
Знаєте, це - як у йозі, йдуть певні рівні підняття. Матеріальне перестає бути настільки важливим, як духовний світ. От у мистецтві я - «йог», і чим більше мені з віком відкриваються глибини мистецтва, тим менше значення має все оточення. Мені не важливо, де і в яких умовах - аби лише мати змогу займатися своєю справою, оце і все.

ЧАС ПІДІЙМАТИ МОЛОДИХ

Олександр Миколайович повернувся на рідне Поділля не з порожніми руками - він започаткував тут фестиваль-конкурс міжнародного рівня, який привабив багатьох юних музикантів нашого міста й України. Правою рукою для нього в цій нелегкій і благородній справі стала дружина Надія Данилівна.
- Для мене настав час віддавати щось більше, ніж музику, - переконаний композитор. - І я не став би працювати на кафедрі композиції, якби не відчував, що мушу передати свої знання, досвід молодому поколінню.
От Микола Лисенко, портрет якого зараз перед нами, скільки зробив для української музики! Він починав із нуля. З університетським хором підготував власні обробки українських пісень, а їм заборонили співати українською мовою. Але вони переклали ті пісні на французьку - і все одно співали їх, французькою! Він, бідний поміщик, на власні кошти створював музичні школи, все на собі тягнув. Титан! Що ми проти нього? Ніщо! Але маємо рівнятися.
Сподіваюся, з часом «Музичний феєрверк» стане таким, як я його бачу, - справді великим і потужним міжнародним фестивалем.
Я знаю, що роблю, тільки аби Бог здоров’я дав! 

Автор:  Наталія ЯРОВА

Повернення до списку