Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 19 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
30.07.2010

Микола ГОРДИНЧУК: «ЧЕРГОВА МЕТА - 51-Й»

Наш співрозмовник - знаний у місті журналіст Микола ГОРДИНЧУК, якому 1 серпня виповнюється 50. Розмова з ним розпочалася з подільського коріння ювіляра.
Микола ГОРДИНЧУК- Коріння? Народився я в сім’ї колгоспників у Нігині. Батько Петро Максимович усе трудове життя пропрацював чабаном у колгоспі «Комуніст», - розповідає Микола Петрович. - Його часто відзначали урядовими нагородами і грамотами. Мати Людмила Iванівна важко працювала в найкращій у колгоспі рільничій ланці, а згодом через хворобу перейшла на тік, де трудилася до пенсії.
З дитинства я допомагав батькам вести домашнє господарство. На час літніх канікул працював у колгоспі, де довгий час головою правління був Герой Соціалістичної Праці Мусій ПIДГОРОДЕЦЬКИЙ. За ударний труд неодноразово отримував з його рук грамоти і подарунки.
- Коли потягнуло до історії?
- У школі. Під наставництвом учителя історії Євгена МРУЧКА займався у шкільному краєзнавчому гуртку. Iстотно вплинув на вибір мого майбутнього фаху також і громадський директор сільського народного музею Василь ДРАГОБЕЦЬКИЙ.
Тривалий час Микола очолював шкільний краєзнавчий гурток, підтримував тісні зв’зки з відомими краєзнавцями. Навчаючись у 9-му класі, за час літньої практики виготовив для шкільного кабінету історії «Атлас історії Кам’янеччини», яким і досі користуються на уроках краєзнавства учні Нігинської школи. 10-класником вступив та успішно закінчив річні заочні підготовчі курси для вступників при Київському університеті ім.Шевченка.
Після закінчення школи 1977 р. Микола ГОРДИНЧУК вступає на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Для нього і досі залишилася пам’ятною екскурсія першокурсників вулицями Старого міста, яку провів тодішній декан факультету Лев БАЖЕНОВ. А перша лекція з історії України, котру прочитав кандидат історичних наук Олександр СТЕПЕНКО, закарбувалась особливо, бо викликала в юному серці почуття гордості за Україну. Взагалі, в ювіляра про всіх викладачів нашого вишу найкращі спогади.

До навчання Микола ставився з усією відповідальністю і старанністю, про що свідчать тільки добрі та відмінні оцінки у заліковій книжці. Брав активну участь у роботі археологічних експедицій. А про дослідження Залучанських (Нігинських) печер доповідав на IX Подільській історико-краєзнавчій конференції (єдиний зі студентів) на секції археології.
У навчанні йому щастило. Їх група (куратор Жанна СЄРЄБРОВА) була однією з найкращих серед студентських груп вишів України, про що згодом була велика публікація в обласній молодіжній газеті. Відзначали групу і поїздками в Ленінград і Яремче.
Микола ГОРДИНЧУК- Група підтримувала дружні зв’язки з однокурсниками із Луцького педінституту, неодноразово студенти обмінювалися візитами, приймали гостей і студентів із Волині, - згадує Микола Петрович. - Мені з однокурсниками дуже поталанило: група була дружною, активною.
Великий вплив на нас мали такі неординарні науковці, як Петро ЩЕРБИНА, Iон ВИНОКУР, Володимир ГОРАШ, Лев БАЖЕНОВ, Валерій СТЕПАНКОВ. Петро Федорович умів на лекціях так зацікавити студентів, що до нього крадькома навідувались охочі послухати про історію ХIХ століття студенти з інших факультетів. А прищеплений Валерієм Степановичем інтерес до козаччини спонукав мене сформувати оригінальний розділ зі спеціальних поштових погашень і випущених поштових марок на козацьку тематику в моїй власній філателістичній колекції.
В одній групі зі мною навчався Олексій РУДМАН, котрий став заслуженим учителем України, вчителем року. Моїм одногрупником був Володимир КАЗАЧУК, котрий згодом був секретарем міськкому комсомолу, працював заступником міського голови, тепер - у Міністерстві житлово-комунального господарства. Микола БАЮК захистив кандидатську дисертацію і став проректором Хмельницького університету управління та права. Микола ФУРМАН - полковник Служби безпеки України. Анатолій БАЛУХ і Сергій КУРIШ, із якими я проживав в одній кімнаті гуртожитку, також стали директорами шкіл на Хмельниччині та Буковині.
- I все ж таки, попри вибір професії педагога Ти став журналістом. Як це сталося?
- Стежина до журналістики торувалася самим життям. Трудову діяльність розпочав 1980 року на посаді вчителя історії та суспільствознавства у Маниківцях Деражнянського району. До речі, тут познайомився із ксьондзом Яном ОЛЬШАНСЬКИМ, який згодом став біскупом Кам’янець-Подільської дієцезії. Ян Янович підтримував мене перед призовом в армію, а під час служби в ній я отримував від нього щирі та зворушливі листи, які додавали сил під час армійських буднів.
По закінченні інституту я отримав направлення на роботу на Рівненщину. Спочатку працював учителем історії та суспільствознавства, а 1982-го мене обрали секретарем Старосільської сільради.
Старе село - дуже цікава і самобутня місцевість, що потопає в зелені поліських лісів. Сільська школа працювала у дві зміни, мала по два паралельні класи, починаючи з першого і до випускного. Впродовж семи місяців роботи на посаді секретаря сільради я зареєстрував шість одружень, чотири смерті та 78 народжень!
- Якщо Ти вчителював, як же потрапив до армії, адже тоді діяв закон, яким учителям (та й усім спеціалістам з вищою освітою на селі) давали відстрочку у службі?
Долонька- А я районному військовому комісару дав дві пляшки коньяку, щоби призвав мене на службу (сміється).
Служити довелось у місті Одинцово, неподалік Москви. Під час служби брав активну участь у громадському житті військової частини, організовував вечори відпочинку для солдатів строкової служби. Започаткував конкурс фотоплакатів «Моє рідне місто», і цей почин згодом поширився в інших військових частинах дивізії. Про цей конкурс я розповів на комсомольській конференції Московського військового округу. Генерал АНЦУХ тоді заявив: «В етого солдата надо офіцерам учіться нє только надлєжащім образом работать, но і виступать пламєнно, как Павка КОРЧАГIН». Я очолював клуб військової частини, був листоношею, кур’єром, кіномеханіком, секретарем комсомольської організації.
- Не пропонували залишитися на службі?
- Авжеж. Мене чекала стрімка офіцерська кар’єра, бо сам генерал-полковник БИЧЕНКО, тодішній начальник політуправління військово-будівельних частин СРСР, вирішив опікуватися моєю долею через замполіта частини. Однак я категорично відмовився. Писав рапорт в Афганістан (хотів бути героєм!), але приїхав службовець із «певного» відділу і, м’яко кажучи, категорично відговорив, запевнивши, що «страна нє должна рісковать такімі талантамі, прєкратітє думать о дурном гєроізмє!».
Кажуть, що армія - хороша школа, але краще її пройти заочно. На щастя, я потрапив на службу до добрих командирів, атмосфера у нашій частині була далекою від дідівщини. За час служби був читачем публічної історичної бібліотеки у Москві. Та і в метро та електричках багато начитався усілякої літератури.
1984 року, після демобілізації, влаштувався на роботу вчителем історії та суспільствознавства у Новосинявську середню школу. В ній організував роботу шкіль-ного кінознімального гуртка, виготовив навчальний фільм «Фортеці Поділля». Займався в обласній літературній студії. А 1985 року опублікував свою першу байку «Лісова управа» в обласній газеті «Корчагінець».
У грудні 1985-го в старосинявській районці «Колос», за підсумками виробничої практики школярів, опублікував свою першу замітку, яка стала головним призвідником переходу на постійну роботу в липні 1986 року до редакції цієї газети.
Тодішній редактор «Колоса» Василь ДЕСЯК неодноразово приїжджав до школи вмовляти мене, аби я перейшов до них на роботу. Однак мені подобалося працювати з дітьми, імпонував молодий вчительський колектив. Та й сама Нова Синявка вабила краєвидами та щирістю людського спілкування.
Влітку 1986-го Василь Iванович приїхав знову: «Ходи, Миколо, один місяць попрацюєш, а тим часом мої кореспонденти підуть у відпустку, та й у дітей -канікули. А через місяць повернешся до школи». Я і погодився.
Марка - Микола ГОРДИНЧУКВідпрацювавши місяць, при-йшов у бухгалтерію розписатися за високий на ту пору гонорар - 60 рублів, бо мав чи не найбільше у редакції опублікованих рядків. Василь ДЕСЯК похвалив мене за продуктивність і пожалкував: «Якби ти написав заяву на прийом на роботу, то отримав би ще за місяць 120 рублів зарплати». «Миколо Петровичу, напишіть заяву зараз, але поставте дату - 1 липня 1986 року, нехай Василь Iванович підпише, то я нарахую зарплату за місяць», - додала бухгалтер Тамара Максимівна. Тоді мені подумалося: «Напишу заяву, а прийде пора, то піду з посади кореспондента».
Коли прийшов час іти до школи, то редактор неоднозначно заявив: «Пишіть заяву на звільнення, відпрацюйте два місяці, як того вимагає законодавство, тоді йдіть у школу!». Звісно, заяви на звільнення з редакції я не став писати, а ще впродовж року за сумісництвом викладав у школі тричі на тиждень по шість уроків у випускних класах і працював завідувачем відділу в районці. Цю посаду мені запропонував редактор після двох місяців моєї кореспондентської практики. Та й зарплата вже становила 140 рублів щомісяця і гонорари - по 60-80 рублів. Отак я став журналістом і цій професії не зраджую вже понад 24 роки.
- Миколо, Ти ще й добре знаний своїми політичними уподобаннями, активною громадською роботою...
- Так, 1990 року організував у Старосинявському районі громадську організацію «Асоціація дослідників Голодомору-33 на Старосинявщині». Завдяки діяльності її активістів у чотирьох селах району в 90-ті роки спору-джено пам’ятники жертвам Голодомору із зазначенням на плитах прізвищ померлих. Активісти нашої асоціації зібрали та опублікували на сторінках районної газети сотні спогадів про важкі голодні роки. Мені особисто довелося побувати в усіх 45-ти селах Старосинявського району і записати спогади ще живих на той час свідків Голодомору 1933 року та голоду 1947 року. То дуже гіркі спогади, гіркі свідчення. Їх друкували у газеті «Колос» попри те, що дехто з райкому партії категорично виступав проти цього. Згодом переважна більшість цих публікацій увійшла 2003 року до книги «Голодомори в підрадянській Україні».
Коли засновувався Народний Рух України за перебудову, який згодом переріс у Рух за незалежність, підтримував його ініціаторів, сприяв діяльності місцевого осередку. Серед найважливіших акцій, які провів власне Старосинявський осередок Руху, слід назвати мітинг щодо відкликання народного депутата України Анатолія ПОПЕРНЯКА, а особливо, збирання українських книг для українських шкіл Придністров’я. Тоді придністровським школярам ми відправили вантажівку з книгами українською мовою.
1991 року я повернувся на Кам’янеччину, де впродовж чоти-рьох місяців працював кореспондентом новоствореної газети «Кам’янець-Подільський вісник».
Нині працюю на посаді за-ступника головного редактора цієї газети. Робота в газеті не обмежилася виключно репортажами та іншими публікаціями. З юності звиклий до громадської активності, 1995 року я став організатором видання книги Василя РОМАРНЮКА «Чабанівка» про історію цього села. Видання «Чабанівки» на ту пору для нас стало мало не подвигом. У книзі відверто йшлося про замовчувані раніше репресії, Голодомор 33-го, рабську працю в Німеччині та інші маловідомі факти з історії села.
- А потім з’явилася «Долонька»...
- Так, 1996 року заснував газету «Долонька», яка 2001-го стала загальноукраїнським дитячим виданням. На своїх сторінках газета підтримує дитячу творчість, виховує в юних читачів прагнення творити добро, потребу зростати розумними, кмітливими і творчими особистостями.
1997 року разом із Валер’яном БАНЬКОВСЬКИМ перемогли у престижному конкурсі Фонду Євразія «ЗМI для громадянського суспільства». За його підсумками, отримавши грант, я ще побував із двотижневою навчальною поїздкою в США. А 1998 року в Голландії з навчальною поїздкою побував і Валер’ян БАНЬКОВСЬКИЙ.
Торік разом із друзями за-снував обласну газету «Їжачок-поштовичок». Нині працюємо над тим, аби цю газету перереєструвати в загальноукраїнський дитячий журнал із філателії.
Крім цього, ми ще заснували обласну молодіжну газету «Юла», яка вже цього року здобула третє місце на всеукраїнському конкурсі з висвітлення діяльності профспілок, випередивши понад сотню видань. Хочемо перереєструвати «Юлу» в загальноукраїнське видання.
- З усього видно, що громадська діяльність займає чимале місце у Твоєму житті?
- Так, я - член Всеукраїнської творчої спілки краєзнавців, член правління Хмельницької обласної організації Українського добровільного історико-просвітницького, правозахисного, благодійного товариства «Меморіал» ім.Василя Стуса, очолюю прес-службу «Меморіалу» та видаю газету «Вісник Подільського «Меморіалу».
- А як на «любовному фронті»?
- Одружився я аж 1992-го. Дружина Тетяна родом із Великого Жванчика, що на Дунаєвеччині. Ми виховали дві доньки - Iнну, яка нині має фах лікаря, та Катю, яка готується стати студенткою після закінчення ЗОШ №15. Дружина нині очолює газету «Долонька».
- Хобі маєш?
- На дозвіллі охоче пасічникую. Як справжній бджоляр, люблю не мед, а божих працьовитих комах.
Захоплююся філателією. Маю багату колекцію поштових марок України та конвертів зі спеціальними погашеннями художніми штемпелями.
Люблю рибалити, збирати гриби, лікарські рослини. А також консервувати овочі на зиму та варити вареники.
- Чи є якийсь унікальний рецепт від Миколи ГОРДИНЧУКА?
- Найсмачніші гриби, які довелось їсти, - зелениці. Ростуть вони на піщаних пагорбах півночі Рівненщини у лісах поміж боліт. Вони суцільно зеленого кольору, ніжка коротенька, а в піску видно, як 5 копійок, шапочку. Розгорнувши пісок, дістанеш гриба. Щоби вимочити з нього пісок, гриби вкидають у відро чи тазик із водою. Коли піщинки із зелениці всядуться на дно, гриби солять за смаком та одразу підсмажують на сковорідці в печі.
А господиням пораджу вареники з такою начинкою: в домашній сир варто додати трішки дрібно нарізаних смажених шкварочок і щедро дрібно насічених зеленої цибулі та кропу. Усе гарно посолити. Наліпити вареників, зварити, їсти зі сметаною.
- I все ж, Миколо, хочеться почути відповідь на ключове запитання: 50 - це багато чи мало?
- Це надто поважний вік, щоби мріяти, і цілком достойна життєва пора, аби будувати творчі плани. Мої літа, як кажуть, уже йдуть із ярмарку, але почуваюся щасливим, бо живу серед унікальних, цікавих людей у мальовничому краї, багатому на історію, природу і працю.
Для мене день народження - підсумок ще одного прожитого року, не завжди радісний, бо чимало із задуманого ще не вдалося здійснити. Колись іще юнаком (одразу після випускного вечора) написав собі листа у майбутнє - до 2000-го року. Перечитав його - все, що планував у юності, вдалося здійснити. Тепер, хоч листів у майбутнє не пишу, але щорічно будую плани. На наступний - 51-ий - також поставив собі чергову мету. Чи досягну - покаже час!


Автор:  Віталій БАБЛЯК
Кількість коментарів:  1

Повернення до списку