Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 22 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
29.07.2016

СПОРТ І ПЕРО - ЗА БУДЬ-ЯКОЇ ПРОФЕСІЇ

Сьогоднішній герой нашої рубрики «ювілеї» Михайло МАНЬКОВСЬКИЙ зовсім не виглядає на 70 років, які йому виповняться 1 серпня. Завжди веселий, балакучий, сповнений енергії та ідей. Ким тільки не працював Михайло Казимирович: такелажником, секретарем райкому комсомолу, міліціонером у районному та міському відділах, учителем історії, фізкультури, трудового навчання, хімії, шкільним практичним психологом, машиністом каналізаційно-насосної станції... Але особливо варто відзначити його журналістську діяльність і любов до спорту. Тим паче, що в 90-х роках Маньковський був редактором відділу спортивної хроніки газети «Подолянин».

Михайло Маньковський

Народився ювіляр у с.Слобідка-Гуменецька, де й розпочав початкове навчання.
- 1 вересня 1953 року запам’яталося тим, що всі хлопчики йшли до школи босоніж, - розповідає Михайло Казимирович. - Жодних батьків у цей час у школі не було. Зустріли учнів 1-4 класів двоє вчителів: Олександр Піменович і завідувач початкової школи - фронтовик Петро Топольський. Перший був гарним художником (малював за 10 карбованців усіх охочих), а завідувач у всі святкові дні вигравав на скрипці. Учні їх любили.
Закінчував майбутній журналіст уже Гуменецьку школу. Медаль за успіхи в навчанні йому перекрила одна зайва четвірка, зокрема... з української мови.
- Я в класі найкраще писав твори, але в день іспиту шкільна збірна Кам’янець-Подільського району грала у футбол із ровесниками з Ярмолинців. Я грав за Кам’янеччину, тож, аби встигнути на матч, твір написав нашвидкоруч.
Футболом цікавився і займався змалку. Вперше на матч першості області мене завів швагро (це була гра кам’янецького «Буревісника» проти дунаєвецького «Колгоспника»). Відтоді намагався не пропускати матчів нашої команди.
А вже в студентські роки (навчався на історичному факультеті) в жовтні 1967 року вперше побував у Києві - ми з друзями поїхали на футбольний матч Кубка чемпіонів, де київське «Динамо» грало проти «Селтіка» з Глазго (Шотландія). Перед тим «динамівці» в гостях перемогли шотландців - 2:1. У Києві ж була нічия - 1:1 (на останніх хвилинах рахунок зрівняв Анатолій Бишовець). Це пам’ятний поєдинок, стадіон був повністю заповнений - 100 тисяч глядачів. Квитків у касі не залишилося, а спекулянти міняли їх на болоньєві плащі та радіоприймачі. І от один зі спекулянтів за воротами стадіону запропонував нам їх по 5 карбованців, хоча в касі коштували 1 карбованець 20 копійок. Ми їх тут же придбали, от тільки повертатися додому вже не було за що. Потім просили пасажирів потяга, щоб через вікно передали нам свій квиток, і ми змогли зайти до вагона. Так «зайцями» на третій полиці дісталися до Кам’янця. А в інституті тодішній декан Анатолій Копилов (котрий згодом став ректором) помітив нашу відсутність на заняттях. За це нам довелося два дні білити інститутську котельню.
Зате, коли працював міліціонером, любов до спорту стала в пригоді.
- Не раз виборював призові місця під час змагань із бігу на середні дистанції серед міліціонерів, - згадує Маньковський. - Це допомагало і в роботі, адже інколи доводилося наздоганяти злочинців, котрі, поцупивши щось у магазині, намагалися втекти.
1981 року поїхав на початкову підготовку до Вищої школи міліції в Ташкент. Там постійно ходив на матчі відродженої футбольної команди «Пахтакор» і побував на кладовищі, де поховані останки загиблих в авіакатастрофі футболістів.
- Михайле Казимировичу, звідки ж у Вас з’явилася тяга до журналістської праці?
- Ще під час навчання в школі я дописував у «Прапор Жовтня». Першу статтю написав критичну - про шофера, котрий возив нас на автобусі. На ранок, після виходу газети, той шофер запитав, хто це написав. Діти показали на мене. «Ану, вийди з автобуса», - гримнув водій...
З дітьми. 1977 р.Потім почав друкуватися в газетах «Комсомольське плем’я» та «Корчагінець». Будучи студентом, також дописував в обласну газету «Радянське Поділля». Цей часопис проводив конкурс передбачення: які команди стануть призерами хокейного чемпіонату. Я переміг, і мені під час футбольного матчу урочисто вручили приз - спортивний костюм і лижі, котрі я на очах у здивованих пасажирів у липні віз в автобусі.
Згодом періодично дописував у газети «Сільські вісті» та «Радянський міліціонер».
- А з чого почалася співпраця з «Подолянином»?
- З Віталієм Бабляком був знайомий ще зі студентської лави. Коли навчався на четвертому курсі, він був на першому.
1992 року заснувався «Подолянин», редактором якого став Віталій Петрович, а вже через рік подавав туди свої матеріали. Паралельно дописував у «Край Кам’янецький» про футбол. А 1996 року Бабляк запросив мене постійно вести в «Подолянині» спортивну рубрику (досі зберігаю своє журналістське посвідчення).
Причому часто підписувався Маньковський-Левицький, адже справжнє прізвище батька було Левицький. Він у чотири роки залишився круглим сиротою, і його всиновила інша сім’я, котра й дала йому своє прізвище - Маньковський. У пам’ять про це я підписувався подвійним прізвищем. А Віталій Бабляк не раз жартував: «А от і Нечуй прийшов» (аналогія з письменником Нечуєм-Левицьким. - Прим. авт.).
В один сезон, коли кам’янецька «Ратуша» грала в першій лізі України, паралельно співпрацював із газетою «Український футбол» - передавав телефоном інформацію. Ще доводилося вести в Кам’янці відеорепортажі з футбольних і мотобольних матчів.
Нині Михайло Казимирович у с.Пудлівці разом із дружиною живе життям типового селянина. А ще, певно, тішиться дітьми. Син Тарас очолює виробничий кооператив «Іскра-2007» у Голоскові та, звісно ж, допомагає місцевій футбольній команді, донька Катерина живе й працює в Брюсселі, а наймолодша дочка Марта працює перекладачем англійської та німецької мов у Києві.


Автор:  Віталій ГОРБУЛЕНКО

Повернення до списку