Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
СУБОТА, 21 КВІТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
20.08.2010

ВIЙТ

Кажуть, якщо мудрий, досвідчений керівник, то й громада, яка його обрала, буде жити добре. До його порад прислухаються, його шанують і поважають. Словом, за гарним керівником - як за надійним муром. А якщо керманич - жінка, це викликає ще й захоплення.
Валентину МАРТИНЮКАктивна, цілеспрямована, бойова - саме так можна охарактеризувати нашу співрозмовницю - сільського голову Кадиєвецької територіальної громади Валентину МАРТИНЮК, яка 20 серпня святкуватиме свій ювілей.
Валентина Iванівна - корінна кадиївчанка. Тут народилася, виросла, закінчила школу. Сюди ж повернулася після навчання в сільськогосподарському інституті та влаштувалася на роботу головним економістом у радгосп-технікум.

- Мати моя все життя пропрацювала простою робітницею в радгоспі, - розповідає ювілярка. - Батько був ветлікарем, п’ять років пропрацював головою сільської ради. Напевне, його енергія, відповідальність і здатність до керівництва передалися і мені.
1990-го, коли на сесії сільської ради депутати обирали голову сільської ради, ні в кого не було сумнівів довірити цю посаду своїй колезі Валентині МАРТИНЮК. Рішуча, наполеглива та цілеспрямована жінка повністю виправдала сподівання односельчан. Більше того, її повторно вже вся громада обрала на наступних виборах.
Ось уже 20 років Валентина Iванівна міцно стоїть біля кадиєвецького керма. Погодьтеся, стаж немаленький. Нині на пальцях можна перерахувати керівників, подібних до нашої співрозмовниці. Тому Валентина МАРТИНЮК точно знає, яким має бути сільський голова.
- Перш за все, він має бути вихованим, стриманим, людяним і любити свою роботу, - каже ювілярка. - Якщо немає терпіння, якщо не вкладаєш в роботу душі, не живеш нею, нічого не вийде. Коли немає грошей, їх можна знайти, коли не можеш вирішити проблеми, знайдуться люди, які допоможуть, але якщо душа не лежить до роботи, то нічого не вийде. Буде лише гра в роботу і не більше.
- Валентино Iванівно, не важко стільки років керувати громадою?
- Я звикла. Мені здається, що вже й не знаю іншої справи і не бачу перед собою. Хоч гладко ніколи не буває, постійно нові задачі, проблеми, які не відкладеш у довгу шухляду. Але без цього я вже не уявляю свого життя. Намагаєшся всім допомогти, хоч і важко буває. Сільська рада дотаційна, грошей на все не вистачає, але тішу себе думкою, що помаленьку, крок за кроком ми впораємося. Все життя ходжу, прошу, як можу кручуся. Через брак коштів дуже важко працювати. Люди вимагають свого, але ж ніхто не хоче зрозуміти, що інколи немає звідки взяти. Є такі питання, які взагалі неможливо вирішити, але хоч добрим словом і порадою намагаюся допомогти.
За 20 років я у відпустці толком і не була, все часу на себе не вистачає. От і цього року всі у відпустках, а у мене - підготовка до свята. 21 вересня святкуватимемо 600-річчя від дня народження села. Потрібно і гарно підготуватися, і все організувати. Тож, користуючись нагодою, хочу запросити всіх бажаючих до нас на свято.
- Раніше для вирішення нагальних проблем громади збиралася рада села на чолі з війтом чи, іншими словами, старостою та старійшинами. На жаль, сьогодні така практика відійшла у небуття. Все частіше спостерігається одноосібність у прийнятті того чи іншого рішення. А як у Кадиївцях?
- Усі питання, що стосуються громади, ми вирішуємо колегіально на виконкомі та сесії сільської ради. Маю дуже надійний і відповідальний депутатський корпус. Тож радимося, як краще зробити, економніше та розумніше. В нас колись були такі, як Ви кажете, старійшини, лідери села. Пам’ятаю дуже розумного та порядного чоловіка Василя ГОРАЛЬСЬКОГО, який на добровільних засадах працював у сільській раді. Відповідальний був, енергійний. Сьогодні не менше таких принципових і дієвих людей. Це і директор школи, і головний лікар амбулаторії, і завідувачі дитячого садка та Будинку культури. Всі ми робимо одну справу на користь громади, і це нас об’єднує.
- Валентино Iванівно, наближаються вибори до місцевих рад. Будете балотуватися ще на один термін?
- Буду. Хотілося би ще попрацювати. Маю багато планів, які потрібно завершити. Хотілося б газифікувати село та запалити блакитний вогник, адже дуже багато сил і здоров’я вкладено в цю справу. Хотілося довести до ладу Будинок культури. Потроху ми робимо там ремонт. Всередину вже не соромно заходити, а от ззовні будівля неприглядна.
Ми зробили гарний дитячий садок. Під час останньої перевірки керівництвом району нам сказали, що це чи не найкращий садочок у районі. I це приємно чути. До свята села запланувала викласти доріжку до пам’ятника загиблим воїнам. Допомогти обіцяв інвестор. Маємо гарну школу в Кадиївцях, в якій навчається 225 учнів. Довелося, правда, закрити початкову школу в Суржі. Але таке рішення, на мою думку, правильне. Про який рівень навчання можна говорити, коли в одному класі навчаються і першачки, і четверто-класники? Куди краще, коли діти здобувають знання у великих школах із просторими класами, комп’ютерами, де є гарна їдальня, всі умови для навчання.
- Окрім Вас, певне, будуть і інші претенденти на посаду сільського голови?
- Мабуть, будуть, як і кожного разу. I якщо люди довірять керівництво комусь іншому, то, значить, так воно і має бути. Треба мати не лише мужність при-йти на цю посаду, але й силу волі та достоїнство піти. Мені не соромно за жоден відпрацьований на цій посаді рік, адже намагалася і послухати, і вислухати, і допомогти. За все життя не нажила собі багатства. Як батько хату побудував, так у ній і живу. Якщо люди довірять, буду ще працювати. Життя не стоїть на місці. Як не ми, то після нас будуть працювати. Ніхто не вічний.
- Сільський голова, в першу чергу, повинен вміти знаходити мову з людьми, а вони бувають різні. У кожного своя думка, своя правда. Всім догодити важко?
- Дійсно важко. Я все життя прожила в селі, і знаю кожного, хто чим дихає. Є люди, котрі люблять поговорити, хочуть, щоб їх вислухали і все. Iнші ж, навпаки, не люблять, коли їм лізуть у душу. До кожного треба вміти знайти підхід. От я прихо-джу в Суржу, а там мені кажуть: «Ходіть, я Вам покажу, яка в мене коза, яке господарство, яких я квіток насіяла!». I вони не хочуть від тебе нічого, тільки того, щоб ти вислухала і сказала декілька теплих слів.
Я дивлюся на людину, і одразу відчуваю, що вона хоче, що може сказати - добре чи зле. Мабуть, це розуміння приходить із роками.
Взагалі, я - дуже товариська людина, люблю гостей приймати, сама в гості ходжу залюбки. Поговорити люблю, може, комусь це і не подобається, але така вже я є. Не терплю, коли в очі дуже добрі, а поза очі говорять зовсім інше. Скажи мені прямо, що я не так зробила чи не те сказала. Я ніколи не ображаюсь. Взагалі, не маю звички тримати на когось зла. Треба вміти пробачати. Якщо не будеш пробачати, не буде розуміння ні на роботі, ні в сім’ї.
- Iснує думка, що керівниками не народжуються, ними стають. Якщо вже став керівником, то керуєш скрізь. Вдома хто голова?
- Вдома я намагаюся відпочити. Всі права віддаю мамі Вірі Данилівні та чоловікові Василю. Але, за звичкою, якщо щось не по-моєму, то і вдома можу покерувати. Проте якщо виникають якісь спірні питання, намагаємося знайти компромісне рішення. У чомусь і діти підказують. Вони мають своє бачення, з яким ми також рахуємося.
- Коли Ваші доньки обирали професію, Ви допомагали їм у виборі чи ні?
- Молодшу - Лілю - я просила після 9-го класу йти в медучилище, але вона була категорично проти. А після 11-го класу, вислухавши мої доводи на користь цієї професії, погодилася. Тепер донька задоволена. Старша - Оксана - закінчила педагогічний університет, працювала лаборантом у ПДАТУ. Тепер працює у відділі у справах сім’ї та молоді райдержадміністрації. Робота хоч і нелегка, але їй дуже подобається. Вважаю, що головне - відчувати себе на своєму місці, тоді все буде вдаватися.
- Валентино Iванівно, як любите відпочивати після важкого робочого дня?
- Люблю подивитися телевізор, почитати книгу, піти в ліс по гриби. В суботу ходили з чоловіком, назбирали повне відро. Готувати люблю, але часу не завжди вистачає. Маю господарство: дві корови, свиней, птицю. I все це треба доглянути, нагодувати.
- Коли все встигаєте?
- Встаю о п’ятій ранку, пораюся по господарству, а о 8.00, деколи й раніше, я вже на роботі. Ввечері прийшла з роботи, - півгодини - і все зробила. Це хто не хоче, в нього не виходить, а хто хоче, той час і сили завжди знайде. Роботи не боюся, вмію і трави накосити, і дров нарубати.  Життя заставляє.
- Про що мріє Валентина МАРТИНЮК?
- Мрію дочекатися внуків. Хоч у нас уже є братова внучка Настуня, яку ми всі дуже любимо, але хочеться і своїх. Велике щастя, коли всі живі, здорові та все гаразд.


Кількість коментарів:  1

Повернення до списку