Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

НЕДІЛЯ, 9 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
17.09.2010

ЖІНКА З ХАРАКТЕРОМ БІЙЦЯ

СОСНОВСЬКАУ місті часто можна побачити цю маленьку жінку у візку, який котить молодий чоловік. У неї охайна зачіска, нафарбовані нігті та мобільний телефон у руках. Вона гарно говорить тихим, трохи хрипкуватим голосом, часто перемежовуючи свою мову поетичними рядками. Незважаючи на свій поважний вік (а незабаром їй виповниться 75), вона заряджає оточуючих своєю невичерпною енергією та життєлюбністю. Мабуть, в обличчя її знає більша половина кам’янчан. А ще чимало особисто знайомі з Тамарою СОСНОВСЬКОЮ, головою міськрайонного Товариства інвалідів. 

2000 р. за активну громадську позицію Тамара Георгіївна була удостоєна найвищої міської відзнаки - «Честь і шана», 2008 р. нагороджена відзнакою міського голови «За заслуги перед громадою», а рішенням сесії від 14 вересня 2010 р. їй присвоєно звання «Почесний громадянин міста».

Тамара СОСНОВСЬКА народилася у Кам’янці-Подільському 20 вересня 1935 р. Коли розпочалася війна, їй не було й 6 років. Батька, працівника правоохоронних органів, забрали на фронт, а сім’ю евакуювали до Сталінабада (тепер Душанбе). Там мати працювала у госпіталі, а бабуся - кухаркою на державній дачі. Трьох маленьких дітей не було кому доглянути, тож двох старших тимчасово віддали до дитячих притулків: Тамара потрапила у Ташкент, а 3-річний братик - під Москву. З матір’ю залишилася лише кількамісячна молодша донька.

- Я дуже плакала та просилася до матері з бабусею, - розповідає Тамара Георгіївна. - Коли фашистів погнали назад і мамин госпіталь почав рухатися за нашими військами, мама забрала мене з притулку, щоб не залишати далеко від рідного дому. 1944-го, після звільнення Кам’янця, ми з бабусею повернулися додому. Мама ще залишалася у госпіталі.

У Кам’янці Тамара закінчила сім класів семирічної СШ №1 на «відмінно». Завершувала навчання у СШ №3, яку закінчила 1954 р. 

За 20 днів по цьому вона одружилася, а ще за 20 - вступила до Вінницького медичного інституту.

- Я була секретарем комсомольської організації у школі. На одній із конференцій познайомилася з Євгеном СОСНОВСЬКИМ, який був секретарем комсомольської організації військової частини. Ми не зустрічалися, просто товаришували. Та коли бабуся на мої слова про те, що я хочу вступити до інституту, відповіла: «Виходь заміж, нехай тебе чоловік вчить, бо ми не маємо такої можливості», я пожалілася Євгену Романовичу. І він зрозумів мене, бо теж мав нелегке дитинство. Євген захотів допомогти мені, ос-кільки я йому була небайдужа. 

Ми 56 років прожили разом. Після військової служби чоловік майже 40 років працював в індустріальному технікумі. Мені дуже шкода, що нещодавно доля розлучила нас, забрала чоловіка. Та я розумію, що нічого вічного немає і ми всі перетворюємося на «…долгое эхо друг друга». (За тиждень до виходу цього матеріалу Євген Романович після важкої хвороби помер. Ми приносимо Тамарі Георгіївні щирі співчуття. Ред.)

…У медінституті Тамара Георгіївна довго не витримала. Вона не могла вивчати анатомії, бувати на заняттях у морзі. Як і в багатьох дітей, що пережили війну, війна залишила в її душі слід.

СОСНОВСЬКА- Кажуть, що у війни немає жіночого обличчя. У неї також немає й дитячого обличчя. У війну діти дуже швидко ставали дорослими. Вони не знали повноцінного харчування, часто хворіли.  У ті важкі часи єдине, що  нас підтримувало, це щирість, теплота, взаєморозуміння та взаємодопомога. 

 Мені дуже запам’яталася одна історія з мого шкільного дитинства. Я тоді не мала білого святкового фартушка. А в однокласниці Міли, доньки моєї першої вчительки Софії Іполитівни ХОМАК, було їх аж два. І Софія Іполитівна віддала мені кращий. Мілі, певно, було боляче, вона дивилася на маму очима, пов-ними сліз, але Софія Іполитівна пояснила свій вчинок тим, що я сирота, живу з бабусею (мама тоді ще не повернулася). Тому я йшла до школи у кращому фартушку, ніж донька моєї вчительки. 

Через декілька місяців Тамара СОСНОВСЬКА залишила медінститут і вступила на фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту на спеціальність «Фізика та основи виробництва». Згодом стала викладачем харчового технікуму, де читала електротехніку з основами електроніки.  Та всі вважали, що вона мала читати літературу.

- Я дуже любила літературу. В суботу, щоб відпроситися з виховної години та встигнути на автобус, учні мали прочитати мені напам’ять вірш. Тож мої дівчата, їдучи з дому на заняття, обов’язково везли із собою збірочки ТЮТЧЕВА, ПУШКІНА, сучасних поетів, але обов’язково лірику. Я й сама їм часто читала. А ще сама римувала слова, щоправда російською.

Подснежник. Какая прелесть!

Утеха юношеских лет.

Они во сны ко мне являлись

И проливали лунный свет.

Они, как вестники весны.

Явились сразу, из-под мороза,

Когда шершавая сосна

На них свои роняла слезы.

Недолог путь, но столько сил

Им надо было, чтоб в снегах родиться!

Ох, если б я такой была,

Могла бы мужеством гордиться.

А мужність Тамарі Георгіївні стала дуже необхідною, коли важка невиліковна хвороба перекреслила всі плани, надії та зусилля. Як і будь-кому, хто опинявся в такій ситуації, їй дуже важко було змиритися зі своєю хворобою. 

- Дуже боляче ранило те, що мене асоціювали з тією жінкою, яка співала, танцювала, вела активний спосіб життя. Але я силоміць змусила себе прийняти свою долю. 

Я никого в том не виню,

Что жизнь меня так ковырнула

И всю людскую красоту 

Ко мне спиною повернула.

Теперь я знаю соль земли

И цену дружбы понимаю.

И по-островски свою боль 

Я тоже сталью закаляю.

Тамара СОСНОВСЬКА із чоловіком виховали двох прекрасних синів: Олександр живе і працює у Білорусі, В’ячеслав - у Дніпропетровську. Разом із дружинами сини подарували батьком трьох онуків. Є вже й перша правнучка. Коли Євген Романович важко за-хворів, сини по черзі приїжджали, щоб доглядати за батьками. 

Гарні діти - величезна нагорода для матері, її втіха серед нелегкого життя. А труднощів у жінки, прикутої до візка, немало. Але Тамара Георгіївна - справжній боєць, її мужності, стійкості та оптимізму можна лише позаздрити. 

Тривалий час Тамара СОСНОВСЬКА веде боротьбу з бюрократичною несправедливістю. Її Товариство неодноразово письмово зверталося у найвищі інстанції з проханням відмінити норму, завдяки якій сім’ї померлих інвалідів мали повертати державі автомобілі «Запорожець», які надавалися неповносправним громадянам за життя. Нещодавно цю норму було відмінено.  Тепер Тамара Георгіївна протестує проти приниження людей у візку.

- За 30 років, що я у візку,  я жодного разу не отримувала візка від міського управління соцзахисту та праці. Могла б одержати, але я спеціально стала у позу, хоч, можливо, це не дуже мудро. 

Коли мені запропонували стати в чергу, я погодилася. Сказали принести копії паспорта, ідентифікаційного коду, посвідчення інваліда - принесла. Але коли сказали прийти на комісію, яка б дала підтвердження, що я дійсно потребую візка, я не витримала. Ну я розумію, якщо людина сіла у візок нещодавно і є хоч маленька надія, що вона підніметься, може, тоді й потрібна ця комісія. Але ж я вже 30 років у візку! Чому я маю принижуватися, доводячи, що він мені дійсно потрібен? Мені соромно за тих людей, які цю норму придумали. 

…Якось Тамару Георгіївну запросили на фуршет. Там хтось запитав у неї: «А чому Ви нічого не їсте?». Вона відповіла: «Тому що у мене руки негарні». А сама подумала: людина ж бачить, що фуршетний стіл високий і їй з візка важко до нього дістати. Але тієї самої миті звідкілясь з’явилася тарілка, і гарна жіноча рука поклала на неї шматочок ананаса. Самої жінки Тамара Георгіїв-на спочатку не бачила, бо та стояла позаду, але запах парфумів їй дуже сподобався, вона па-м’ятала його ще довго. Сьогодні ця чуйна жінка - начальник головного управління соцзахисту Хмельницької облдержадміністрації Світлана ЛУКОМСЬКА. За професійним обов’язком маючи справу з неповносправними людьми, вона чудово зрозуміла, чому Тамара Георгіївна не їсть.

- Років десять тому я впала з візка, поламала руку і чотири місяці носила гіпс. Мене відвідував травматолог Володимир КУШНІР. Якось у хвилину слабкості я поскаржилася йому на свою долю. «Єдине, на що мені щастить, - кажу, - то це на добрих людей». А він у відповідь: «А хіба цього мало, Тамаро Георгіївно?». А тепер я й сама впевнена: хіба цього мало? Мені таланило в моїй біді - ні, не в біді, випробуванні - на людей, які мене розуміють.


Автор: 

Повернення до списку