Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 17 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
01.10.2010

«ПРОСТО ЛЮДИНОЮ БУТИ У СВІТІ - ВИЩА З НАЙВИЩИХ ПОСАД НА ЗЕМЛІ»

Надія СІЛЬЧЕНКОРозмовляючи з цією жінкою, ніяк не могла відігнати нав’язливого образу: співрозмовниця уявлялася мені у вишитій українській сорочці, плахті та із заквітчаним волоссям. Воно й не дивно, адже Надія СІЛЬЧЕНКО гарна тією вродою українського жіноцтва - «чорні очі, карі брови…», котра оспівувалася як безіменними, так і відомими поетами нашої землі.
Усе своє життя присвятила Надія СІЛЬЧЕНКО роботі в будівельному технікумі (тепер коледж будівництва, архітектури та дизайну). Сходинка за сходинкою йшла вона до того, що має нині. А пишатися є чим: Надія Антонівна - директор будівельного коледжу, відмінник освіти України, нагороджена міською відзнакою «За заслуги перед громадою» та багаточисленними грамотами, гарна дружина, мати двох прекрасних дітей, які теж знайшли своє місце в житті та навіть подарували бабусі з дідусем трійко внучат, і просто гарна жінка.
Надія СІЛЬЧЕНКО народилася 3 жовтня 1955 р.в с.Угриньківці Заліщицького району Тернопільської області в сім’ї колгоспників. Батько Антон Іванович і мама Марія Гаврилівна виховали п’ятьох дітей. Коли діти повиростали, роз’їхалися по всій Україні, а батьки залишилися у селі самі. Рік тому батько помер. 
1971 р. Надія Антонівна закінчила Угриньківську школу. Того ж року вступила до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму. 
- Ще із садочка мені завжди хотілося бути вихователем, вчителем. Хотілося щодня, щогодини комусь приділяти увагу. В школі в мене були відповідальні доручення: то з класом працювала, то проводила виховні заходи. Подобалася українська мова та література, завжди брала участь у шкільній художній самодіяльності. Тому цілком закономірно, що здала документи до Кременецького педучилища. Але лист із запрошенням на прослуховування зі знання музики вчасно не прийшов у наше село, а без прослуховування я не могла бути допущена до наступних іспитів. Сльози, розпач. Та щоб не втрачати часу, подала документи до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму, де навчалася старша сестра Оля. Я не розчарувалася у своєму виборі. Мені все подобалося: гарне зелене місто, велика будівля технікуму, професія, люди... 
Єдиною складністю для дівчини було опанування російської мови, якою тоді викладалися предмети в технікумі. Викладач російської мови Алла КОПИЛОВА частенько робила студентці з Тернопільщини зауваження: «Надя, все у Вас хорошо, только очень много украинизмов в речи». І Надя старалася, вчила російську. Але з часом в українських навчальних закладах почали викладати українською, їй у технікумі зробили інше зауваження: «Надіє Антонівно, у Вашій мові багато русизмів»…
Надія СІЛЬЧЕНКО- 1975 року я закінчила з відзнакою технікум, а за рік до того зустріла свою долю - коханого, мудрого та виваженого чоловіка Володимира Миколайовича СІЛЬЧЕНКА. Він після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту працював у нашому технікумі викладачем. Зустрічалися ми не довго, тому що Володимир Миколайович не міг дозволити, аби про нас якісь розмови ходили, адже він - викладач, а я - студентка. Тому майже одразу запропонував: «Давайте одружимося!». У мене весілля у планах не було, я хотіла закінчити технікум, потім інститут… Але Володимир Миколайович запевнив, що не перешкоджатиме моєму навчанню. У нас взагалі були дуже гарні стосунки. Він ставився до мене з надзвичайною ніжністю та любов’ю. Тож у жовтні ми побралися. 
У листопаді 1975 р. в сім’ї СІЛЬЧЕНКІВ народився синочок Сергій. Після закінчення навчання за спеціальністю «Технік-технолог із виготовлення залізобетонних виробів і конструкцій» Надія Антонівна отримала направлення на завод залізобетонних виробів, але директор технікуму Петро КОСТРИЦИН вмовив її залишитися у навчальному закладі з причини, за його словами, активності студентки (Надія СІЛЬЧЕНКО відповідала у студентській раді за роботу навчально-виховного сектору). Лише згодом жінка дізналася, що тут не обійшлося без Володимира Миколайовича, який дуже хотів, щоб дружина працювала поряд із ним. 
Надія СІЛЬЧЕНКОНадія Антонівна не дуже зраділа цій пропозиції, тому що бачила себе на виробництві. Але, зваживши всі «за» і «проти», врешті, погодилася. Працювала лаборантом у кабінеті будівельних матеріалів і здобувала освіту (заочно) в Одеському інженерно-будівельному інституті, після закінчення якого викладала у технікумі спецпредмети за своєю спеціальністю. Навантаження було велике, а вдома чекав маленький синочок. За словами Надії Антонівни, якби не допомога Володимира Миколайовича, їй нізащо б не впоратися. Згодом Надія СІЛЬЧЕНКО певний час працювала головою циклової комісії. 1982 р. в неї з чоловіком народилася донечка Оля.
1995 р. Надія Антонівна призначена завідувачем денного відділення, потім - заступником директора з навчальної роботи. З 2007 р. - директор технікуму, який нині має назву Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну.
- 2007 року, коли наш навчальний заклад було перейменовано, постало питання про розширення переліку спеціальностей. Ми відкрили спеціальність «Архітектура будівель, споруд і внутрішній інтер’єр», цього року ми вже мали перший випуск фахівців. Рік тому відкрили та ліцензували спеціальність «Опорядження та будівельний дизайн», цього року вперше набрали студентів на цю спеціальність. Як і на спеціальність «Кваліфікований робітник», яку за скороченою програмою навчання можуть опановувати випускники професійно-технічних училищ.
Ми працюємо з багатьма навчальними закладами ІІІ-ІV рівнів акредитації, але найплідніше - понад 16 років - з Одеською академією будівництва та архітектури. Кожного року понад 30 наших випускників вступають до академії. Співпрацюємо також із Рівненським технічним університетом, Харківським економічним університетом. Цього року уклали договір із Львівською політехнікою, в якій уже навчаються 8 наших випускників-архітекторів.
- Надіє Антонівно, кажуть, що повернення до11-річної системи навчання викличе відтік дітей з технікумів і коледжів. Якщо останніми роками школярі, на бажаючи ще три роки протирати штани на шкільній лаві, прагнули після 9-го класу здобувати професію, то тепер йтимуть до 10-11 класів.
- Нас це не лякає. Цього року ми такої тенденції не відчули, у нас повний набір, ми виконали державне замовлення. У нашому коледжі, крім фахової підготовки, діти отримують і атестат про середню освіту. 
Надія СІЛЬЧЕНКО- Із введенням спеціальностей архітектора та дизайнера контингент Ваших студентів змінився? Адже ці спеціальності мистецькі, а люди мистецтва трохи відрізняються від представників більш приземлених професій, наприклад будівничих.
- На сьогоднішній день у коледжі - близько 700 чоловік (до відкриття нових спеціальностей було близько 400). Я б не сказала, що професія будівельника приземлена, адже у неї почесна місія - покращувати життя наших людей. Без будівництва немає майбутнього. Я щаслива, коли наші будівельники мають роботу, будують для людей. А спеціальності архітектора та дизайнера дійсно вимагають наявності певних навичок у дітей. Тому наші архітектори справді дещо відрізняються від будівельників, технологів і сантехніків, вони трішки по-іншому дивляться на сучасне життя. Та нам цікаво працювати з творчими, неординарними дітьми. Приємно, що наші архітектори дуже багато допомагають в оздобленні та оформленні кабінетів, актового залу, бібліотеки. У них завжди багато креативних ідей. А коли потрібно підготувати якесь свято, то ніхто краще за архітекторів цього не зробить. От тепер вони готують свято до Дня вчителя, але все тримають у секреті.
- А проблеми у Вас є?
- Проблеми у всіх є. Мабуть, характерною для всіх навчальних закладів є проблема матеріально-технічної бази. Сьогодні держава не в змозі допомагати освіті матеріально. Тому я дуже вдячна батькам і нашим випускникам, які багато допомагають коледжу. Але й власними силами намагаємося облаштовувати кабінети. Мені приємно, що у нас такий прекрасний колектив викладачів і спів-робітників, які знають, що ми робимо одну справу. Люди не рахуються ні з вихідними, ні з відпусткою, коли треба - завжди відгукуються. У нас 100-відсотково оформлені кабінети, зроблено прекрасний ремонт, маємо гарну майстерню та читальний зал, велику бібліотеку, ремонтуємо спортзал, який, я б сказала, буде одним із кращих у місті. 
- Ви досі працюєте разом із чоловіком?
- Чоловік 19 років віддав будівельному технікуму, потім його запросили на роботу до харчового коледжу, де він працював завідувачем денного механічного відділення. Сьогодні Володимир Миколайович - заступник директора з виробничого навчання.
- Чим займаються діти, чи вподобали собі фах батьків? 
- Сергій закінчив з відзнакою наш будівельний технікум та Одеську академію будівництва та архітектури. Також закінчив аспірантуру і сьогодні є кандидатом технічних наук. Та життя вирішив пов’язати не з наукою, а з виробництвом. Починав з професії робітника в «Одесмонолітбуді», тепер він - директор будівельного холдингу. Я дуже задоволена здобутками сина: у нього прекрасна сім’я. Разом з дружиною Ольгою виховують двох дітей - другокласника Дениса та п’ятирічну Дашу.
Дочка Оля закінчила харчовий коледж та Одеський економічний університет. Спочатку хотіла вступати до Києва, але син, який на той час уже мешкав в Одесі, заявив, що і сестра має там навчатися. У них дуже гарні стосунки, тісні родинні зв’язки. Сергій завжди казав: «Мамо, тату, я Вам виховав доньку!». Дійсно, ми займалися чужими дітьми. І чоловік, і я були у той час кураторами груп, тому більшу частину часу проводили в гуртожитку, на екскурсіях. Син бачив це і дуже багато уваги приділяв вихованню сестрички. Після закінчення університету Оля працювала головним бухгалтером у будівельній компанії, потім вийшла заміж і тепер знаходиться в декретній відпустці. Маємо внученьку Машу, якій минув рочок.
Дітей і внуків ми не часто бачимо, але коли наш дідусь влітку йде у відпустку, то їздить до дітей в Одесу або бере внуків із собою на дачу. 
- Керівна посада вимагає певних якостей характеру. Ставши директором, Вам не довелося міняти щось у собі?
- Я ніколи не готувалася бути керівником, але коли стала директором, нічого у собі особливо не намагалася змінити. Я завжди була дисциплінованою та толерантною, на якій посаді не працювала б. У мене завжди і з колегами, і зі студентами були гарні стосунки. Переконана: «В посад розмаїтті, щонайпрестижніших в тому числі, просто людиною бути у світі - вища з найвищих посад на Землі». Ми і студентам постійно наголошуємо: «Де б Ви не працювали, завжди потрібно залишатися людиною». Нас батьки цьому навчали. Вони все життя працювали в колгоспі. Важкі тоді були роки, але мама нам, дітям, дуже багато часу приділяла. Якою б змученою не повернулася з роботи, завжди запитувала, як у нас справи в школі, що нового нам розказували, заспокоювала, якщо у нас траплялися якісь маленькі неприємності. Вона завжди казала: «Ну ти ж не на оцінку вчишся, а для того, щоб знати. Ти ж знаєш цей предмет? То чому ж тоді розхвилювалася, що тобі занизили оцінку?». 
А ще батьки вчили: «Діти, коли Ви щось робите, завжди думайте, що буде завтра, що скажуть люди». Я думаю, що це було правильно. Якби сьогодні батьки частіше казали дітям такі слова, то й проблем у нас було би менше.
- Це, мабуть, теж проблема сучасної освіти: мало уваги приділяється вихованню дітей.
- Ми маємо повернутися до того, що дитину потрібно виховувати з пелюшок, тому що з того, що закладено в сім’ї, дитсадку, школі, формується людина. А потім враз змінити щось чи навчити чомусь неможливо. Весь наш колектив націлює студентів на те, що вони повинні бути не лише кваліфікованими фахівцями, але й гарними людьми. Ми, старше покоління, маємо навчати дітей поваги до старших, до нашої історії. У коледжі проводимо багато зустрічей з ветеранами війни та праці. Діти мають пам’ятати, що свого часу для них збудували та залишили їхні дідусі, бабусі, батьки. Молодь сьогодні бажає закінчити навчальний заклад та отримати відразу все. Та так не буває. Для цього потрібно попрацювати. Не потрібно гнатися за посадами, треба йти до них сходинка за сходинкою.
- А які люди мали найбільший вплив на Вас? 
- Мої батьки, шкільні вчителі. Назавжди у пам’яті залишилися також уроки вчителів технікуму: Анни Степанівни ПОГОРЄЛКІНОЇ, Юрія Миколайовича ТИМОЩУКА, Олени Андріївни ВЕЛІКАН, Тамари Іванівни КОВТУТ, мудрі настанови класного керівника Світлани Миколаївни СУРАЄВОЇ. Вони з такою повагою ставилися до нас, дітей, намагалися передати нам усе, що самі знали. 
Я дуже вдячна директорам нашого навчального закладу: Петру КОСТРИЦИНУ - чудовій людині, фронтовику, Анатолію ОНИСЬКОВУ, який керував технікумом 23 роки та якому ми вдячні за те, що у важкі 90-ті він зберіг колектив і матеріальну базу закладу.
- Чи маєте у житті ще якісь захоплення, крім роботи?
- Я дуже люблю читати історичну літературу, але мені так не вистачає вільного часу. Люблю поезію, особливо Ганну ЧУБАЧ, Ліну КОСТЕНКО, Івана ФРАНКА.
- Маєте найкращу подругу?
- У мене є гарні подруги, з якими я ще навчалася в технікумі. Та не завжди вистачає часу на дружні зустрічі. Мої дру-зі - це мій колектив, мої колеги, мої найперші порадники, помічники, які підтримують усі починання.
- Ювілей як святкуватимете?
- Свято припало на неділю, тому планую, якщо все буде добре, поїхати святкувати до мами. Приїде вся родина, прийдуть сусіди. Зберемося в дворі, за великим святковим столом. А вже в понеділок святкуватимемо з колегами.


Повернення до списку