Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 21 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
30.12.2010

КОРИФЕЙ

Спілкування з цікавою людиною, фахівцем своєї справи завжди приносить задоволення. Шкода, що формат газетної статті не завжди дозволяє викласти увесь матеріал, отриманий від співрозмовника.  
Наша розмова із завідувачем кафедри історії народів Росії та спеціальних історичних дисциплін К-ПНУ професором Іваном РИБАКОМ, з яким ми мали нагоду поспілкуватися напередодні його 60-ліття, так захопила, що захотілося повернутися на студентську лаву та послухати лекції Івана Васильовича. 
Іван РИБАК народився 1 січня 1951 р. в с.Зіньків Віньковецького району. 1968 р., після закінчення Зіньківської середньої школи, вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського державного педінституту. 1972 р. отримав направлення на роботу до Ворошилівської середньої школи, що на Вінниччині. Після служби в армії працював в облдержархіві (який тоді знаходився у Кам’янці-Подільському), Петрашівській середній школі. 
1974 р. був запрошений на посаду завідувача відділу комсомольських організацій Віньковецького райкому комсомолу, 1975 р. став інструктором Хмельницького обкому комсомолу. 1976 р. успішну партійну кар’єру Іван РИБАК проміняв на посаду асистента кафедри історії КПРС і політекономії Кам’янець-Подільського державного педінституту. 1982 р. в Інституті історії АН захистив дисертацію. 1984 р. був призначений заступником декана історичного факультету, 2002 р. - деканом факультету довузівськї підготовки. 
Протягом 2001-2009 рр. був завкафедрою українознавства Хмельницького економічного університету. З 2005 р. - завідувач кафедри історії народів Росії та спеціальних історичних дисциплін К-ПНУ. З 1999 р. - член-кореспондент Української академії історичних наук. Відмінник освіти України.
Одружений. Разом з дружиною Оленою Павлівною, головним бухгалтером К-ПНУ, виховали двох доньок: Тетяну, яка сьогодні працює методистом Центру довузівської підготовки, та Наталю - співробітницю бухгалтерсько-фінансового управлінського блоку К-ПНУ. Мають онучку Юлію, ученицю 9 класу.
- Іване Васильовичу, чи складно залишатися неупередженим, розповідаючи студентам про події нашої спільної з Росією історії?
- Кафедра, яку я очолюю, - це залишок колишньої кафедри історії СРСР. Буває, приїжджаєш до Харкова, а там дивуються: «В бандерівському краї ще є така кафедра?!». У Львові теж роблять круглі очі: «У Вас досі є москальська кафедра?!». Я завжди у таких випадках відповідаю: «Росію можна і демонізувати, і ідеалізувати, але, безперечно, її треба вивчати, адже у нас багато спільного».
Історію Росії складно викладати тому, що ми користуємося російською літературою. Природно, що російські автори подають Росію в прикрашеному вигляді. Непросто вивести об’єктивну думку, доводиться шукати, порівнювати, співставляти. Я дотримуюся такої позиції: головне - це доконаний факт, а які оцінки цього факту різними істориками, це другорядне.
- В наукових колах Ви відомі як історик-аграрник, який досліджує соціально-побутову сферу українського села. Чому саме цей напрямок Ви обрали?
- Я все-таки із селянської сім’ї, тому історія українського села мені близька. У нас нині переважають історики, які вийшли з міста, і їм не цікаво займатися аграрною тематикою, їх більше цікавить політична історія. Але кон’юнктура на політичну історію міняється зі зміною керівників держави, тож аграрна, точніше соціально-економічна історія, для мене це своєрідне дезертирство.
- Чи надходять Вам сьогодні вказівки зверху про те, як подавати ті чи інші історичні події?
- Ні, жодних вказівок не надходить, тому працювати сьогодні в історичній науці надзвичайно легко. Інше питання, що ця свобода має і зворотний бік. Вона дозволяє впадати в різні крайнощі, перейматися тим, чи сподобаєшся ти загалу своїми оцінками. Історія ж існує у двох вимірах: як міф, необхідний народу, котрий хоче бачити свою історію прикрашеною, і як доконаний факт, яким послуговується вузьке коло фахівців. Але все це стосується політичної історії, соціально-економічна історія більш стабільна, бо грунтується на цифрах.
- Як Ви ставитеся до студентів, котрі мають на історичні події погляд, відмінний від погляду викладача?
- Я ніколи не нав’язую студентам своєї точки зору. Студент має право на власну оцінку, але вона повинна бути аргументована фактами, які пройшли наукову експертизу. 
- Яку лінію поведінки зі студентами Ви обираєте: авторитарну чи ліберальну?
- Студенти мене не дуже люблять. Їм подобаються ліберальні викладачі, я ж не люблю лібералізму і студентам завжди кажу, що ліберальна форма правління не підходить слов’янам. В її основі має бути верховенство закону. В нас же закон не працює.
Мій колишній студент Сергій БАБІЙ, тепер заступник міського голови, розповідав, що якось до них приїхав американський професор і дуже дивувався, коли побачив мера міста, з яким за одним столом сидів його водій, грав на гармошці, а потім пив з мером на брудершафт. Професор зробив висновок, що їхній американський лібералізм не йде у жодне порівняння з нашим. 
- У Вас удома теж відсутній лібералізм?
- Так, хоча я й не диктатор. Мене, наприклад, дратує, що дружина заробляє більше (посміхається).
- Як Ви познайомилися з дружиною?
- Випадково. Мама якось повернулася з церкви і каже: «Є ще нормальні діти, ходять до церкви. А от ти не ходиш…» А я тоді працював у райкомі комсомолу, тож зацікавився цими «нормальними дітьми». «Хто, наприклад?» - питаю. «Лєна ЗОЗУЛЯК», - відповідає мама. «Як?! - дивуюся, - секретар комсомольської організації, кандидат у члени партії?! Нічого, викличу її на бюро». І таки викликав… А незабаром після того ми одружилися. 
- Доньки не пішли Вашими слідами?
- Доньки у мене дуже хороші, вони, мабуть, - моє основне досягнення. Я ніколи не наполягав, щоб вони стали істориками, адже розумію, що історія не для дівчат.
- Саме з цієї причини у складі викладачів історичного факультету немає жодної жінки?
- Професор Леонід КОВАЛЕНКО, коли очолював факультет, запровадив традицію, що жінкам на факультеті не місце. Завдяки цьому в нас упродовж багатьох років не було жодних конфліктів і сварок. На факультеті діє авторитаризм, існує ієрархія, є свої корифеї. А жінки принесли б у цю систему емоційність і зламали б її. Але я не є фундатором цієї традиції та гадаю, що незабаром вона буде порушена. 
- Іване Васильовичу, чого б Ви побажали собі до ювілею?
- Здоров’я та щастя в сім’ї. Здоров’я - це головне. Його втрата сьогодні обходиться дуже дорого. А буде здоров’я - буде й усе інше.


Автор: 

Повернення до списку