Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 23 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
21.01.2011

ПОДВИГИ БУВАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ВІЙСЬКОВІ

Анатолій КОРНЄЄВСвоєю діяльністю Анатолій КОРНЄЄВ довів: аби займатися справою життя, потрібно її любити. Все інше додасться. Колишній військовий, він став відомим аж ніяк не завдяки армійським подвигам чи кількості зірок на погонах, а завдяки простій праці на землі. Відомий не лише в нашому регіоні городник, а віднедавна ще і Рудський сільський голова 23 січня святкуватиме свій півстолітній ювілей.
Анатолій КОРНЄЄВ- Анатолію Петровичу, стати військовим було мрією дитинства?
- З нашого покоління чи не кожен мріяв стати якщо не космонавтом, то принаймні військовим. До прикладу, з мого класу з 14 юнаків 12 подали документи на вступ до військового училища. В космос було важче прорватися, ніж туди (сміється). Можна сказати, що така популярність військової професії була своєрідною даниною часу.
- І куди ж доля закинула випускника К-ПВВІКУ?
- За направленням потрапив до Німеччини. На той час це місце служби вважалося одним з найпрестижніших у Радянському Союзі. І справа не тільки в тім, що це була можливість жити за кордоном, а й у тім, що, власне, армія, зокрема військові частини, які розміщувалися в Німеччині, жили за справжнім військовим графіком. Ми отримували найсучасніше озброєння, щоразу були навчання. Відчувалося, що ми вдосконалюємося, навчаємося чогось нового. Я служив у розвідці. Ми займалися розвідкою ядерних об’єктів на території ФРН.
КОРНЄЄВ- Як би там не було, але якщо ти потрапив у НДР, вважай, що на той час у житті побачив майже все. Наскільки побачене вразило молодого офіцера Радянської армії?
- Вразило все: від менталітету до самого устрою життя. Люди там працювали раз, а не так, як у нас, щоб раз за разом переробляти та латати. У німців надзвичайно бережливе ставлення до всього. Вкотре в цьому переконався, коли нещодавно побував у військовій частині, з якої розпочинав службу. Нині її використовують для цивільних цілей. Скрізь охайно, споруди та будівлі знаходяться в належному стані. І порівняйте, наприклад, сьогоднішній стан інфраструктури військової частини, яка колись розміщувалася в селі Руда, де нині все заросло бур’янами та руйнується на очах.
У Німеччині у нас народився син. І було дивно, що до породіллі мене пустили з першого дня, навіть чай і печиво запропонували. В нас же дружини дітей показували через вікна.
Особливо різниця відчувалася, коли приїжджав додому у відпустку. Все було кардинально протилежним. Тут - черги, дефіцит, усе по блату та знайомству... 
Анатолій КОРНЄЄВ- Такий разючий контраст вплинув на Вашу свідомість?
- Звичайно. Ще більше контрасту додала служба на Далекому Сході. Взагалі, там неозброєним оком можна було визначити, де живе українець. Принаймні там був хоч паркан і 
хата побілена. Часто запитував себе, чому ми, така багата країна, живемо так бідно? Чому ми раціонально не використовуємо наших родючих земель і природних багатств? Запитань виникало дуже багато.
З розпадом Радянського Союзу змушений був розпрощатися із військовою службою. 
- Таким чином Ви опинилися на Батьківщині?
Анатолій КОРНЄЄВ- Дійсно. Покинувши кар’єру військового, опинився перед вибором - що далі робити, як прогодувати сім’ю? Довго не думаючи, влаштувався на роботу на хлібокомбінат. Безпосередньо брав участь у відкритті перших торговельних точок цього підприємства. Торгував хлібом. Дружина запитувала: «Як ти, офіцер, підеш торгувати хлібом?!». Відповідь була у мене одна: «Це ж не красти!». Думаю, не одна сім’я того часу пройшла через подібні випробування.
- Зважаючи на таке, ніколи не жалкували, що проміняли кар’єру військового?
- Ніколи. Та й часу жалкувати не було. Купив хату в Гаврилівцях, де було 27 соток городу. Продаючи хліб, познайомився з газдами з Тернопільщини, які займалися городництвом. Одного разу вони запросили мене до себе на весілля. І перше, що мене вразило, - їхнє ставлення до праці, їхнє вміння працювати біля землі. Охайні господарства, все в хаті та біля хати: трактор, легкові та вантажні автомобілі. Те, що для нас було розкішшю, для них було буденністю, ознакою гарного господаря. Вони ніколи не сподівалися, що хтось допоможе, розраховували тільки на власні сили. 
Саме ці люди привили мені любов до землі та до справи, яку люблю та якою досі займаюся. По суті, вони змусили мене зробити теплицю, адже поставили перед фактом, що привезуть розсаду огірків. Уявіть собі, прокидаюся я вранці, а все подвір’я закладене розсадою. Близько двох років я звикав до рослин, а вони - до мене. Після цього зрозумів, що одна сотка землі може прогодувати не одну людину. 
- Анатолію Петровичу, не маючи спеціальної сільськогосподарської освіти, наскільки важко було займатися городництвом?
- Скажу відверто - відсутність знань цілком компенсувалася любов’ю та бажанням працювати. Якщо ти любиш справу, якою займаєшся, то з часом знання прийдуть, а з ними - і досвід.
Рік за роком збільшувалися не лише знання, а й виробнича площа, кількість культур та їх сортів. Люди почали цікавитися, що то за городник такий є у Гаврилівцях. З’явилися знайомства, однодумці, почав тісно співпрацювати із нашим аграрним вишем. Втілював у життя деякі процеси автоматизації роботи, нові технології та ніколи не зупинявся на досягнутому. 
Гадаю, що золотою порою для таких, як я, аграріїв-початківців, став період, коли в ПДАТА запрацював Інститут дорадництва, який очолив Анатолій ЦВІГУН. Відбувалося фінансування окремих програм, мені навіть вдалося за рахунок гранту придбати мотоблок. 
Згодом моє господарство стало своєрідною базою для проведення семінарів і навчальних практик з городництва. Допомога та співпраця була значна, навіть взяти елементарну можливість отримувати достовірний прогноз погоди. Уявляєте, як дивувалися сусіди, коли я зранку висадив капусту, а ввечері пішов дощ. Навіть подейкували, що я щось знаю (сміється).
Своїми досягненнями вважаю урожай, який вдавалося зібрати. Так, у теплиці з 5 соток отримував 25 тонн огірків, помідорів - 12 тонн. На відкритому грунті вирощую майже все: від баклажанів до моркви. 
КОРНЄЄВ
- Але Вас, у першу чергу, люди знають як успішного на весь район картопляра...
- Напевне, так. Першу картоплю я придбав у Київському дослідному інституті багато років тому. Із посаджених 20 кілограмів зібрав урожай 2300 кг. Результат мене просто шокував! Мені хотілося спробувати й інші сорти, загалом через мої руки пройшло 257 сортів картоплі. Експериментував, випробовував їх придатність до наших грунтів, враховував смакові якості кожного сорту. Зрештою, сьогодні у моєму господарстві залишилося 24 найбільш надійні та продуктивні сорти.
- Реалізовуючи власну продукцію, Ви постійно наголошуєте, що вона вирощена без використання хімії. Це правда?
 - Абсолютна правда. Сьогодні питання споживання продукції без хімії стало вкрай актуальним, мене ж воно турбувало з того часу, як я почав займатися городництвом. Особливої гостроти додали сімейні обставини: донька свого часу хворіла на 
астму, а після вживання хімічно оброблених продуктів у неї виникали приступи. Тому для мене це питання було номером один. Нині на смак можу визначити, використовувались під час вирощування продуктів хімія чи ні. Проте найкращим дегустатором у цьому плані є наш кіт. Дай йому шматок огірка з хімією - він до нього навіть не доторкнеться, а от натуральний їстиме залюбки.
- Взагалі, у всі часи овочівництво було збитковою галуззю виробництва. Чим можна пояснити таку тенденцію?
- Для того, щоб овочеву продукцію довезти до споживача, потрібно мати місця для її зберігання. Колись існували спеціальні бази, але ми їх втратили. Досі проблема збуту овочевої продукції залишається актуальною. Нішу, яку раніше займали колгоспи, не повністю, але зайняли одноосібники. Вся проблема полягає в тому, що цінова політика нашої держави у цій галузі залишається незрозумілою. Чомусь так повелося, що привезти овочі з-за кордону вигідніше, простіше та прибутковіше, ніж вирощувати власні. 
Переконаний, що ця галузь могла б вирішити проблему не лише із забезпеченням якісними та дешевими продуктами харчування, а й значно зменшити проблему зайнятості сільського населення. 
Анатолій КОРНЄЄВ
- Анатолію Петровичу, якщо відверто, то ніколи не було бажання закинути городництво, справу, яка, по суті, вже стала невід’ємною частиною життя Вашої родини та Вашою візитівкою?
 - Було один раз таке. Сталося це після того, коли теплицю практично вщент зруйнувала шарова блискавка. Від побаченого і справді опустилися руки. Та за годину-другу вже обмірковував, як усе відновити. Допоміг сусід, такий, як і я, затятий городник.
- Виходить, що цей випадок допоміг перевірити не лише Вашу внутрішню стійкість, а й ціну дружби?
- Можна й так сказати, адже дружба перевіряється саме в таких ситуаціях. Взагалі, я - людина товариська, відкрита. Своїми досягненнями завжди із задоволенням ділюся з початківцями. Друзів у мене багато: одні залишилися в Німеччині, інші - в Росії. Чимало їх і тут. 
- Ваші діти навчалися в аграрному університеті. Це бажання батьків?
- Ні, їх власний вибір. Безумовно, неабияким поштовхом стало те, що вони мені допомагали в теплиці. Зрозумійте, робота біля землі не втомлює людину, навпаки, вона дає їй сили та окриляє, коли досягаєш бажаного результату. Хотілося, щоб Віталій і Даринка продовжили цю справу. Але, на жаль, нині вони більше затребувані за кордоном, аніж тут. 
- Військовий, продавець хліба, городник, нині - сільський голова. Це бажання щоразу щось кардинально змінювати в житті?
- Я би так не сказав. Я завжди був активним у питанні життя громади. Спроба стати сільським головою виявилася успішною. Напевне, люди побачили в мені те, що викликало в них довіру та надію на зміни. Хочу, щоб усі ці надії та сподівання мені вдалося виправдати. Разом з тим, робота сільським головою аж ніяк не стане поштовхом до припинення мого заняття городництвом. Не вистачатиме часу - працюватиму вночі.
- Анатолію Петровичу, то який же подарунок стане найкращим на день народження?
- Не люблю отримувати подарунків, швидше, дарувати. Взагалі, не люблю помпезності. Мені набагато ближча простота, відвертість і щирість. 

Анатолій Петрович народився 23 січня 1961 р. в с.Цвіклівці. 1976 р. закінчив Рудську 8-річку, а 1978-го - Жванецьку СШ. 1978-1982 рр. - навчання у К-ПВВІКУ. 1982-1987 рр. - служба в групі радянських військ у Німеччині. 1987-1991 рр. - служба на Далекому Сході. У 1991-2003 рр. працював на Кам’янець-Подільському хлібокомбінаті, де пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора. 2003-
2007 рр. - безробітний. У 2007-2010 рр. працював у ТОВ «Стіомі-Холдинг». З листопада 2010 р. - Рудський сільський голова.
Одружений. Разом з дружиною Людмилою виховали двох дітей.


Автор: 

Повернення до списку