Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 19 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
08.04.2011

ДВОРЯНСЬКОЇ КРОВІ

депутатом райради Георгієм ГРУБІГалантність, вихованість, стриманість… Ці риси відразу ж впадають в око, коли є можливість хоча б декілька хвилин порозмовляти з нашим співбесідником. Нам випала нагода поспілкуватися з ним декілька годин, тому - впевнено можемо додати до цього переліку відповідальність, порядність, мудрість і далекоглядність, які вкрай необхідні будь-якому керівнику, а також чуйність, вразливість душі та благородство, котре має глибоке родинне коріння. Пропонуємо і Вам ближче познайомитися з нашим цікавим співрозмовником - начальником РЕМу Кам’янець-Подільського району, депутатом райради Георгієм ГРУБІ, який 14 квітня відзначатиме 60-літній ювілей.

У ПОШУКАХ ХЛІБА

…Його історія почалася дуже давно. В старого чеха було десятеро дітей. Два роки поспіль видалися неврожайними. Щоб родина не вимерла з голоду, він вирішив трьох старших синів відправити у світ шукати собі кращої долі. Один з них знайшов собі притулок у Старокостянтинові. Найнявся на роботу до турка, який тримав хлібопекарню. За якийсь час турок вирішив покинути Україну, а хлібопекарню запропонував купити своєму чеському наймиту Олександру ГРУБІ. Хлопчина поїхав у Чехію, там одружився, отримав чимале придане за наречену і вже разом з дружиною повернувся до Старокостянтинова. Придбав пекарню і став одним із найбагатших людей у містечку. В будинку, де він мешкав, за Радянської влади на першому поверсі розміщувалася аптека, а на другому - міськвиконком. 
1978 р. З дочкою Олею- За більшовиків діда з бабкою не репресували, - пригадує наш співрозмовник. - Напевно, тому, що він схвально сприйняв зміни, які відбувалися в країні, революцію прийняв за належне. Всі гроші та майно віддав новій владі.  
- Георгію Борисовичу, кажуть, що Ви з дворянського роду...
- Моя мама Олена ЛЕВЕНЕЦЬ свого дівочого прізвища не змінювала, бо була останньою з давнього роду ЛЕВЕНЦІВ. Був колись полковник полтавського полку Прокіп ЛЕВЕНЕЦЬ. Коли Петро І воював зі шведами під Полтавою, мій далекий прадід перейшов на бік Петра. Після перемоги цар роздавав землю тим, хто відзначився у боях. Серед них був і Прокіп ЛЕВЕНЕЦЬ, якому було дано багато землі та присвоєно дворянський титул. Мій дід часто розповідав цю історію. Останні два роки, коли він уже майже не ходив, кликав мене до себе та поважно «дарував» село, яке колись належало родині, розповідав, які коні стоять у стайні, на якому можна працювати, а на якому - тільки виїжджати у бричці. Працював він до 72-х років, займався селекцією та озелененням містечка. Прожив довго. За одними документами - 93 роки, а за іншими - 107. Дід багато чого мене навчив. Я більше часу проводив з ним, аніж із батьком, оскільки той постійно був на роботі.
- Що успадкували від діда?
-  І дід, і батько були дуже спокійними. Напевно, саме спокій і врівноваженість взяв від них. Я був хлопцем бідовим, але батько жодного разу не підняв на мене руки. 

ГІРКИЙ ПРИСМАК ПОЛІТИКИ

Після закінчення Старокостянтинівської десятирічки 1968 р. юний Георгій поїхав підкоряти Кам’янець-Подільський. Віз документи на вступ до педінституту на фізико-
математичний факультет.
- Уже почав був заповнювати анкету абітурієнта, аж раптом на очі потрапив вислів «народний вчитель». Подумав собі: який з мене народний вчитель? Це ж таке почесне звання і така відповідальність!.. Встав і пішов. На перехресті вулиць Шевченка та тодішньої Чкалова висів величезний плакат, на якому було запрошення для випускників шкіл вступити до сільськогосподарського інституту. Запитав у людей, де той «сільхоз» знаходиться. Зайшов туди, здав документи і вступив на факультет механізації. 
Після його закінчення працював на заводі сільськогосподарських машин інженером з обладнання. Потім - служба в армії. Після служби знову повернувся на свій завод. Був старшим інженером, потім - головним механіком, начальником енерго-механічного відділу, виконував обов’язки головного інженера. Днював і ночував на заводі. 
ДВОРЯНСЬКОЇ КРОВІ1977 року мене призначили головним інженером пересувної механізованої колони №6. Потім став начальником управління ПМК-245. Пізніше очолив новостворену КМП-46, яка виконувала електромонтажні роботи в районі. 
…У той час у районі тільки починалася газифікація. Я створив одну з дільниць. Ми з бригадою курсували всією областю, але наша база знаходилася в Оринині. Ми тоді газифікували близько 2000 будинків на рік, а газопроводу прокладали від 170 до 180 кілометрів. Мене неодноразово обирали депутатом райради, був депутатом облради. 
1996 року Володимир ЯРЕМЧУК написав заяву на звільнення з посади голови райдержадміністрації. Голова облдержадміністрації Євген ГУСЕЛЬНИКОВ розглядав на цю посаду три кандидатури, серед яких була і моя. Приїхав він в Оринин, подивився на мою роботу, поспілкувався з людьми та вирішив призначити мене. Так з 1996-го до 1998-го я очолював райдержадміністрацію.
- Ви спробували інший хліб. Чи не був він для Вас гірким?
- Ті роки були дуже складним періодом не лише для нашого району, а й для всієї країни. Люди практично не отримували зарплати, виживали як могли. Я тоді вважав, що моя посада не стільки політичного напрямку, скільки господарського. Треба було підняти район. За це і взявся. Лише за один рік, за підсумками, підведеними в області, наш район піднявся з 21-го місця на 7-ме. Вважав, що це і є основний здобуток, тому не брав участі в політичних іграх. Президентом тоді був Леонід КУЧМА. З Києва прозвучала конкретна засторога:«Хлопці, програєте вибори - підете з посад». Я не взяв це до уваги… Після виборів викликає мене Євген ГУСЕЛЬНИКОВ: «Або я йду, або ти...» Я написав заяву. 
Якраз тоді звільнилося місце начальника РЕМу Кам’янець-Подільського району. З 1998 року - на цій посаді. Коли почав працювати, бачу, що мені недостатньо знань. За два роки екстерном закінчив відділ електрифікації на факультеті механізації ПДАТА.
- Що вдалося зробити на цій посаді?
- Коли я прийшов сюди, на території РЕМу паслися кози та худоба. Облаштував територію, зробив ремонт приміщення, привів до належного стану яблуневий сад. Це по-перше. А по-друге, на сьогодні заборгованості за спожиту електроенергію в районі немає взагалі. Це велике досягнення. По-третє, поступово замінюємо старі опори електромереж. Сьогодні у нас 27 тисяч дерев’яних опор, які потрібно замінити. Робота не на один рік і не на два. За приблизними підрахунками, для цього потрібно 20 мільйонів гривень. Але в області 22 РЕМи, і в кожному такі ж проблеми, тому заміну здійснюємо поступово. 

НА ЗАХИСТІ ОСЕЛІ ТА ДОМАШНЬОГО ТЕПЛА - АЛАБАЇ

Одружився наш співрозмовник у 20 років, навчаючись на 4-му курсі інституту. Його майбутня дружина Тетяна навчалася на зоотехнічному факультеті. 6 березня подружжя відзначило 40-річний ювілей спільного життя. Тетяна Василівна займається розведенням собак. 
- Георгію Борисовичу, чому Ваша дружина вирішила взятися за цю справу? 
- Таня дуже любить тварин. Бувало, коли ми гуляли містом, вона могла принести додому кошеня, бо те жалісливо нявчало. Спочатку ми жили у квартирі, а коли я взяв ділянку під забудову, то виникло питання про те, що потрібно мати якогось серйозного собаку. Тетяна десь прочитала про туркменського алабая. Цій породі понад 2 тисячі років. Її ще називають середньоазіатською вівчаркою. Ці собаки дуже розумні. Вони - вовкодави, один собака може витримати сутичку з двома-трьома вовками одночасно. 
Сьогодні дружина вже не займається розведенням алабаїв, але свого часу вона вирощувала цуценят. На одній із виставок Акбар, наш перший собака, був визнаний кандидатом у чемпіони України. А в Чернівцях київські судді дали йому титул САС. Для собаки це найвища нагорода. Сьогодні в оселі - четверо собак: алабай Бек, мисливська лайка Гера, естонська гонча Ляна та невідомо якої породи Глаша. Це наша Гера на старості років трохи проштрафилася та народила нам незрозуміло кого (сміється). Син називає Глашу середньоазіатською лайкою. Підозрюємо, що то наш Бек постарався. Але Гла-
ша - улюблениця, діти її обожнюють. 
- Собаки допомагають зняти стрес, заспокоїти після важкого дня?
- Так. Але не тільки вони. В мого батька була пасіка, на якій я буквально виріс. Тому, коли збудував дім, розвів собі бджіл. Мав вісім вуликів. Але бджоли потребують постійного догляду, треба мати час, якого мені катастрофічно не вистачало. Сьогодні залишився один вулик. Коли мені погано, сідаю на пеньок недалеко від нього, а Бек лягає біля ніг. Разом спостерігаємо за бджолами. 
Онук Єгор з АкбаромНамагаюся не приносити з роботи негативу. Колись у нас із дружиною була домовленість: дійшов до хвіртки - зняв із себе робочі клопоти, а вранці біля хвіртки знову одягнув їх - і на роботу. Так намагаюся жити, хоча не завжди це вдається.

І ШВЕЦЬ, І ЖНЕЦЬ

- Нам відомо, що Ви - затятий мисливець. Полювання також заспокоює?
- Ще й як! Я вже близько тридцяти років ходжу на полювання. Починав ще з Борисом ЗАХАРЖЕВСЬКИМ. Сьогодні в мене молода команда: мій син Іван, зять Антон і Сергій ГИЩУК, син мого покійного друга Василя ГИЩУКА. Хлопці мене жаліють, я частіше в засідці сиджу, ніж бігаю.
- Який Ваш найбільший трофей? 
- Кабан. Раз у два роки вдається завалити. Щоправда, останнім часом із цим проблеми - старий, бігати вже не можу.
- А готує трофеї хто?
- Тетяна, звичайно. Вона дуже смачно готує дичину, але сама ніколи її не їсть. Раніше, коли починався мисливський сезон, дичина з хати не виходила: зайці, кози, кабани... Наші діти виросли на дичині.
- Самі вмієте готувати?
- В мене виходить дуже смачна риб’яча юшка. Навіть Тетяна це визнала. Також люблю готувати м’ясо. Щонеділі вся наша родина збирається в нас за обіднім столом. Головну страву з м’яса частенько готую я.
- На Вашому робочому сто-лі - спортивні відзнаки…
- В молодості спорту віддав 10 років. Був баскетболістом. Мав перший юнацький розряд, грав за збірну області. Коли був студентом, то наша команда виграла чемпіонат України з баскетболу. Їздив навіть на союзні змагання в Росію. З роками травми, які тоді отримував, дали про себе знати. Був час, коли ходив з палицею. 
- Ви займаєтеся багатьма справами. Сьогодні очолюєте Спілку фермерів-землевласників Кам’янець-Подільського району… 
- Декілька років тому в Гаврилівцях взяв в оренду 50 гектарів землі. Останнім часом фермерством дуже зацікавився мій син Іван. Я віддав йому свою частку, він ще дібрав трішки та має сьогодні 110 гектарів. Займається зерновими культурами.
Разом з тим, син пише дисертацію і викладає в Кам’янець-Подільській філії Національного університету державної податкової служби України. Окрім сина, в мене є ще старша дочка Оля. Вона - юрист. Подарувала мені двох онуків. Старша - Настя - третьокурсниця Чернівецького медичного інституту, а Єгор - молодшенький - навчається у 8-му класі. 

У СТРАХУ ОЧІ ВЕЛИКІ

- Ви ризикова людина?
- Раніше був дуже ризиковий. Сьогодні, коли згадую деякі випадки, то аж страшно стає... Пам’ятаю один. Я тоді працював на заводі. Всі ремонтні роботи ми виконували у вихідні. Саме в той час будували новий цех. Потрібно було за допомогою навантажувача встановити прес. Я розрахував, що вильоту стріли навантажувача для цього буде достатньо. Єдине, чого боявся, що коли навантажувач підніме прес, то може перехилитися в інший бік і разом з вантажем впасти на кабіну водія. Водій, коли дізнався, що йому треба зробити, відмовився сісти за кермо. Тому сів я. Коли виліз із кабіни, сорочка була мокра... 
- Найважчий період Вашого життя пам’ятаєте?
- Так. Коли пішов з райдержадміністрації. Я тоді був дуже розчарований тією системою та суспільством загалом. Вважав, та й сьогодні вважаю, що треба піднімати економіку держави загалом і району зокрема. А політичні ігри цьому лише заважають. На словах усе так гарно та правильно, а на ділі - по-іншому. Де б я не працював, намагався тільки працювати та примножувати те, що є, підняти виробництво. Зібрав толкових заступників, які знали свою роботу. Але… Втім я не жалкую, що пішов звідти. Це був переломний період мого життя.
- Ким у дитинстві мріяли стати?
- Льотчиком. Я вважав, що здоровий на 100 відсотків. Але на медкомісії, яку проходив у військкоматі, лікарі помітили невелике викривлення між шостим і сьомим хребцями. Так моя мрія про небо розтанула. А я ж готувався... Над річкою була верба, ми з хлопчаками прилаштували на неї колесо. Сідали, закручували його, а потім воно само розкручувалося. Хто не витримував, падав у річку. Я жодного разу не впав - вестибулярний апарат був хороший.
- Чого боїтеся, Георгію Борисовичу?
- А чого мені боятися? Маю дітей, онуків. Працюю. Сьогодні я ще зважую, чи залишатися на роботі далі. Хоча заміну собі готую. В мене є двоє молодих, але дуже відповідальних хлопців. Один буде головним інженером, а інший - начальником. 
- Чим же Ви будете займатися вдома?
- О-о-в! Роботи хоч відбавляй! Розведу пасіку, ловитиму рибу, ходитиму на полювання. Врешті, є поле, займуся фермерством. Я дивлюся на майбутнє тільки з оптимізмом. Мої діди-прадіди прожили багато років. Сподіваюся, що і мені Бог відміряє не менше. Хочу видати заміж онучку, дочекатися правнуків, побавити їх, вдосталь насолодитися родинним щастям і спокоєм, якого бракувало в молоді роки.


Повернення до списку