• ДОПОМОЖІТЬ

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЛИПНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
22.04.2011

БУДІВНИЧИЙ ОСВІТЯНСЬКОГО ХРАМУ

Василь СЛОБОДЯНЮКУ середині 50-х років минулого століття лекції ідеологічного спрямування були невід’ємною частиною життя радянських людей. Поважний лектор виходив до трибуни, поправляв великі окуляри, суворим поглядом змірював присутніх у залі: «Товариші!..» Народ уважно слухав: хтось - із цікавістю, хтось - із повагою, а хтось - зі страху, бо добре знав, що буває з тими, кому не цікава позиція Партії. 
Заслухалися лектора і батьки нашого героя. Вони навіть не помітили, як їхній малий Василько зник з поля зору. За якийсь час у залі почувся сміх. Дитина вибралася на сцену та жестикулювала точнісінько так само, як і поважний гість. Забираючи малого бешкетника зі сцени, батьки жартували: «Бути тобі керівником!». Ніби у воду дивилися...
Згадуючи цю давню історію, наш співрозмовник - директор ЗОШ №15 Василь СЛОБОДЯНЮК - щиро посміхається. 25 квітня Василь Петрович відзначатиме славний 60-літній ювілей. Його життя було сповнене різних перипетій: вистачало і білих, і чорних смуг. Про те, яких було більше, ювіляр погодився розповісти нашим читачам.

З БАТЬКІВЩИНИ ПРЕЗИДЕНТА

Перші спогади дитинства - це терикони, терикони, терикони... Народився наш співрозмовник у шахтарському селищі Новоекономічне Донецької області. Батько Петро Петрович працював у шахті «Центральна №1». Мати Марія Миколаївна була штукатуром. Малий Василько дуже полюбляв проводити час із батьками, яких так рідко бачив удома. Справжнім святом для нього були перегляд разом з батьками кінострічок у клубі або концерти, які у той час влаштовувалися часто. 
- Василю Петровичу, на Донеччині до сьогодні збереглися династії шахтарів. Чи не виникало у Вас бажання вибрати той самий шлях, що й батько?
Василь СЛОБОДЯНЮК- Декілька днів для нашої сім’ї були найстрашнішими. На шахті сталася аварія... Саме в той день, коли батько був на зміні. Його завалило породою. Не дай Боже комусь пережити те, що пережили ми, поки його відкопували з-під завалу... Батько залишився живий. Після довгого лікування вердикт лікарів прозвучав, мов вирок: «Інвалідність». 
Що в невеличкому шахтарському селищі може робити колишній шахтар? Які перспективи? Тому ми всією сім’єю переїхали на батьківщину мами - в село Теремці Кам’янець-Подільського району. От Вам і відповідь на Ваше запитання.
- Ви - вчитель історії. Чому виникло бажання вивчати саме цю науку?
- Теремці розташовувались у долині Дністра. Найпершою справою для мене, як і для всіх хлопчаків, було навчитися перепливати Дністер. Річка глибока, течія сильна. Але перепливати таки вдавалося. Протилежний берег - крутий і скелястий. На скелі стояв монастир. Я обійшов там кожну келію, все обдивився. Сідав і фантазував собі: а як там було в минулому? Напевно, це і було перше бажання дізнатися більше про наше минуле. Тому після закінчення Бакотської восьмирічки я вступив до Хмельницького педагогічного училища. 

ЩОДНЯ ЛИСТИ ВІД АНТОНІНИ

В студентські рокиСаме навчаючись у педучилищі, молодий Василь зустрів своє перше і єдине кохання - дівчину Тоню. 
- У нашій групі навчалися двадцять дев’ять дівчат і всього двоє хлопців, - пригадує ювіляр. - Свою майбутню дружину відразу ж відокремив від інших: гарна, весела, розумна... Спочатку якось лячно було підступитися до впевненої у собі міської дівчини (я ж хлопець із села). Але, пан чи пропав, - у перший же вихідний запросив у кіно. А вона погодилася. З того часу ми завжди разом. На четвертому курсі запропонував їй вийти за мене і, 1970 року за два дні до випуску, ми відіграли скромне студентське весілля.
- То до армійських лав Ви потрапили вже одруженим чоловіком?
1952 р. З батьками- Так. Служив у Латвії. Дуже скучав за Тонею. Щодня писав їй листи та щодня отримував листи від неї. Так минуло два роки. Після служби працював у Городоцькій школі №6 лаборантом і вчителем праці. Навесні 1973 року вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту, а в серпні того ж року Тоня подарувала мені донечку Оленку. Після закінчення інституту був призначений інспектором Городоцького райвно. 
1981-го мене запросили на роботу в Городоцький райком партії. Це був абсолютно інший рівень роботи. Лише тоді я зрозумів, що означає повністю належати роботі без вихідних і майже без відпусток. На той час у мене вже народився син Сашко. Дітьми повністю займалася дружина. Я бачив їх лише вранці та пізно ввечері, коли вони вже лягали спати. Антоніна пригадує, що на той час її найбільшим бажанням була спільна прогулянка з чоловіком і дітьми. Але я майже завжди був у відрядженнях. 
1985 р. Василя Петровича перевели в Кам’янець-Подільський міськком партії. То був цікавий, насичений період у його житті. Саме будувалися міська поліклініка №2, школа №17. Ювіляр пліч-о-пліч працював з Володимиром КОЗЛОВИМ, Іваном ГЕРМАКІВСЬКИМ, Віктором САВЧУКОМ, Аллою БУДАНЦЕВОЮ, Іваном ГОРАШЕМ, Володимиром КОНФІТОВСЬКИМ, Борисом КРУПІЦЬКИМ, Борисом ЧЕКРИГІНИМ, Іваном ЯЛОВИМ та Анатолієм НЕСТЕРУКОМ. Ці люди стали для нашого співбесідника не лише гарними наставниками, але й добрими друзями.

У СПАДОК - ШКОЛА З НАДБАННЯМИ   

1966 р. З майбутньою дружиною- Василю Петровичу, чому ж партійна робота не стала в житті головною?
- Тому що в душі я - вчитель. 1992 року був призначений директором середньої школи №3. Іспит на міцність мені довелося здавати в першу ж зиму - вийшов з ладу котел і була пошкоджена опалювальна система. Майстри працювали в авральному режимі, тому нам таки вдалося відновити опалення в найкоротший термін. З 1994-го до 1999-го працював директором середньої школи №6. За мого керівництва там було створено методичний і нові навчальні кабінети, зроблено ремонт актового залу, облаштовано роздягальню.
- Коли Ви очолили ЗОШ №15?
- Мав за честь стати її директором 1999 року. Це особлива школа, зі своєю історією, традиціями і надбаннями. У свій час її сформували Євген БАЦЕНКО, Володимир ТЮРІН та Іван ГОРАШ. Тому для мене було важливо зберегти все набуте і, звичайно ж, додати своє, що зробило б цю школу ще привабливішою та сучаснішою. В нашій школі знаходиться центр волонтерського руху шкіл міста, ми придбали комп’ютерний клас, замінили двері, вікна, створили кімнату для відпочинку першокласників, покращили матеріальну базу та втілили в життя програму теплозбереження. 
Василь СЛОБОДЯНЮКДуже хочу подякувати голові правління ВАТ «АТП-16808» Анатолію ШЕВЧУКУ за постійну підтримку та розуміння шкільних проблем. Анатолій Васильович у будь-який момент може підставити своє 
вірне плече. Чимало для школи зробив і керівник ВАТ «К-ПЕМЗ» Леонід ДЬЯКОНОВ.                  
- А чи не відчували підтримки Володимира ТЮРІНА - колишнього директора школи, який донедавна очолював міське управління освіти та науки?
- Володимир Петрович завжди схвально сприймав усі починання, які відбувалися в школі. Саме за його підтримки ми створити спортивну базу, перекрили дах, придбали комп’ютерний клас. 
- Сьогодні в місті залишилося не так багато звичайних загальноосвітніх шкіл. Ніколи не виникала ідея рухатися в якомусь одному напрямку навчання учнів?
- Були спроби створити щось нове. Коли в місті відкрили податковий коледж, ми з ним 
уклали договір про співпрацю. 
Передбачалося поєднання двох навчальних закладів. Ми навіть декілька років попрацювали разом. Сьогодні ця співпраця зупинилася. 
Були плани створити на базі школи правовий ліцей. Втім я думаю, що наша школа самодостатня. В місті й справді залишилося мало загальноосвітніх шкіл. А вони дуже потрібні. У нас мають можливість навчатися абсолютно всі діти, немає ніяких конкурсів. Врешті, знання залежать не від закладу, в якому навчаєшся, а від педагогічного колективу. У нас він один із найкращих у місті. На олімпіадах, конкурсах різних рівнів наші ді-ти постійно посідають почесні місця.

МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ 

- Чи немає проблем з керівництвом у жіночому колективі, який нараховує понад 60 осіб прекрасної статі?
- Жодних проблем! Я все життя працюю з жінками, знаю їхні слабкості та переваги, а ще те, що жінки - дуже працьовиті, відповідальні, ретельні у будь-якій справі.
- Дружина Антоніна Володимирівна до колег не ревнує?
- Ні. Вона ж сама вчителька, добре знає цю кухню. Дружина викладає російську мову та літературу в НВК №8. 
- У вчительській сім’ї діти вибрали для себе інше майбутнє?
- Ні. Ми всі вчителі. Дочка Олена - вчителька української мови та літератури. На жаль, сьогодні у неї важка хвороба, тому вона поки що не працює. Син Олександр - кандидат технічних наук, працює на кафедрі інформатики національного університету.
- Коли родина СЛОБОДЯНЮКІВ збирається разом, про що, крім школи, розмовляєте?
- Сьогодні наша головна проблема - подолати хворобу Олени. Та й домашніх клопотів вистачає. Маємо внука Дениса, який навчається в 9-му класі ЗОШ №15, вирішуємо і його питання. 
- Йому, як онуку директора, в школі навчатися, напевно, комфортно... 
- Ніяких привілеїв! Вчиться, як усі діти. Денис - не відмінник. Вчителі знають, що до нього не має бути жодних поблажок.
- Де відпочиваєте?
- Щороку під час відпустки їздимо із сім’єю в Карпати. Взимку вихідні для мене - справжня кара. Часто проводжу їх на роботі. А от у теплу пору року проблем немає. В Колодіївці живе моя 85-літня мама, тому у вихідні їздимо до неї. Там у нас близько гектара городу. І відпочивати, і працювати є на чому. 
- Василю Петровичу, в дитинстві ким мріяли стати?
З онуком Денисом- Може, воно і не оригінально, але вчителем. Дідусь Микола колись казав мені: «Йди, Василю, вчися на вчителя, бо при будь-якій владі вони потрібні». Тому і вступив до педучилища. Воно стало для мене справжньою школою становлення. На моє переконання, саме училище дає всебічні знання. А справжній вчитель повинен вміти і знати все, щоб йому не довелося червоніти від сорому, коли учень запитає щось не з його предмета. 
...Пригадую один випадок, коли працював інспектором райвно в Городку. В одній зі шкіл, які я курирував, довелося давати контрольну роботу з математики. Після уроку зібрав учнівські роботи, сам усі перевірив, поробив помітки на полях і віддав зошити вчительці. Вона намагалася трішки підняти бал дітям і не звернула уваги на мої помітки. Потім мені вже розповідали, як та вчителька говорила: «Я ж думала, що він історик і не знає математики...».
Подібний випадок трапився і в одній зі шкіл Кам’янця. Я пішов на урок музики. Вчителька при вивченні музичної грамоти допустила декілька помилок у побудові інтервалів. Під час аналізу уроку вказую їй на ці помилки. А вона з подивом запитує, звідки я це знаю. Пояснюю, що чотири роки вивчав музичну грамоту в педучилищі.  
- То можна сказати, що дитячі мрії збулися?
- Так.
- А мрії сьогодення?..
- Деякі здійснилися, а деякі, вірю, ще обов’язково збудуться. Як батько і дідусь, бажаю своїм дітям та онуку найкращого в житті, яке в них ще попереду. Як чоловік, бажаю, щоб і надалі ми з дружиною у всьому знаходили спільну мову, поважали і любили один одного, як це було завжди. Як директор, бажаю школі процвітання, щоб вона не втратила свого обличчя на освітній мапі Кам’янця. Як вчитель, бажаю, щоб ми в кожній дитині могли розгледіти талант до якоїсь справи та вміло його розкрили. А як людина, хочу не зрадити тому принципу, за яким живу вже багато років: «Ти храм збудуй, а люди в нього прийдуть!».


Повернення до списку