Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 23 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
06.05.2011

СНИТЬСЯ ЇМ, СНИТЬСЯ…

Олег ІОГАНСЕНВійна… Для когось це просто слово, а для когось - жахливі спогади, що житимуть доти, доки жива людина, що її пережила. У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою та вічно житимуть у пам’яті народу, викликатимуть захоплення та велику пошану наступних поколінь, що живуть у вдячності за мирне небо. Подвиг їхній не маємо права забути, бо йшли вони на війну, не думаючи про себе, йшли з єдиною метою - боронити Батьківщину від чужоземного загарбника.
Досі війна сниться 91-річному ветеранові Великої Вітчизняної війни із села Дубинка Олегу ІОГАНСЕНУ. Щось як прорветься у свідомості - і сниться, сниться!.. Хоч із пам’яті виривай. Та не може. Ні вирвати, ні забути.
Олег Іванович родом із села Сербіна-Горіна Калінінградської області Російської Федерації. Народився 9 травня 1920 р. Через чотири роки сім’я переїжджає в Ленінград. Його дитинство, як і дитинство всіх хлопчаків того часу, було безтурботним. Звідки ж було знати хлопцеві, що звичайна служба в армії перетвориться у справжнісіньку війну?
- 1938 року мене призвали в армію, - пригадує Олег Іванович. - Службу проходив у полковій школі молодших командирів, що була в місті Батумі. Отримав звання молодшого сержанта. Тут і застала війна. Вже в листопаді 1941-го я опинився на фронті.
Ветеран пригадує, як оголосили тривогу. Солдатів зібрали на величезному плацу. Молоді хлопці за мить подорослішали на декілька років і відчули всю відповідальність дорослого життя. Олег ІОГАНСЕНСправжнього, жорстокого…
- Тяжко було, що й слів підібрати неможливо, - каже Олег Іванович. - Війна є війна, нічого доброго від неї чекати не можна. Я потрапив у танкову дивізію механіком-водієм. Через декілька місяців на фронті був тяжко поранений. Разом з однополчанами нарвалися на німецьку засідку. Добре, що був відкритий один з люків. Мене з палаючого танка витягнули наші піхотинці, відправили в шпиталь. Горів уже!
Після трьох місяців лікування в госпіталі Олега ІОГАНСЕНА переводять у запасний танковий полк, який розміщувався у Горьківській області. В цій частині до 1943 р. служив інструктором з водіння танків. Війна, наче жерло вулкана, поглинала тисячі жертв. Лише з танкового полку на фронт пішли тисячі, а повернулися…
Завзятий, енергійний, готовий пожертвувати життям заради миру, Олег Іванович довго не міг залишатися в тилу. Просився на передову, але йому відмовили - потрібно було навчати молодих солдатів, та й рани, отримані на фронті, давали про себе знати. Розумів: щодня, щохвилини, звільняючи землю від загарбників, гинуть його однолітки, жінки залишаються вдовами, діти - сиротами. Його батько був серед тих людей. Був у числі перших, хто загинув страшного 41-го. 
Олег ІОГАНСЕН- Постійно просився на фронт і нарешті моє прохання задовольнили, - говорить Олег ІОГАНСЕН. - Відправили механіком-водієм бронетанкової машини у 9-й гвардійський корпус Другої танкової армії. Із запеклими боями наш корпус звільнив Україну, Білорусію, Польщу, Румунію та дійшов до Берліна. День Перемоги зустрічали біля рейхстага разом із нашими союзниками. Досі в пам’яті той парад, щасливі обличчя, сльози радості. Як згадаю, здається, що це було ніби вчора...
Олег ІОГАНСЕН
І радість, і сум одночасно охопив чоловіка після закінчення війни. Радів, що нарешті все закінчилося, що можна видихнути на повні груди та відчути той п’янкий смак свободи. Та гіркота клубком підкочувалася до горла, адже війна забрала найрідніших йому людей - батька і матір. 
Звістку про трагічну загибель тата отримав ще у війну. Як і багато хто, тримав у руках паперовий, ніби свинцем налитий трикутник, в якому лише декілька слів: «...Загинув на фронті.»
Надія на те що матір жива, також розвіялася мов дим. Відповідь, яку отримав з бюро розшуку людей, за кілька секунд зробила Олега Івановича сиротою. Його мати загинула від голоду в блокадному Ленінграді. Врятувалася лише рідна сестра, яку з чоловіком евакуювали задовго до блокади в Грузію.
- На фронті потоваришував з українцем Василем, який після війни каже до мене: «Куди ти, Олеже, будеш їхати?! Давай разом - до мене, в рідне село!» - зітхає ветеран. - Я й погодився. Спочатку жив у Жерді, був кіномеханіком. Якось привезли ми в Дубинку кіно, так і познайомився там із майбутньою дружиною Зоєю. Виростили з нею чотирьох дітей: трьох доньок - Галину, Валентину, Ольгу - та сина Олега. 
- Скільки всього пережито - все на здоров’ї, - трохи помовчавши, додає Олег Іванович. - Здається, життя пролетіло, як один день.
За мужність і героїзм Олег ІОГАНСЕН нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, орденом Слави ІІІ ступеня, медалями «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною» та іншими. 
День Перемоги для ветерана - особливе свято. Свято, виборене ціною власного здоров’я, загибеллю тисяч людей, рідних і друзів. Пройде ще декілька років, і від нього залишаться хіба що обеліски та пам’ятники солдатам відомим і тим, що назавжди залишаться безіменними. Залишаться спогади таких, як Олег ІОГАНСЕН, - мужніх і сильних духом людей.


Повернення до списку