Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СЕРЕДА, 26 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
24.06.2011

КОЛІЇ ЖИТТЯ СТАНІСЛАВА БАРБАРУКА

«Ви можете мене звільнити, але я все одно не здамся! 
Я не про якісь дурниці говорю, я хочу врятувати дорогу життя, бо для селян і дачників то, може, єдиний порятунок і спроба вижити в наш час», - твердо заявив начальник 5-го вузла відділення Хмельницької дистанції колії Станіслав БАРБАРУК обласному високопосадовцю, відстоюючи капітальний ремонт і просто право на життя залізничної колії Кам’янець-Подільський - Ларга, яку деякі поважні мужі назвали нерентабельною. І таки відстояв. Будучи довіреною особою тодішнього народного депутата України Сергія ТАНАСОВА, порушив це питання на державному рівні. Листи, скарги, заяви, прохання, фото перону в момент прибуття потягу цим сполученням, на якому сотні селян, - усе це дало  позитивний результат. «Сьогодні мені не соромно дивитися людям в очі. Не просто просидів піввіку в начальницькому кріслі, а таки залишив по собі, сподіваюся, добрі справи», - усміхнувся наш співрозмовник - почесний громадянин міста, почесний залізничник СРСР, депутат міськради трьох скликань, колишній президент депутатського клубу, а нині - голова ради ветеранів залізничного вузла станції Кам’янець-Подільський Станіслав БАРБАРУК.

ЗАПАВ НА ЗІРКУ І ПОГОНИ      

Його дитинство пройшло в с.Сприсівка Дунаєвецького району, де 5 червня 1937 р. і з’явився на світ майбутній Почесний залізничник. Батько працював лісником, мати була колгоспницею. 41-го в Станіслава народився молодший брат Володимир.
- Станіславе Антоновичу, які яскраві моменти дитинства залишилися у пам’яті?
- Війна… Батько був учасником фінської та Великої Вітчизняної. 41-го його демобілізували. Збирали всіх у сусідніх Мілівцях. Біля колишнього помістя графа ОРЛОВСЬКОГО стояв колодязь. Пам’ятаю, як засмучені чоловіки по черзі пили воду, закидали на плечі мішечки з харчами та йшли дорогою на Солобківці. За ногами - тільки курява. В колотнечі та паніці багато селян у перші місяці війни поверталися додому, а тато - ні. Жінки казали, що Янтошко (так у селі називали тата) - справжній вояка, не біжить додому. Я був дуже гордий через ті слова. Під Житомиром батька поранили. Він розповідав, як лежав на полі бою, а німці добивали поранених. Підійшов один і до нього. Батько ледве прошепотів: «Удома два кіндери». Далі - полон. Після війни - шахти на Донбасі. Коли реабілітували, повернувся додому та до кінця життя працював лісником. 
Повоєнні роки були голодними і голими. 46-го - засуха, 47-го - голод. Вночі ми з хлопцями лазили по полях, де була посаджена картопля. Випорпували її та вдома запікали. З лободи пекли пляцки, які на вигляд, та й, певно, і на смак, нагадували коров’як. А ще в лісі було багато грибів. На тому й виживали. Після восьмого класу вирішив вступити до Чернівецького залізничного училища.
- Доволі дивне прагнення, як для сільського хлопчини, в родині котрого нічого спільного із залізницею не мали…
- А я й не кажу, що з дитинства мріяв про залізницю. Просто один хлопець із нашого села там уже вчився, а на канікули приїжджав додому в гарній формі. Глянеш на нього - краса! А ми які бігали? Голі й босі. Тому вирішив, що теж піду туди вчитися. Вступив. Видали мені одяг: усе - до носовичка. Ми жили майже за військовим режимом: підйом - за дзвінком, харчування - за розкладом, вихід у місто - тільки за звільненням. Тоді так казали: «Залізничник - рідний брат радянської армії». В нас на фуражках була зірка, були й погони.
В училищі отримав спеціальність «Бригадир колії», після навчання мені пропонували залишитися в Чернівцях працювати в комсомольській організації при училищі, але я відмовився. Направили на Львівську залізни-
цю - станція Куликів. Три місяці працював старшим робітником, потім мене призначили бригадиром дороги. Все вдавалося завдяки людям, котрі зі мною працювали. Мешканців Західної України часто зневажливо називають «западенці» або «бендери», але я тоді не відчував ворожого ставлення, хіба що жартома називали москалем. Два роки там пропрацював. Потім мене забрали в армію. Служив на флоті у Севастополі, де здобув спеціальність «Торпедист флоту». Після служби приїхав у Хмельницький. Призначили мене бригадиром залізничної колії Савинці - Ярмолинці - Дунаївці (72-й кілометр). Жили ми в казармі без нормальних умов існування, навіть світла не було. Від станції Дунаївці - 8 кілометрів, від Ярмолинців - 10. Прожив там з дружиною два роки.
- Коли ж Ви встигли одружитися?
- Я ще до армії оженився, коли працював на станції Куликів. Якось приїхав у село у відпустку. В лісотехніка попросив мотоцикл проїхатися сусіднім селом. Їду, а назустріч - така гарна дівчина йде. Познайомилися. Так з 1958 року з Леонідою Йосипівною завжди разом.

ДОРОГА ЖИТТЯ У 40 КМ

До 1962 р. станцiя Кам’янець-Подiльський залишалася тупиковою, але Мiнiстерство оборони СРСР проявило зацiкавленiсть у вiдбудовi залiзницi. Воно виступило пiдрядником, а замовником - Львiвська залiзниця. 1960 р. Станіславу Антоновичу довірили будівництво залізничної колії Кам’янець-Подільський - Ларга, призначивши дорожнім майстром, пізніше - бригадиром колії. За два роки дорога протяжністю 40 км уже була готова до здачі. На залiзничнiй колiї перегону було побудовано станції: Мукша, Ленкiвцi, Кельменцi та залiзничний мiст-велетень через Днiстер завдовжки 618 м. 
1965 р. наш співрозмовник очолив станцію Кам’янець-Подільський. Заочно він закінчив Вінницький дорожній технікум. На його плечах була дорога протяжністю головної лінії 100 км (від Нестерівців до Ларги). Під його керівництвом - понад 100 працівників, серед яких четверо дорожніх майстрів, 12 бригадирів ліній і двоє техніків дільниць.
- Коли мої роки вже підійшли до пенсії, - продовжує Станіслав Антонович, - постало питання про те, щоб знову закрити дорогу на Ларгу. Від Хмельницького до Кам’янця до того часу вже тричі ремонтували дорогу, а на Ларгу - жодного разу. Почав писати, стукати, вимагати, просити. Коли питання було вирішено на рівні Києва, почався ремонт дороги. То був 2000-й. Ремонт одного кілометра обходився в понад 1 мільйон гривень. Коли закінчив ремонт, із чистим серцем написав заяву про вихід на пенсію. Чотири рази писав - не приймали. Але в мене вже не було сили працювати - дуже боліли ноги. В 65 таки вийшов на пенсію. 
- Станіславе Антоновичу, Ви - почесний громадянин Кам’янця-Подільського, почесний залізничник, нагороджені відзнакою міського голови «Честь і шана». Такі звання просто так не даються… 
- Що було в моїх силах, те робив, а що не в моїх, то знав, до кого звернутися по допомогу, щоб люди отримали все необхідне. Пам’ятаю, прибігає до мене директор НВК №16: «Біда! Моя школа, напевно, скоро завалиться. Дах так протікає, що дітей страшно пускати туди». Я з тодішнім мером Анатолієм КУЧЕРОМ ледве не побився, але таки придумали, як вийти з тієї ситуації. Школу перекрили жерстю. Потім таким самим методом перекрили і дитсадок №23. 
Домігся того, щоб у селищі Першотравневому побудували залізничний міст, збудував декілька залізничних зупинок - Сахкамінь, Велика Слобідка, Селище цукрозаводу і Магістраль. За мого керівництва на станції Кам’янець-Подільський побудована естакада завдовжки 150 метрів для вивантаження сипучого вантажу. Майже усім своїм працівникам допоміг з отриманням житла.
- Ви багато років були обличчям міського осередку комуністичної партії України. Чому вийшли з її рядів?
- Історію про те, що мене виключили з партійних лав тільки тому, що я був довіреною особою безпартійного Сергія БАБІЯ на виборах до Верховної Ради, знають багато людей. Ваш головний редактор Віталій БАБЛЯК у «ПОДОЛЯНИНІ» тоді написав, як усе було насправді, підтримав мене у важку хвилину. Після статті комуністи провели партійні збори та поновили мене. Якщо чесно, то повертатися після того, як наплювали в душу, зовсім не хотілося, але не міг підвести хлопців, які за мене заступилися. Через декілька місяців після того приїхав до Кам’янця Петро СИМОНЕНКО. У нашому міськкомі партії виник конфлікт, комуністи написали скаргу на його ім’я. Підписалося 80 членів партії. Підходить до Петра Миколайовича Катерина РУДЬ і подає ту скаргу. А він навіть не відреагував на неї. Подивився я на те все - бачу, що то вже не та партія, що була раніше. Написав заяву і пішов.
- Напевно, варто додати, що Ви погодилися бути на виборах довіреною особою Сергія Віталійовича лише за умови, що і надалі продовжуватиметься будівництво тролейбусної лінії в Кам’янці. В одному з інтерв’ю Ви зазначили, що це Ваша кришталева мрія. Чи не розбилася вона об сьогоднішню реальність?
- Я розумію, що сьогодні це будівництво майже нереальне. Свого часу на неї було затрачено 23 мільйони гривень, для завершення не вистачало 47 мільйонів. За моєї ініціативи було встановлено 450 опор. Тролейбусна лінія потрібна бідному народу, якого у нас більшість. Також це екологічно чистий транспорт. Чого би не говорили - майбутнє все одно за електротранспортом, тільки він може зменшити загазованість міста. 
Свого часу я ще порушував питання будівництва об’їзної дороги. Жити на вулиці Привокзальній просто неможливо - весь транспорт по ній іде. Об’їзні дороги мають Хмельницький, Ярмолинці, Хотин, Чернівці. А чому ж до сьогодні її не має Кам’янець?

 «ВОНИ СУМУЮТЬ ЗА МНОЮ, А Я - ЗА НИМИ»

- Яким був найважчий епізод із Вашої роботи?
- Той, як Ви кажете, епізод забрав у мене чимало здоров’я, але могло бути і гірше… 1991 року за Дністром, на 251-му кілометрі, сталася аварія потяга (співрозмовник важко зітхнув і тремтячим голосом продовжив). Загинув хлопець, 1969 року народження, 14 пасажирів зазнали травм. За годину після аварії по телефону я вже розмовляв з Москвою, пояснював ситуацію заступнику міністра. Після того - робота експертної комісії, яка підтвердила мою версію про розмиту дорогу після проливних дощів. Захищатися довелося довго. Врешті, був винесений остаточний вердикт - стихійне лихо. 
- Як давно очолюєте Раду ветеранів залізничного вузла станції Кам’янець-Подільський?
- Дев’ятий рік поспіль. До нашої організації входять 180 ветеранів. Займаємося переважно питанням оздоровлення людей у медичних центрах і санаторіях, а також збиранням і збереженням документів, цікавих фактів про історію нашої залізниці. (Станіслав Антонович продемонстрував товстезний альбом, у якому зібрані фото, документи, листи - все про історію життя станції Кам’янець-Подільський). Наша організація була однією з ініціаторів зведення у сквері Танкістів Меморіалу пам’яті, куди занесено 2125 прізвищ загиблих  під час Великої Вітчизняної кам’янчан. Начальник Хмельницької дистанції колії для укріплення фундаменту меморіалу виділив 100 метрів рейок.
- А Ваші рідні не пов’язали своє життя із залізницею?
- Тільки онучка Альона, яка працює бухгалтером на Хмельницькій дистанції колії. Моя дружина - український філолог. Вчителювала в ЗОШ №1 і СЗОШ №14. Сьогодні Леоніда Йосипівна також на пенсії, окупувала (сміється) дачу, дуже любить на ній працювати. Виростили з нею двох дітей. Син Славик закінчив наше військове училище, живе в Тирасполі. Дочка Валя працює в гімназії. Минулого року вона отримала звання відмінника освіти. Окрім онучки Альони, Валя подарувала нам ще внука Сашка, який закінчив військовий факультет ПДАТУ, проходить службу в нашому місті. Маємо правнучок Анжеліку та Каріну. А від сина тішимося онуком Андрієм.
- Як Ви відпочиваєте?
- На дачі маю сад, вирощую різні фруктові дерева, вчуся щеплювати їх і радію, коли наступного року родять гарні добірні плоди.
- Про що шкодуєте?
- Дуже шкодую, що не встиг довести справи з будівництвом тролейбусної лінії, хоча сьогодні є членом міської ГО «Кам’янецький тролейбус». Сподіваюся, що поки ми здали тільки бій, але не програли війну.
А щодо роботи, то я радий, що моя доля склалася саме так, хоча були і вкрай важкі моменти. Багато разів пропонували підвищення, але це означало, що мені доведеться залишити Кам’янець. НІЗАЩО! Тут, у Кам’янці, - до кінця!
P.S. Вийшовши з приміщення станції, Станіслав Антонович з теплотою поглянув на берізки і липи, котрі пишною зеленню прикрашають залізничну зупинку: «Хіба я можу не навідувати їх? Вони сумують за мною, а я - за ними. Кожну власними руками саджав». Опираючись на палицю, він помаленьку рухався дорогою додому. Дорога та була далека і важка. Звичайно, ноги болять, а ще болить серце, бо не хоче покидати місця, до яких прикипіло…

Повернення до списку