Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 17 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
14.10.2011

ВІЛЬНА ВІД ПРАВА, АЛЕ НЕ ВІД ПРАЦІ

Пам’ятаєте відомий вислів «Усі ми родом з дитинства»?! Зважаючи на сьогоднішню тему, я б сказала: «Усі ми родом із села». Так уже склалося, що споконвічно Україна була землею хліборобів, трударів, які починали працювати, коли ще не зійшла досвітня зоря, і закінчували, коли небо вже всіяне зорями.
ВІЛЬНА ВІД ПРАВА, АЛЕ НЕ ВІД ПРАЦІЗемля завжди потребувала безлічі рук, тому українські родини були чималими. Чоловічі руки орали, сіяли, кували; дитячі - підсоблювали по господарству, і лише жіночі вміли все: не тільки працювати, а й лагідно пригортати. Від них пахло духмяним хлібом і соняхами, вапном і пряжею. Вночі вони колихали немовля, вдосвіта поралися біля печі, потім обходили чимале господарство, спішили у поле, і так цілісінький день. Пізно ввечері, вклавши в ліжечка дітей, вони лягали одна на одну, зморені та сповнені тепла і спокою. Всюди тихо-тихо... Жіночі руки відпочивають.
Ви думаєте, що я описала картину українського села позаминулого століття? Ні. Така вона й сьогодні, бо, незважаючи на всесвітні зміни, революції, колективізації, війни, соціалізми і комунізми, демократії, урбанізації та емансипації, наше село майже не зазнало жодних змін, а наша сільська жінка як була бджілкою-трудівницею, так і залишилася нею. Як колись, так і сьогодні щоденна праця дає можливість вижити, але не жити. Спочатку пани, потім партія, а сьогодні - незалежна демократична влада робить усе для того, щоб сільська жінка думала лише про роботу і жила тільки нею. 
- А хіба можна вижити, не маючи господарства і не працюючи біля землі?! - з обуренням вигукнуть сільські трудівниці.
І таки будуть праві. Бо з чого ж годувати родину, коли не з землі?.. Це нічого, що за кордоном фермер, котрий також працює біля землі, окрім необхідного мінімуму для існування, має ще й чималий банківський рахунок, гарний будинок, по автомобілю для кожного члена сім’ї...  Обробляє він ту землю не своїми мозолями, а за допомогою спеціальної техніки, економлячи час і зберігаючи здоров’я. В нашому ж господарстві лопата і сапа так і залишилися основними знаряддями праці.
Наступні рядки пишу не для сільських жінок, а для городянок, щоб вони могли оцінити, скільки ж насправді коштує кілограм домашньої картоплі, бурячка чи моркви. В спекотні літні дні, коли хочеться сховатися у холодок, сісти ближче до кондиціонера або, якщо пощастить, скупатися в прохолодній річці, селянки про це навіть не мріють, бо їх чекають гектари городини, яку треба просапати, підгорнути, викопати. Підв’язавши голову біленькою хустинкою, взявши в руки сапу, а в торбинку - пляшку з водою, як і багато століть тому, йде бідна жінка у поле. За сонцем орієнтується, коли обід. Чимдуж мчить додому, бо там - ді­-
ти голодні, худоба невидоєна. Після обі­ду - знову в поле. Добре, коли, повернувшись ввечері додому, застане тверезого чоловіка, який уже встиг обійти господарство, та переважно він прийде як­що не на чотирьох, то просто напідпитку. Коли характер спокійний, щось вкусить - і на бокову, а коли буйний, рятуйся, жінко, як можеш! Скільки тих бідолах ночують по сусідах або у скиртах, боячись ввечері зайти у власну хату! 
Про що думає сільська жінка, працюючи у полі, обходячи худобу, готуючи їжу, дбаючи про родину та обійстя і навіть... плачучи у скирті? Та про те ж, що й решта жінок у світі. Вона теж хоче бути щасливою, і її щастя нічим не відрізняється від щастя городянок. Вона також мріє одягатися зі смаком, мати гарну зачіску і манікюр, користуватися косметикою, щоб вранці її коханий приносив у ліжко чай чи каву, а не вона йому - розсіл, щоб хоча б іноді він називав її коханою, а не тим, що на радіо та телебаченні замінюють на «пі-і-і». Але постійна важка праця, яка триває від ранку до ночі, не дає більшості тих мрій здійснитися.
Ви запитаєте, що ж тримає цю жінку в селі, чому вона не рвоне в місто, де якщо не завжди краще, то хоча б легше життя?! Земля її тримає - рідна, тепла, своя. Такої не буде деінде. Ви поцікавтесь у бідних сільських жіночок, яких діти на зиму забирають у місто, як їм тут живеться! Більшість із них відповість: «Мов у в’язниці». Наші багатоповерхівки сільські жінки називають курятниками з подрями, на яких ми, мов ті кури, сидимо.
У перший під’їзд мого «курятника» щоосені одна молодиця привозить із села маму. До весни старенька сидить у квартирі, споглядаючи на світ Божий крізь вікно на кухні. Якось запитала її, чи не набридло щороку їздити туди-сюди, мовляв, осіли б уже тут, біля дочки, завжди доглянуті, у комфорті й теплі. 
ВІЛЬНА ВІД ПРАВА, АЛЕ НЕ ВІД ПРАЦІ- Дитино, та ти що! Щоб я проміняла свою хату на цю коробку?! Що я тут робитиму? - забідкалася старенька. - Вдома - клаптик городу, садок, курочка подвір’ям бігає, сусідка то одна, то друга на якусь хвильку забіжить. А у місті яке життя? Дивлюся на Вас, міських, і шкода стає. Все бігаєте, метушитеся, а миру і спокою на серці не маєте. Воно й не дивно: звідки той спокій візьметься? Від асфальту? Земля його дає. Вона нас родить, годує, тримає... Вона, рідна, до себе й приймає. 
От Вам і філософія сільської жінки. Інститутів вона не закінчувала, у високих кабінетах не сиділа, а знає набагато більше за деяких міських грамотіїв. 
Насправді цих жінок жаліти не треба. Ми навіть не здогадуємося, наскільки вони сильні. Важке спартанське життя їх настільки загартувало, що вони витримають будь-які життєві буревії, переживуть ще не одну революцію, бо пристосовані до різних умов життя. Скажімо, коли в міській квартирі одночасно зникнуть світло, газ, тепло і вода, ми залишимося абсолютно безпомічними, мов сліпі кошенята. Зриватимемо дзвінками телефони відповідних служб і чекатимемо хоч на чиюсь допомогу. 
Світло у селі - річ дуже примхлива. Не встигне піднятися вітер, як воно вже зникає, тому у всіх сільських хатах завжди напоготові каганець. Не на кожному подвір’ї є криниця. Як правило, вона одна на п’ять-шість обійстів, тому принесене відро води - річ цінна. А таких відер за день треба чимало наноситися, коли в хазяїв велике господарство. До біль­шості сіл нашого району досі не дійшов природний газ, тому вони обігріваються дровами і вугіллям, щодня, а то й по декілька разів на день розводячи вогонь у грубці. Жінки, котрі вміють давати лад собі, родині та господарству за таких умов, заслуговують як мінімум на людське ставлення до себе з боку влади, яка багато років підряд дозволяє використовувати дешеву робочу силу, скуповувати майже за безцінь городину та молочні продукти. Замість того, щоб під­німати сільське господарство, можновладці вкотре «обдарували» жінок декількома тисячами гривень, які ті матимуть за умови народження дітей. Та їм навіть не прийшло в голову що ж ті діти робитимуть у селі, в якому, крім магазину і шинку, немає нічого. Скоріш за все вони поповнять лави українських заробітчан, котрі розбрелися світом у пошуках кращої долі та смачнішого хліба, бо домашній уже не один десяток років має присмак гіркоти...
Готуючи цей матеріал, у мене з думки не сходила стаття про родину ДУДКІВ із села Малинівці. Я всього якусь годину спілкувалася з господинею Валентиною Григорівною, але цього часу мені вистачило, щоб побачити, що переді мною - справді щаслива сільська жінка. У чому її щастя? В родині, бо виростила двох чудових дітей, нині тішиться онуками. В роботі, бо до сьогодні у свої сімдесят два обробляє понад гектар землі, тримає корову, свиней, курей, має чималий сад. А ще Бог послав цій жінці справжнього чоловіка - доброго, щирого, працьовитого, якому вона в поміч, а не навпаки. Декілька років тому це подружжя відсвяткувало золоте весілля, на якому велика родина гучно кричала сивочолим молодятам «Гірко!». Проводжаючи мене до воріт, Валентина Григорівна без угаву про щось щебетала. Іноді її розмова нагадувала спів - спів щасливої сільської жінки, котра не переймається зайвим і вміє радіти тому, що має.


Повернення до списку