Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 18 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
25.11.2011

УНІВЕРСИТЕТИ ОЛЕКСАНДРА ЗАВАЛЬНЮКА

Тільки 19 із 60-ти років життя Олександра ЗАВАЛЬНЮКА - ректора Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана ОГІЄНКА - не було пов’язано з рідним вишем. Поріг тодішнього педінституту він переступив 1968 р. студентом, а нині вже десять років очолює університет. Тому, напевно, наша розмова напередодні його ювілею вийшла більше про роботу, ніж про особисте. А що зробиш, у стінах alma mater пройшли всі УНІВЕРСИТЕТИ ОЛЕКСАНДРА ЗАВАЛЬНЮКА.
Олександр Михайлович жив на Кам’янеччині з 1955 р., а народився він у м.Смiла Черкаської областi 28 листопада 1951 р. 1972 р. закiнчив iсторич­ний факультет педагогічного інституту й працював учителем iсторiї та суспiльствознавства. Після за­кінчення 1979 р. аспірантури працює в К-ПДПІ. З 1993 р. - декан історичного факультету, з 2001 р. - ректор університету. 1980 р. захистив кандидатську дисертацiю, а 2011-го - докторську на тему «Утворення і діяль­ність державних українських уні­вер­ситетів (1917-1921 рр.)». У його доробку - понад 500 наукових праць. Заслужений працівник освіти України. Академік Академії наук вищої освіти та Між­народної кадрової академії. Депутат обласної ради.
- Олександре Михайловичу, що доленосного відбулось в університеті протягом тих десяти років, які Ви його очолюєте?
- Минуле десятиліття дозволило значно прогресувати освіті, і ми в уні­верситеті відчуваємо, що стали іншими. Це відбулося значним чином тому, що держава окреслила свою політику в галузі: 2002 року було прийнято Закон «Про вищу освіту». 
Наш виш значно зріс. Зокрема, 10 років тому тут було 6 факультетів, 5200 студентів і 280 викладачів. Нині на 10 факультетах за 28 напрямками, 34 спеціальностями навчається понад 8 тисяч студентів, працює 683 викладачі. 
Вплинуло на динаміку росту, безумовно, і те, що протягом цього десятиліття наш заклад пережив декілька доленосних моментів. Насамперед, у березні 2003-го педагогічний університет став класичним. Дуже символічно, на мою думку, що 2008 року статус національного нашому закладу було надано саме 22 січня - у День соборності України. В серпні того ж року, за рішенням Кабміну, університету присвоїли ім’я його фундатора і першого ректора Івана ОГІЄНКА.
На сьогодні університет спів­працює з установами із 17 країн світу. Ми входимо до Євразійської (штаб-квартира - в Москві) та Інтернаціональної (штаб-квар­тира - в Парижі) асоціацій університетів, Консорціуму університетів України і Варшавського університету. 
- Що Ви відчули, коли при­йшло повідомлення про те, 
що університет набув статусу «кла­сичний»?
- Пригадую, мені зателефонував тодішній міністр освіти і нау­ки Василь КРЕМЕНЬ і сказав: «Вітаю ректора і весь колектив! Вашому університету надано ста­тус класичного». Відчув велику радість, оскільки перед нашим навчальним закладом від­крилися нові перспективи. 
Педагогічний статус було за­кладено ще при формуванні уні­верситету 1918 року. І ніхто не відмовлявся від підготовки педагогічних кадрів, але ми взяли курс на повернення статусу класичного, щоб відкривати непедагогічні спеціальності (їх тепер у нас близько 40%). Серед ін­ших, це економічні спеціальності, психологія, соціальна робота, політологія, журналістика, розгалуження мистецьких спе­ціальностей. 
Зміна статусу вплинула і на критерії оцінки якості нашої роботи - одразу планка значно піднялася. Я вже не раз казав, що в далекій перспективі у нас кожну кафедру має очолювати доктор наук. 
- Нещодавно колеги і Вас вітали із захистом докторської дисертації. Як правило, адміністративна робота гальмує наукову і Ви, здається, стали єдиним ректором цього вишу - доктором наук? 
- Виявилося, що так. Проте в Україні 32 класичні університети, і я не був ще доктором наук, коли вивів наш університет на шосте місце. Тобто докторський ступінь не визначальний у ректорстві, хоча наукових розвідок не завершую та щороку у своєму звіті про ректорські справи доповідаю і про наукову діяль­ність. Я вимагаю наукового розвитку від людей, і власні наукові досягнення дають мені моральне право робити це твердо.
І хоч ректор усе-таки більше менеджер, адміністратор, наука в мене не стоїть на другому чи третьому місті. Я - менеджер-науковець. Досі викладаю на історичному факультеті, проте не так добре знаю студентів, як колись.
- То Ви вже їх так не «ганяєте», як нас? І студенти не йдуть на контрольну зі словом «завал!»? 
- Я не можу їх «ганяти», бо це означає працювати на мікромомент знання. В мене цієї можливості немає - практичних не веду. Читаю лекції, потім приймаю іспити. Студентам завжди даю шанс, я всіх їх люблю. Пишаюся роками, коли був деканом історичного. Може, не все мені вдавалося, не все мене красило, але я знав кожного студента, і не лише на ім’я. 
- Який предмет викладаєте тепер?
- Новітню історію України до нинішнього часу. 
- Важко подавати сучас­ність? 
- Судіть самі: в багатьох країнах не викладають історії за останні 50 років. Потрібно, щоб сформувався сталий об’єктивний погляд на події. А ми ще з радянських часів вносимо зміни через 5-10 років, і не завжди виправдано.
- Ваша бурхлива діяльність із реконструкції приміщень вплинула на появу жарту, що ЗАВАЛЬНЮК, крім іншого, уві­йде в історію ще і як ректор-будівельник...
- Людина приходить до нас на 5 років вчитися, тому приємно отримувати знання в гідній обстановці. Моє деканство на історичному припало на 90-ті. У той час не все так просто було, без спонсорів - нікуди. Бувало нам давали цемент, цукор, цигарки тощо. Звичайно, були на межі (швидше, - за нею) дозволеного, коли все це реа­лізовувалось, а кошти йшли на ремонт факультету. З університетом було по-іншому - тут уже був кошторис. 
Коли мене тільки призначили ректором, я попросився по досвід до своїх товаришів-ректорів: у Рівне - до Руслана ПОСТОЛОВСЬКОГО (РДГУ), і в Умань - до Володимира КУЗЯ (УДПУ). Вже з позиції ректора я побачив, що нам є над чим працювати.
- А як Ви опинились на позиції ректора, пам’ятаєте?
- У певний час був зарахований вченою радою до резерву ректорів, куди, крім мене, входило ще двоє проректорів. На засіданні почали подавати кандидатури, і професор Валерій СТЕПАНКОВ каже: «А запишіть нашого декана!». Ніби якось і увага особливо не зосередилась, хоча ще в березні 2001 року Міносвіти запросило документи на всіх трьох резервістів. Як мені потім сказали, моєю перевагою стало те, що список наукових праць у мене виявився удвічі більший, ніж у двох проректорів разом узятих. 
І ось восени ректор Анатолій КОПИЛОВ дозволив мені використати літню відпустку на нау­ку. Працюючи в Києві, в архіві, випадково дізнався, що Анатолій Олексійович написав заяву на звільнення. Справа була саме напередодні мого 50-річчя, і я трохи раніше повернувся додому через святкові клопоти, але на роботу ще не йду - відпустка. Спокійно їду в Хмельницький докупити до столу. Зателефонував дружині, а вона каже, що з міністерства негайно вимагають написати заяву на призначення мене виконувачем обов’язків ректора. Вже наступного ранку Анатолій Олексійович запросив ме­не до себе і прочитав три 
накази: про його звільнення, 
наступні - про його призначення на посаду радника ректора та про моє призначення ректором 
К-ПДПУ. 
- У певний момент з комунальної власності у державну було передано приміщення навпроти Ратуші, де розміщувався архів. Оселився там університет, але без болю не можна дивитися на стан цього приміщення... 
- Відкрию Вам секрет: із самого початку в нас існувала домовленість із тодішнім мером Олександром МАЗУРЧАКОМ, який не хотів, щоб ця будівля дісталася райдержадміністрації, тому її забрав університет. Підлога там провалювалася, треба було ламати перекриття, згодом почалися проблеми з фасадом. 2003 року ми розробили проектно-кошторисну документацію на реконструкцію пам’ятки архітектури місцевого значення, кошторис якої сягав двох мільйонів гривень. Для освітянського бюджету це були великі кошти. Держава не допомогла, хоча ми прорвались аж до Верховної Ради, хотіли, щоб окремим рядком в бюджеті виділили кошти на реконструкцію будівлі. Сьогодні стан справ такий: ще з попереднім міським головою Анатолієм НЕСТЕРУКОМ ми домовилися, а тепер підтвердили домовленість із міським головою Михайлом СІМАШКЕВИЧЕМ, що приміщення місто знову забере до комунальної власності. Але ми плануємо, що після реконструкції перший поверх буде використаний для туристичної інфраструктури, а два інші ми візьмемо в оренду на пільгових умовах.
 - Коли Ви були студентом, котрий з викладачів був улюбленим?
- Вони всі були різними, і в певний момент ми отримували від них саме те, що було потрібно. Своєю опікою нас, першокурсників, підкорила Зоя МАС­ЛОВА. Таке материнство, така тепла жіноча енергія була необхідною підтримкою ще недосвідченим студентам. З кожним кроком дізнавалися більше про викладачів. Вражав енер­гійністю молодий, точний, діловий декан Анатолій КОПИЛОВ. Ну і, звісно, легенди історичного - професори Леонід КОВАЛЕНКО та Петро ЩЕРБИНА.
- Коли Ви вперше відчули подих історії?
- Коли студентом під час археологічної практики знайшов римську монету. Взяв її в руки, і вона ніби обпекла. Розкопки проходили 1969 року на території літописної Бакоти. Нині це місце затоплено.
- Введення ЗНО підвищило рівень студентів?
- Важке запитання. Ми, так би мовити, беремо кота в мішку. Так, університету ніби легше - ми не проводимо вступних іспитів. Але трапляються такі випадки, що діти через 2 місяці навчання йдуть. Пригадую, так сталося зі студентом фізико-ма­тематичного факультету. Коли його запитали про причину від­мови від навчання, він від­повів, що нічого не розуміє. А в цієї дитини ЗНО показало достатні бали для навчання за цим про­філем. Є й інші схожі випадки. Зовнішнє незалежне оцінювання не є поганим, просто його ще потрібно вдосконалювати - і, як на мене, позбавити зайвих дріб­ниць у запитаннях.
- Чи є у Вас іноземні студенти?
- Ні. Для цього потрібно мати спеціальну ліцензію, але це не проблема. Більше питань із забезпеченням інфраструктури. 2004 року була пропозиція взяти 100 китайських студентів, але я відмовився. Потрібно було робити реконструкцію і євроремонти кімнат у гуртожитку, забезпечити телевізорами, супутниковими антенами, холодильниками, і все це - за рахунок університету. А чим наші студенти гірші? 
На початку грудня в нас буде зустріч із пакистанцями, вже була з в’єтнамською делегацією. Сторони вивчають пропозиції. Не останнім важелем є і те, що не такий уже і привабливий Кам’янець для іноземних студентів, їм подобаються біль­ші міста, де, крім навчання, можна мати і повноцінне культурне життя, розважатись тощо. 
- Багато років дівчата з педагогічного ставали долями багатьох хлопців з військового, але тільки тепер відбулося офі­ційне злиття і всі вони 
об’єдналися під одним університетським крилом. Яким чином?
- Декілька років тому міністр аграрної політики Юрій МЕЛЬНИК під час візиту в Кам’янець дійшов висновку, що аграрному вишу військові не потрібні. На той момент військовий факультет був у складі ПДАТУ. Їм загрожувало розформування. І до мене звернулося керівництво військового факультету з проханням розглянути можливість спільного функ­ціонування. Мені дуже імпонує полковник Сергій МАЛЬЧЕНКО, який по-справжньому вболіває за долю закладу. Ми об’єдналися і не шкодуємо про це. Курсанти беруть участь у звітних конференціях університету. Я сподіваюся, що ми причетні до виховання військової еліти країни. 
- Можливо, не гарно так говорити, але здається, що університет міг би більше зробити для вивчення історії Ка­м’янця. Чи надати базу для створення постійно діючої 
археологічної експедиції. Студенти ж роблять розкопки усю­ди, крім Кам’янця...
- Ваші зауваження десь справедливі. Але на те є об’єктивні й суб’єктивні причини. Повірте, затримка не завжди за університетом. Пригадую невдалу спробу налагодити співпрацю з архівом (ще задовго до трагічної пожежі). Прийшли до директора з пропозицією залучити студентів до друку документів під час архівної практики. Але чому цей чоловік (не хочу називати його імені) на це так і не пішов, коментувати не буду. 
Покійний професор Микола ПЕТРОВ темою своєї докторської обрав Кам’янець-Поділь­ський XV-XVIII ст. Закінчити її він не встиг, але його колеги на чолі з професором Валерієм СТЕПАНКОВИМ, зважаючи на необхідність завершення фундаментального дослідження, до­опрацювали рукопис. 
Але якщо епоху, яку вивчав Микола Борисович, більш дослі­джено, то щодо новітньої істо­рії, на жаль, не вимальовується тема як окрема кандидатська чи докторська, тож і грунтовних робіт немає. Варто зазначити, що зробити це також нелегко - потрібно знати польську, латину, багато працювати з джерелами. А не кожний науковець нині тепер на це піде. 
Щодо постійно діючої археологічної експедиції де-факто організувати її не важко, а де-юре?.. Цим має опікуватися міс­це­ве самоврядування. Ми допоможемо, але студентів не можна відривати від занять, археологічна практика триває всього три тижні, і нам потрібно працювати над темами, затвердженими в Інституті археології. 
- А який ректор вдома?
- Вдома ректора немає. Є чоловік, батько і дідусь. 
- Ви рано втратили матір, і, напевно, по-особливому ставитесь до родини?
- Так, мати померла, коли я вчився в четвертому класі. Важко це все переживав, пам’ятаю похорон мами, пам’ятаю, як сусіди потім запрошували час від часу мене до себе на обід… Хоча батько опікав нас із молодшою сестрою надзвичайно. В певний момент він завів розмову про те, як нам важко жити без мами, і запитав, як я подивлюсь на те, що у нас з’явиться друга мама. Я добре пам’ятаю першу зустріч. Жінка привіталась і сказала, що її звати Оля. Мої слова: «Першу маму теж звали Оля». Важко їй було з нами, але я дуже вдячний за її турботу. Вона ніколи не намагалася за­брати з наших душ пам’ять про рідну матір. 
- Дружину Вашу також Ольгою звати?
- Так, Ольга Йосипівна народила нам двох дівчаток - Олесю й Оксану, ми обоє радіємо онуку Олександру. Знаєте, колись мій наставник Петро ЩЕРБИНА казав, що дружини науковців - як дружини декабристів. І щось у цьому є. 
- Що очікуєте у подарунок на ювілей?
- Не люблю ювілеїв. Не всі здатні витримати компліментарний потік протягом не однієї години. Пригадую, як у газетному джерелі за 1919 рік був репортаж про відзначення 35-річчя просвітницької діяльності Костя СОЛУХИ. І там були наведені його слова, що ювілеї - це репетиції для цвинтарних заходів. 
Хоча, можливо, той позитив, що говорять люди, здатен під­жи­вити наші внутрішні резерви для подальшого життя і плідної роботи. Щодо подарунків, то до матеріальних речей байдужий. До речі, перший сюрприз я вже отримав - до мого 60-річчя та 35-річчя науково-педагогічної діяльності університетом видано книгу «Досліджуючи духовні скарби України». 370 сторінок про моє життя і працю. 
- Ви згадали Костя СОЛУХУ, і я не можу не перепитати, чи вважаєте Ви доцільною пропозицію надати його ім’я міській Центральній бібліотеці? 
- Варто це зробити, і мій під­пис також стоїть під зверненням викладачів університету. Я поясню чому. Вважаю, що якби Кость СОЛУХА на початку квітня 1918 року не поїхав до Вінниці й не переконав Віктора ПРИХОДЬКА (свого зятя) «пробити» через перше Подільське земське народне зібрання рішення про фінансову підтримку університету в сумі мільйон карбованців, університету могло б і не бути. 
Якщо озирнутися навколо, то бібліотека університету ім.Шевченка носить ім’я першого ректора Михайла МАКСИМОВИЧА, у Львові наукова бібліотека - ім’я Василя СТЕФАНИКА. Чому ми не пишаємося найкращими представниками української інтелігенції?
- І все ж таки повернемось до подарунків. 
- Мрію, щоб зміг ще років 10 жити в такому темпі. Дякуючи Богу, ще можу працювати 11 годин поспіль. І, звичайно, хочу, щоб 2012-го університет про­йшов акредитацію. Це карт-бланш на наступні роки, це доля колективу, це майбутнє університету. 


Автор:  Ольга МІРКОТАН

Повернення до списку