Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 19 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
06.01.2012

ТРЕНЕР ЧЕМПІОНІВ

Петров і команда- Спорт відіграє велику роль у нашому житті. Для багатьох - це невід’ємна частина існування, яка покращує самопочуття, загартовує здоров’я, додає бадьорості. Азарт та жага до перемоги є дуже суттєвими в будь-якому виді спорту. Тому наш тренер перед усіма змаганнями налаштовує на позитив та перемогу, підбадьорює і каже, аби ми були цілим ядром, трималися один за одного і в жодному разі не сперечалися.
Добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Я приходив займатись та грати із хлопцями з університету, де на мене чекали цікаві ігри і різнопланові вправи. Тренування у Олександра Петровича не забуваються, він відданий своїй справі та завзято ставиться до кожного завдання. Режим і постійні тренування - це досить важливо для перемоги, за що ми вдячні тренеру, - такими словами розповідає про свого тренера Олександра ПЕТРОВА параолімпійський чемпіон, кам’янчанин Віталій ТРУШЕВ.

Олександр ПЕТРОВ - завідувач кафедри спорту і спортивних ігор, доцент, заслужений тренер і заслужений працівник фізичної культури та спорту України. Вихованці й студенти пишаються і люблять свого наставника, адже він не тільки викладач, а й гарний співрозмовник, друг, хороший сім’янин. До того ж цінитель культурного життя, адже що за спортсмен без багажу знань?
Народився наш співрозмовник під щасливою зіркою -
6 січня 1962 р. - в місті Тирасполь (нині - Придністров’я). Біль­шу частину життя прожив у Кам’янці-Подільському, де позна­йомився із дружиною, почав грати у футбольній команді та залишився працювати.
- Олександре Петровичу, з 9 років граєте у футбол, чому саме цей вид спорту?
- Як відомо, всі хлопці люблять поганяти м’яча, і я не був винятком. З 9 років уже за­ймався у ДЮСШ, хоча почав грати ще зовсім малим. Моїм наставником був старший брат, завжди брав мене із собою. Хлопці ставили мене на ворота. Грати у футбол подобалося най­більше. Так і пішов у цьому напрямку.
- Ваш брат обрав інший шлях?
- Спочатку він пішов до армії. В той час мені його не вистачало. Жив я тільки з батьком, бо мати пішла від нас. Після повернення з армії він зайнявся токарною справою, став справжнім майстром. Досі згадую Валеру як другого батька, який виховував і допомагав.
- Як складалося зі спортом далі?
- Після закінчення 8 класу був запрошений на навчання у Кишинівський спортивний інтернат. Дуже мріяв туди потрапити, і батько був не проти. Проходив підготовку до виступів у складі збірної команди республіки та за дублюючий склад команди першої ліги «Ністру» (Кишинів). Коли закінчив навчання у Кишинівському спортивному інтернаті, почав грати в команді другої ліги «Автомобіліст» (Тирасполь).
- Яким чином потрапили до Кам’янця-Подільського?
- Під час чергових тренувальних зборів на Закарпатті (їх я проходив у складі збірної республіки) відбувалася товариська зустріч з командою «Поділля» з Хмельницького. Показав себе дуже добре, команда перемогла. Тоді тренери запросили грати в складі «Поділля». Проте я відмовився через свого тренера, адже він міг тоді втратити роботу. Вже згодом з’явилася можливість піти з команди.
Того ж року вступив до Ка­м’янець-Подільського педаго­-гіч­ного інституту, на факультет
фі­зичного виховання. Покинув «Поділля» і почав грати за студентську команду «Буревісник» у Кам’янці-Подільському.
- Відповідно працювати пішли фізруком?
- По закінченні інституту з 1985 року працював учителем фізичної культури у Красноставській восьмирічній школі, а за сумісництвом - тренером з футболу в ДЮСШ №2. 1991 року вперше за історію університету і міста команда «Буревісник» під моїм керівництвом стала чем­піоном України серед вищих навчальних закладів. Через п’ять років мені було запропоновано очолити кам’янець-по­дільську футбольну команду «Ратуша», яка здобула право грати в першій лізі чемпіонату України. Після закінчення сезону, на жаль, команда припинила ви­ступати через брак фінансування. Так, з 1989 р. і до сьогодні працюю в університеті ви­кла­дачем і тренером із футболу.
- А як Ви стали тренером теперішніх параолімпійських чемпіонів?
- До мене на тренування при­йшов хлопчина і запитав, чи можна займатись. Це був Володя АНТОНЮК. Після нього з’явилися Віталій ТРУШЕВ і Олександр ДЕВЛИШ. Відтоді ми почали працювати з хлопцями, які завжди тренуються з великим бажанням і натхненням, а також викладаються на всі 100%.
Після міжнародних змагань намагаємося зустріти їх, привітати, підтримати та налаштувати на нові досягнення. Особливою для нас всіх стала перемога на параолімпійських змаганнях у Пекіні 2008 року, коли всі троє стали параолімпійськими чемпіонами у складі збірної України з футболу.
- Дехто вільний час проводить у занятті спортом, а Ви як проводите його?
- Я мало відпочиваю. Маю багато роботи в університеті та з командою. Але вільні хвилинки намагаюся проводити вдома із сином та дружиною.
Відпочиваємо на дачі. Любимо із сином порибалити на Збручі, особливо коли гарна погода і спокійна річка.
Шаную гарну музику, мені подобаються Beatles, Smokie. І все ж таки люблю радянську естраду. Як на мене, тоді музика була справжньою - не було стільки «фанерних» співаків, як нині.
- Ваш син також не байдужий до футболу?
- Андрій закінчив наш університет за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура». Тепер вступив до аспірантури. Працює викладачем на кафедрі спорту і спортивних ігор. Через проблеми зі здоров’ям пішов з футболу і займається суддівством у футболі.
- Ви були в багатьох містах як України, так і Росії. Що запам’яталося найбільше?
- Я дуже люблю архітектуру, відвідую різні історичні місця. Довгий час мешкаю в Кам’янці, але ніколи не милувався його краєвидами. І от коли наші друзі їхали до Америки, то це стало приводом відвідати деякі видатні місця. Місто вражає, в ньому стільки краси!
Подобається Київ, Львів, гарно в Москві, Санкт-Петербурзі. Кожне місто дивує по-своєму. Але де б я не був, перш за все відвідую історичні місця і захо­джу на стадіон, там люблю дихати повітрям і відчувати атмо­сферу футбольного поля.
- А дружина ніколи з Вами не подорожує?
- Я б дуже хотів. Але не завжди є змога. Разом були в Ялті, Євпаторії, їздили до Москви. Дуже люблю подорожувати з Тетяною. Вона інколи ображається, що я весь час працюю, але ставиться до всього з розумінням, підтримує.
Незабаром буде ювілей нашого подружнього життя - 30 років. І досі ми відчуваємо себе такими ж молодими та щасливими. Вона - берегиня домашнього вогнища, для нас із сином створює затишок і тепло. Я завжди в інтерв’ю багато розповідаю про роботу, але мало про сім’ю, людей, яких люблю і ціную понад усе.
- Що можете сказати і побажати майбутнім тренерам та футболістам?
- Любити свою справу, адже це так непросто в наш час. Не завжди є змога та кошти, аби виїжджати на змагання. Особливо важко дитячим тренерам, адже їм потрібне певне фінансування. І в наш час батьки від­дають дітей у футбол з вигодою, шукаючи для них перспективи. Я це розумію, але спорт потрібно просто любити і жити ним, аби кар’єра стала успішною.



Повернення до списку