Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 19 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
03.02.2012

БУЛО Б ЗДОРОВ’Я - РЕШТУ ЗБУДУЄМО!

Ніна ВеліаніРішуча, наполеглива, впевнена в собі жінка, котра вправно балансує між сім’єю й роботою. Вона не вміє жити впівсили. Якщо лікар - то лише най­кращий фахівець, якщо дружина - то єдина й неповторна, якщо мати - то найвідданіша й найлагід­ніша. Таке враження в мене склалося вже після першої зустрічі з Ніною ВЕЛІАНІ, головним педіатром Кам’янець-Подільського району.
Народилася Ніна Сергіївна 7 лютого 1962 р. в Тбілісі в сім’ї педагогів. Після закінчення школи вступила до Єреванського медичного інституту. Навчалась і жила у Вірменії, там і зустріла майбут­нього чоловіка - Артура ГАСПАРЯНА (нині голова вірменської общини в Кам’янці), вийшла заміж, народила двох дітей. Згодом їхня сім’я переїхала в Україну. І ось уже понад 20 років у Кам’янці-Подільському Ніну ВЕЛІАНІ знають як дитячого лікаря спочатку міської, а потім - районної поліклініки.

- Ніно Сергіївно, професія лікаря не з найлегших. Чому обрали для себе саме такий шлях?
- Те, що буду лікарем, знала ще з 5 років. Нічого іншого просто не уявляла. Моїм ідеалом була дільничий лікар-педіатр, яка курирувала мене і навчала. Вона, власне, і стала зразком для наслідування. Отож, мета була чітко окреслена.
- З чого почалося її втілення в життя?
- З вибору університету. На той час найпрестижнішими вузами були Московський, Новосибірський та Єреванський. Обра­ла той, що найближче до рідного Тбілісі. І згодом стала студенткою Єреванського медичного інституту.
- Студентські роки - незабутній період для кожного. Що Вам найбільше запам’яталося?
- Я була хорошою студенткою, відмінницею. Тому цікавого в моєму студентському житті не так багато. Весь час забирало навчання: книги, підготовка до практичних занять. Переді мною була одна ціль - детально вивчити професію. Досягти її я мала незважаючи ні на що. Єдине, що можу сказати, навчатися було неважко, це навіть приносило задоволення. Пишаюся тим, що мені ніхто ніколи не допомагав, жодних поблажок не було. Знаєте, в той час, щоб навчатись в інституті, потрібно було мати знайомства. Я вчилася сама. Не розраховувала ні на чию підтримку, крім власних сил.
- Проте на створення сім’ї час все-таки знайшовся. Розкажіть, як Ви познайомилися з чоловіком?
- Ми з Артуром познайомилися по комсомольській лінії. Він тоді працював у райкомі комсомолу. Курирував студентські загони. А я, будучи студенткою, поїхала на практику, теж у студентський загін. Там ми і позна­йомилися, згодом одружилися. На четвертому курсі в мене народився син Арман. А після за­кінчення вишу вдруге стала ма­тір’ю - народилась донька Ліана. Проте за весь час навчання я
не пропустила жодного заняття, жод­ного годування дитини.
- Як Вам вдавалося всюди встигати?
- Просто дуже допомагали рідні. Підтримка була дійсно сильною.
- А що було після закінчення університету?
- Далі я за направленням почала працювати в педіатричній бригаді швидкої допомоги. Проте тоді в Єревані був нелегкий час: велись військові дії. Через нестачу бензину нашу бригаду перекваліфікували з педіатричної на загальну. Мені довелося обслуговувати людей різного віку - від новонароджених до людей похилого віку. Це був цінний до­свід, я пройшла хорошу школу. Працювала і з дітьми, і з хворими, які скаржилися на серце, і з пораненими. Різні були випадки.
- Яким чином Ви потрапили в Україну?
- В Україну я попрямувала за чоловіком. Йому запропонували тут роботу, і, зрозуміло, ми із сім’єю поїхали за ним. І от з 1990 року живемо тут, в Україні. Минуло вже досить багато часу.
- З якими труднощами стикнулись у тоді ще чужій для себе країні?
- Україна для мене не була чужою. Ще навчаючись у школі, за успішність у навчанні мене нагородили путівкою до Артеку. Так, у 6-му класі відвідала Україну вперше. В мене з’явилося багато друзів, ми обмінювались піснями - українці записували грузинські, а я нотувала укра­їнські. Любов до цієї країни почала розвиватись ще тоді.
- А мовний бар’єр на заваді не став?
- Та ні, я з легкістю оволоділа українською мовою. Спочатку було важко, але мені це цікаво. Сьогодні всю документацію пишу державною мовою. Дещо виходить, а в дечому припускаюся помилок. Але мені не соромно це визнати, тим паче, що є люди, які завжди виправлять. Між іншим, коли навчалася в медичному, то освоїла ще й
вірменську, адже лекції читались саме цією мовою. Словом, і пишу, і читаю, і вільно розмовляю вірменською.
- Ніно Сергіївно, з чого почалася Ваша кар’єра в Кам’ян­ці-Подільському?
- Спочатку працювала в місь­кому пологовому будинку неонатологом. Я все життя мріяла про цю професію. Дуже подобається робота з малечею, особливо з дітьми до року. Проте робочий день був позмінний. Взагалі професія неонатолога пропонувалася як цілодобова служба. В нас тут не жив ніхто з рідних поруч, а діти були маленькими. Та й залишати їх вночі з чоловіком не завжди виходило, тому доводилося якось пристосовуватись. Дуже часто дитину брала з собою на роботу.
ривати?
- В місті я пропрацювала 10 років. Потім запропонували перейти в районну лікарню, де не потрібно було працювати вночі. Цю пропозицію отримала ще від тодішнього головного лікаря Аркадія ФЛАКСЕМБЕРГА. Із задоволенням погодилася, бо так вирішувалися всі сімейні проблеми, і працюю там уже 11 років.
- Чи підтримуєте стосунки з колегами-лікарями міської лікарні?
- Звичайно, я й досі дружу з міськими колегами. До сьогодні всі свята - і Новий рік, і День медика - відзначаю з ними.
- Як у сім’ї ставляться до того, що Ви досить багато часу приділяєте роботі?
- У нас дуже дружня сім’я. Жодних проблем ні з чоловіком, ні з дітьми немає. Вони мене завжди і в усьому підтримують. Якось усе встигається. Головне - любити роботу, любити дім. А тому в мене і там, і там все прекрасно.
- Ваш шлюб можна назвати інтернаціональним: Ви - грузинка, чоловік - вірменин. Чи не виникають суперечки щодо лідерства в сім’ї?
- Дійсно, у нас рідкісний шлюб. Але я росла в столиці Грузії, де близько 117 корінних національностей, і в оточенні були не лише грузини. В моєму класі вчилися і вірмени, і українці, і росіяни, і молдовани, тож з дитинства росла в таких інтернаціональних умовах. Мене виховували так, що основний акцент при виборі чоловіка має робитися не на національність, а на людину, її особистісні якості. Тому стосунки в нашій сім’ї складаються прекрасно. А щодо лідерства, то хазяїн в домі, однозначно, - чоловік. У душі я, звичайно, лідер, проте чоловік одразу дав зрозуміти, що жінка-керівник йому не потрібна (сміється).
- Ніно Сергіївно, у Вас уже дорослі діти. Чи пішов хтось із них Вашими слідами?
- Так, незважаючи на те, що я не дуже хотіла, аби діти пішли в медицину. Адже щоб бути лікарем, потрібно самовіддано присвячувати всього себе роботі. І це, звичайно, відображається і на характері, і на здоров’ї. А яка мати захоче такого для своїх дітей? Але не вийшло в мене прищепити дочці відразу до медицини (сміється). Вона студент­ка 4-го курсу Чернівецького медичного інституту. Теж хоче бути лікарем.
А син служить у лавах Збройних сил України, одночасно за­кінчує магістратуру вишу. Далі планує працювати в Києві.
- Чи часто Вам вдається вирватися додому, провідати рідних?
- Ну, дім у нас і в Єревані, де рідні чоловіка, і в Тбілісі, де моя сім’я, тобто, ми повинні і туди, і туди встигати. Хоча така можливість випадає нечасто. Звичайно, додому тягне, де б ми не жили. Востаннє вдома була два роки тому. А минулого року до мене приїжджала сестра із сином. Приїхала на декілька днів, а я її не відпускала ціле літо. А так, ми намагаємося підтримувати зв’язок з рідними.
- Якби була можливість загадати бажання у переддень ювілею, що б Ви хотіли?
- Насамперед - здоров’я. Тому що і за професією, і з власного досвіду знаю, що пріоритетом для себе обрала здоров’я рідних і близьких. Це - найголовніше. Буде здоров’я - решту збудуємо. 

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку