Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 17 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
06.04.2012

ЖИТТЯ, НАПИСАНЕ ВІЙНОЮ

Семен ВуєкЙого ім’я на Кам’янеччині не знане. Він не чиновник, не політик, не заслужений діяч і не відомий бізнесмен. Але про життя Семена ВУЄКА можна писати книги, ілюстрації до яких намалювала сама війна. Ув’язнення в німецькому таборі, будівництво бойових укріплень уздовж протоки Ла-Манш, робота на англійських поміщиків, організована втеча і блукання тайгою… Чоловік, котрий пережив те, про що ми читали в підручниках з історії чи в художній літературі, живе на околиці с.Рихта, в хуторі Левада, і йому вже 91 рік. Його доля - і трагедія, і драма, тільки от комедії в ній було зовсім небагато…

ГУСЕНИЦЯМИ ВІЙНИ - 
ПО ЛЮДСЬКИХ ДОЛЯХ

Семен ВУЄК на нас не чекав, але зустрів привітно і доброзичливо, немовби знаючи, що має цінний досвід, яким варто по­ділитися. Одразу почав пригадувати своє життя. Народився Семен Григорович у с.Слобідка-Рихтівська 15 серпня 1921 р., але незабаром батько збудував дім на хуторі Левада. Туди й переїхали. У Рихті закінчив 6 кла­сів. А 1940 р. розпочалася нова точка відліку - пішов в армію, залишивши вдома дружину й одномісячного сина. Чекали на нього й батьки, не здогадуючись, що не зустрінуться більше ніколи…
- Служив я в кавалерії в місті Кушка - найпівденнішій точці Радянського Союзу, - пригадує Семен ВУЄК. - 1941 року, коли розпочалася війна, радянські війська були в Ірані. Я там пробув 8 місяців. Тоді ми знову прибули до Кушки, звідки нас, 36-й кавале­рійський полк на чолі зі старшим лейтенантом ХАДЖЕАШВІЛІ, від­правили під Москву на фронт, у місто Клин. Пам’ятаю, нас обмундирували, а валянків не дали, тільки кирзові чоботи. Я тоді обморозив ноги і потрапив у госпіталь.
Через деякий час наш полк відправили через м.Брянськ у Смоленську область. Саме тоді нас оточили німці й ми потрапили в полон. Вони погнали нас у м.Сичовка тієї ж області. Поводилися німецькі конвоїри жорстоко. Радянські солдати йшли пішки, хто з них від утоми присідав, - розстрілювали одразу…
1943 р. німці вишикували радянських військовополонених і вибрали з них найміцніших. Семен Григорович потрапив до їхнього числа. Близько 500-600 солдатів потягом через Польщу, Німеччину, Францію та Бельгію відправили будувати бойові укріплення вздовж протоки Ла-Манш.
- А 1944 року англійці нас як полонених посадили на пароплав і відправили до Англії. Солдатів поселили в казарми, одягнули у спецодяг з білою і жовтою латками, круглою нашивкою на спині, аби далеко було видно, що це військовополонені. Англійські поміщики брали нас для виконання господарських робіт - і до молотарки, і картоплю збирати. Анг­лійці по-різному ставилися до радянських солдатів. Полонені розповідали, що деякі поміщики навіть могли завести в будинок, нагодувати, дати по два шилінги і декілька цигарок. Інші навпаки - казали: «Ви - комуністи, вішати вас треба!». Я теж працював у поміщика за 80 кілометрів від Лондона. Так було до 1945 року…

"У МЕНЕ ЗРАДНИКИ,
А НЕ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ!" 

Семен ВУЄК із болем пригадує, як 1945 р. СТАЛІН розстрілював військовополонених, стверджуючи: «У меня нет военнопленных, у меня - предатели Родины». Вождь не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців, котрі потрапили в полон, зрадниками. І хоч доля врятувала Семена Григоровича від розстрілу, проте зовсім не була до нього поблажливою.
- Тоді відбувалася репатріація радянських громадян. До нашого табору прибули двоє радянських офіцерів. Вони виступили перед солдатами. Як зараз пам’ятаю їхні слова: «Товарищи, Вы - такие орлы молодые! Да Вас Родина с музыкой будет встречать!». А перед цим виступив англійський майор: «Господа, кто желает остаться в Англии, - оставайтесь, принимайте английское подданство, у нас граница открыта! Не сможете жить в Англии, езжайте в Канаду, Америку, Францию, куда угодно». Хто хотів, той залишився, а я собі думав: «У мене ж на Батьківщині батьки, дружина, син... Як же я залишуся?!».
Солдатів, які бажали повернутися в Союз, відправили додому пароплавом з Ліверпуля. Через Середземне море, протоки Босфор, Дарданели вони дісталися до Одеси. Семен ВУЄК добре запам’ятав той день - 25 серпня.
- Щойно ми ступили на землю - нас зразу ж взяли під стражу з усіх боків і відправили в кавале­рійське училище під Одесою. Там уже були приготовлені вишки, прожектори, огорожі... Нас протримали два тижні, тоді ешелоном відправили в Комі АРСР, де був підготовлений табір «Весляна», огороджений колючим дротом. Замість валянків нам дали березові личаки, які швидко рвалися, і доводилося ходити босими у
35-гра­дусні морози. Ми почали протестувати - і нам нарешті привезли валянки.

ВТЕЧА І 21 ДЕНЬ У ТАЙЗІ

Нестримне бажання потрапити додому штовхнуло Семена ВУЄКА на відчайдушний вчинок. Разом із двома солдатами (один - з Мордовії, інший - з Одеси) орга­нізували втечу.
- 21 добу ми йшли тайгою. Аж ноги поспухали. Взяли із собою два топірці, лучкову пилку, казанки, сірники, - розповідає Семен Григорович. - Орієнтувалися по сонцю: йшли туди, де воно заходило. Одесит тоді обіцяв, що доведе до Одеси, дістане необхідні документи, і ми будемо на волі. Та одного дня нас все-таки зна­йшли. Майже за 80 кілометрів від Києва. Шестеро охоронців з табору, що був неподалік, побачили дим від нашого вогнища. Я тоді пішов по гриби і був за 50 метрів від вогню, але тікати не ризикнув, аби не застрелили.
За нами приїхали із собаками, закрили в камері й випитували, звідки ми. Потім про втікачів повідомили в Комі АРСР. Приїхав конвоїр, і ми знову повернулися туди, звідки 21 день утікали. Нас судили за втечу, але ми намагалися зіграти на тому, що ми не військовополонені, а цивільні. Нічого не вдалося - отримали по 5 років ув’язнення, та пізніше указ про покарання за самовільну втечу з виробництва скасували. Я навіть марив поїздкою додому, але нас змусили підписатися на 6 років роботи в Комі АРСР без права на виїзд. Я почав працювати в ліспромгоспі. Там теж умови були важкі - спати доводилося на тапчанах із дошками під головою. Але пізніше, зрізаючи дерева, я заробляв хороші гроші.

СІМЕЙНА ДРАМА
ЗА ВОЄННИМИ МОТИВАМИ

Семен з дружиною Вірою, її донькою та спільними синамиУ Комі АРСР Семен ВУЄК прожив 15 років і майже втратив надію на повернення додому. Там він познайомився з молодою жінкою Вірою, яка працювала головним касиром у ліс­пром­госпі. 1950 р. в них народився син, а через три роки - другий. Семен Григорович став курсантом-механіком пересувних електростанцій тресту «Печорліс». Через деякий час йому дали паспорт, військовий квиток і дозволили нарешті виїжджати.
- Але куди ж я поїду, якщо в мене двоє малих синів? А 1960 року народився третій, - говорить Семен Григорович. - Коли найменшому було 11 місяців, він за­хворів на дизентерію. Дружина була з ним у лікарні й теж захворіла. Через тиждень померла. Добре пам’ятаю, що то був понеділок, перша година ночі. Я залишився з трьома малолітніми синами. Відправив телеграму своєму старшому синові Анатолію від першої дружини, щоб він приїхав. Він прибув на похорон Віри. А коли йшли з кладовища, Толя підійшов до мене і сказав: «Тату, я нічого так не хочу, як прийти додому і побачити Вас із мамою разом!». І хоча перша дружина Ганна не хотіла приїхати в Комі АРСР, наш спільний син її вмовив. Своїм трьом синам я сказав: «Діти, це Ваша мама». Так вони її і називали, а Ганна замінила хлопчикам рідну матір.
Через деякий час дружина вмовила мене повернутися на Батьківщину. 1961 року ми приїхали до Рихти. Там на той час ні електрики, ні радіо не було. Я тоді дуже шкодував, що повернувся. Але помаленьку розжилися. Працював 10 років каменярем у кар’єрі за Рихтою, потім у колгоспі 8 років скиртував солому, пізніше пішов на пенсію. Зараз зосталися живими тільки двоє моїх синів, які живуть у Кам’янці. Я б Вам і за добу не розповів, що мені довелося пережити і побачити. Страшно було, важко, але ми змогли вистояти і вижити в ті часи.
Усі страхи і біль, пережиті за багато років, зовсім не додали Семену ВУЄКУ злості чи неврівноваженості. Він - спокійний, щирий і дуже доброзичливий. Дістав світлини-спогади з фотоальбому і дозволив взяти їх на пам’ять…


Автор:  Тетяна ДИКА
Кількість коментарів:  5

Повернення до списку