Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СЕРЕДА, 26 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
18.05.2012

НЕВТОМНИЙ АКТИВІСТ

Микола БессарабПід час зустрічі з Миколою БЕССАРАБОМ я подумала: який він оптиміст, працелюб і пат­ріот! Серед знайомих досі таких не зустрічала. В цього чоловіка стільки енергії, завзяття й доброти, що їх вистачило б на кілька десятків нас - простих здорових людей, які люблять нарікати на життя, або просто лінуються щось робити. Він же зовсім інший. Микола Павлович переконаний: людина з обмеженими можливостями здатна сама себе прогодувати і не бути тягарем для су­спільства. Головне - раціонально її працевлаштувати, що і роблять на УВП УТОС - під­при­ємстві, яке Микола БЕССАРАБ очолює з 1978 р.
Народився наш співрозмовник 20 травня 1947 р. в м.Запорiжжя. 1949 р. разом з батьками переїхав на Вiнниччину, в Мурованi Курилiвцi. Потім отримав важку травму - і втратив зір...
Навчався малий Микола у Львiвськiй спецiалiзованiй школi для слiпих, а згодом - на математичному факультетi Чер­нiвецького державного унiверситету. На запрошення керівництва Чернівецького УВО УТОС він приїжджає до нашого міста, а пізніше стає директором аналогічного підприємства в Кам’янці-Подільському. Має безліч заслуг та грамот за роки роботи в УТОСі, отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, але цим не вихваляється і розповідає про все досить скромно.
Коли слухаєш оптимістичну розповідь цього активного чоловіка про його життя, працю, мимоволі дивуєшся: звідки він черпає сили та невимовну енергетику, яка так і ллється на тебе? А сили ці - від Бога, від його міцної родини та колективу, який поважає свого керівника за те, яким він є насправді.
- Миколо Павловичу, з чого розпочалась Ваша кар’єра керівника?
- На роботу я прийшов ще зовсім юним хлопцем. Мене запросили заступником директора iз соцiальних питань в УВП УТОС. З 1978 року став керівником під­приємства. Як зараз пам’ятаю, то був кі­нець 70-х років, тоді активно починали розбудову. Спочатку було важко, робота так просто не йшла. Як і в усіх колективах, мав знайти підхід до працівників. Тодішній колектив складався з понад 600 чоловік, було декілька цехів, територіально відмежованих від Кам’ян­ця-Поділь­сь­кого. Тепер усе змінилося. Сьогодні працюють трохи менше як дві сотні людей. Зміни почались іще на початку 90-х. То був розпад Радянського Союзу - важкий пе­ріод на виробництві, але ми, як кажуть, втрима­лись на плаву і продовжили працювати далі.
- На чому спеціалізується Ваше підприємство?
- Це виготовлення джгутiв для авто­мобiльної та тракторної промисловостi. Колись виготовляли для таких заводів-гігантів, як Кременчуцький автомобiльний, Харкiвський тракторний та Херсонський комбайновий заводи. Тепер випускаємо не тільки джгути, а й сам провід. Основна наша промисловість - електротехнічна. За ці роки виробництво зазнало відчутного спаду. Взагалі, як Ви розумієте, непросто підібрати роботу для такої категорії працівників. Якщо на звичайному виробництві для роботи шукають людину, то ми спочатку формуємо колектив, а потім обираємо вид діяльності для кожного. Зовсім незрячих працює дуже мало, переважно мають певні вади зору, саме тому робимо багато додаткових пристосувань для того чи іншого працівника. Хтось моторніший, спритніший, хитрі-
ший - у таких і робота йде краще.
- А Ви який: моторний, спритний чи, може, хитрий?
- Впевнено можу сказати, що не хитрий (усміхається).
- Яким є Ваш колектив?
- Колектив, незважаючи на певні збої в роботі, залишається дружним. Тримаємось в єдності саме завдяки взаєморозумінню. І хоч трапляються певні нюанси, в цілому працівники розуміють одне одного, що є запорукою успіху.
- А як щодо допомоги від міської влади?
- З місцевими органами влади, як правило, гарні стосунки. Коли ми про щось просимо, вони завжди допомагають та йдуть назустріч. Звісно, раніше ми мали економічну стабільність, багатьом проблемам давали раду самі. Тепер важче, але за підтримки влади в мiстi встановили два звуковi свiтлофори для слабозорих: на перехрестi вулицi Драй-Хмари i проспекту Грушевського та вулицi Князiв Корiа­товичiв i проспекту Грушевського.
До того ж минулого року вони допомогли нашому оркестру сопілкарів, котрий уже побував на концерті в Києві, на передачі «Folk music». Його твори звучали і в Хмельницькому. Оркестр є нашою гордістю - це осередок культури й духовності для незрячих, адже саме на репетиціях та численних концертах люди мають змогу проявити мистецькі таланти.
- А від самого підприємства є якась допомога працівникам?
- Звісно, надаємо матерiальну допомогу з приводу сiмейних обставин, на лiкування чи ремонт. У теперішній непростий для нас період вирішуємо нагальні проблеми з виділенням додаткових коштів для працівників.
Маємо медпункт, де проходять профi­лактичне лiкування не лише теперiшнi, а й колишнi працiвники. В Євпаторiї є са­наторiй, який належить Українському товариству слiпих. Свого часу орендували там кімнати, діставали путівки на відпочинок.
- Миколо Павловичу, а хобі у Вас є?
- Моє хобі - комп’ютер. На сьогодні маємо досить розвинуті технології, чому я дуже радий. Звісно, читаю за допомогою шрифта Брайля, пишу завдяки брайлiвськiй дошцi. В нашiй бiблiотецi є лiтература, надрукована брайлiвським шрифтом, хоча й дуже мало. Особисто я полюбляю читати детективи, цiкавлюся iсторiєю. Але за допомогою комп’ютера маю бiльший доступ до свіжої iнфор­мацiї. До того ж є спеціальні ігри для незрячих людей, де все озвучують. Подобаєть-
ся грати в шахи, але краще зі справж­нім
супротивником, аніж з комп’ютером.
- Як би склалось Ваше життя, якби не запрошення працювати в Кам’янці?
- Я б, мабуть, залишився жити у Львові, він став мені рідним містом. Там провів дитячі та юнацькі роки, там і познайомився з дружиною Лізою. Після навчання була змога працювати у Львівській школі для слабозорих викладачем, але було скрутно з помешканням. А поневірятись та переїжджати з однієї квартири на іншу ми не мали бажання. Хотілось мати власний дім. А коли прийшов на роботу в Ка­м’янці, стали в чергу на квартиру. Через рік отри­мали помешкання, але до сьогодні моє місто - це Львів.
- Можливо, тому, що там знайшли своє кохання?
- Можливо, та й взагалі дитячі роки най­щасливіші. У Львiвськiй спецiалi­зованiй школi для слiпих дiтей ми з Лізою навчалися разом. Вона так само в дитинствi отримала травму i втратила зiр. Правда, на вiдмiну вiд мене, трiшки бачить. Навчалися з нею в рiзних вищих навчальних закладах: вона в Ужгородському унiвер­ситетi, на фiлологiчному факультетi, а я - в Чернiвецькому, на математичному. 1970 року, ще студентами, побралися. Весілля святкували на Закарпатті (дружина звідти родом). На думку наших друзів, це було найгучніше та найвеселіше весілля. Потім народилося двоє здорових дiтей: 1971-го - син Сергiй, а 1976-го - донька Наталя. Сергiй iз сiм’єю мешкає в Києвi, вiн вiйськовий. А Наталя живе в Нiмеччинi. Маємо і трьох онучок.
- Не думали переїхати жити до доньки? Адже за кордоном значно кращі умови для людей з вадами зору?
- Ніколи про це не думав. Мені тут добре. До того ж працюю, задоволений життям.
- Маючи трьох онучок, хлопчика не хотілося б?
- Поки що бавимося з дівчатами, коли приїжджають до нас. Хотілося б і онука, але то як Бог дасть. Наші діти молоді, тому все ще попереду!


Повернення до списку