Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

НЕДІЛЯ, 23 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
15.06.2012

І СПОРТСМЕН, І САДІВНИК, І ЧУДОВИЙ КЕРІВНИК

Михайло РущакКоли за людину говорять справи, слова стають зайвими. Достатньо завітати до Кам’янець-Подільського професійного будівельного ліцею, аби зрозуміти, що тут справді від­повідальний та вмілий керівник. Директор цього закладу Михайло РУЩАК в неділю свят­куватиме 50-літній ювілей.
Народився Михайло Юрійович 17 червня 1962 р. в мальовничому с.Нижнє Селище Хустського району Закарпатської області в сім’ї робітників. Ще з дитинства він захопився лижним спор­том та легкою атлетикою. З четвертого класу ходив у спор­тивну школу, а після дев’ятого класу навчався в спортивній школі-інтернаті м.Хуст, був членом збірної області з лижних гонок.
Спортивні досягнення не залишилися непоміченими, і Михайлу запропонували навчатися на фізкультурному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту ім.Затонського. Там він отримав перший дорослий розряд у легкій атлетиці (біг на середній дистанції) та перший розряд із лижних гонок і біатлону. Після закінчення вишу Михайла Рущака направили працювати в середню школу Ізя­славського району.
Однак через рік в інституті згадали про здібного хлопця: він був відібраний за конкурсом ви­кладачем на кафедру легкої атлетики та методики її викладання. 1987 р. було створено ПТУ №26 на базі двох філій закладів профтехосвіти (Дунаєвецької та Кам’янець-Подільської від ПТУ №6), і Рущака призначили там керівником фізичного виховання.
А ще через два роки він був переведений на посаду директора міського стадіону (який тоді ще не носив імені Тонкочеєва). Там Михайло плідно працював впродовж 8 років, але потім, через сімейні обставини, був змушений виїхати до Росії, де 5 років проживав у військовому містечку Печенга Мурманської області, майже на кордоні з Норвегією. Там він працював, де тільки міг, починаючи від кочегара і закінчуючи водієм. Був і будівельником, і охоронцем, але скрізь до роботи ставився старанно.
Після повернення до Кам’янця-Подільського Михайло Рущак знову пішов працювати в ПТУ №26, де через півроку йому за­пропонували посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Ще через рік, коли директор пішов на пенсію, Михайло Юрійович очолив навчальний заклад. 2007 р. ПТУ №26 передали на баланс колишнє ПТУ №44, а ще через 2 роки до них було приєднано ВПУ автотранспорту та будівництва (більш відоме як ПТУ №6). Директором новоствореного Кам’янець-По­дільського професійного будівельного ліцею залишився Михайло Рущак, причому недарма. Адже під його вмілим керівництвом навчальний заклад не лише збільшує кількість професій, які тут можна здобути, але й оновлює матеріальну базу та змінює свій зовнішній вигляд.
Пройшовши з Михайлом Юрі­йовичем коридорами ліцею, де й досі ведуться ремонтні роботи, просто дивуєшся: занедбані приміщення набули чудового ви­гляду, актова зала взагалі ви­глядає вишукано. Словом, видно руку справжнього господаря.
- За весь період роботи в навчальному закладі ним як директором зроблено дуже багато. При цьому йому притаманні дуже гарні людські риси: ніколи не нагрубить, завжди вислухає, допоможе і будь-яке звернення працівників візьме до уваги. Михайло Юрі­йович постійно прислухається до ініціативи знизу, - стверджує голова профспілкового комітету ліцею Валентин Тимчук.
- Михайле Юрійовичу, коли Ви очолили заклад, був нелегкий час. Як виходили із ситуації?
- Багато навчальних закладів у той час переживали скруту, оскільки від середини 90-х років до початку нового століття вчасно не платили зарплат, люди працювали в борг. Але наші ви­кладачі не пішли торгувати на базар, як багато хто зробив, а залишилися відданими своїй професії. Коли мене призначили тимчасово виконувати обов’язки директора училища, дійсно було важко. Але ми зібралися колективом і вирішили, що спасіння потопаючого - справа рук самого потопаючого. Сіли, поговорили, подумали: або розбігатися, або працювати. От разом із колективом вийшли зі складної ситуації. Відкривали нові спе­ціальності, модернізували навчально-виробничі приміщення, кабінети, шукали нових партнерів-роботодавців, місця для проходження виробничої практики - і потихеньку пішли вперед.
- У багатьох кабінетах Ви зробили євроремонт, звідки взяли кошти?
- Ну, що таке євроремонт? Він цікаво називається, але це всього-на-всього якісне виконання будівельної роботи. Виходить, що раніше працювали як-небудь, а коли побачили, як працюють у Європі, то придумали таке цікаве слово - євроремонт.
На подільській землі існує таке підприємство, як «Гіпсовик», де керує чудовий директор Володимир Постовий. У той час воно співпрацювало із ще одним виробником - «Поліремом», який виготовляв сучасні будівельні суміші. Ми робили апробації сумішей, давали їм характеристику, щоб згодом ті йшли в серійне виробництво. Брали один клас і доводили його до так званого євроремонту. І так кабінет за кабінетом. Учні, які тут працювали, вже не хотіли «Церезиту» і шукали «Полірем». І це правильно, адже потрібно підтримувати віт­чизняного виробника.
- Наскільки виправданим було об’єднання профтехучилищ, на базі яких виник будівельний ліцей?
- Оптимізація мережі профтех­училищ Хмельницької області, мабуть, мала би початися ще раніше, коли в 90-х роках вона проводилася в інших областях. У Хмельницькій області є 40 навчальних закладів профтехосвіти, а при невтішній демогра­фічній ситуації це забагато. Тримати навчальний заклад із сотнею учнів - збитково. Коли-небудь таке об’єднання мало відбутися. Отож, 5 років тому нам передали колишнє ПТУ №44, яке знаходиться в селі Зіньківці.
Там є 58,5 гектарів земельної ділянки, ми розвели підсобне господарство. Сьогодні вже підготовлені документи на державну акредитаційну комісію сільськогосподарських профе­сій. Хочемо відродити там спе­ціальності «Тракторист», «Плодоовочівник», «Тваринник». Нині 16 гек­тарів засіяли зерновими, 60 соток засадили картоплею, якою забезпечуємо учнівську їдальню. Учні самі доглядають город, а згодом безкоштовно харчуються його урожаєм.
Об’єднання будівельного лі­цею і ВПУ автотранспорту та будівництва Міністерство освіти вважало правильним. Був наказ, а я - виконавець. Існували під­водні камені, адже звести два колективи в один, коли точаться різні інформаційні війни, дуже важко. Наразі в нас згуртований колектив.
- Яка сьогодні чисельність кадрового та учнівського колективів у ліцеї?
- 164 працівники: з них 50 майстрів виробничого навчання і 12 викладачів зі спецдисциплін та загальноосвітніх предметів, інші - технічні працівники та адмінперсонал. У нас є групи, які отримують середню освіту, і групи, які отримують тільки документи про здобуття робітничої професії. Минулого року навчалися 787 учнів (з них 433 уже випустилися).
Наступного року на державну форму навчання буде 260 місць, також плануємо набрати дві контрактні групи по 30 чоловік. Для порівняння: навчальний заклад профтехосвіти вважається пов­ноцінним тоді, коли в ньому є 301 учень. Нині в нас ліцензовано 24 спеціальності. Не буду забігати наперед, але, можливо, незабаром навчальний заклад отримає новий статус.
- Михайле Юрійовичу, Ви розпочинали трудову ді­яль­ність як викладач фізкультури. Що стало поштовхом до Вашого захоплення будівництвом?
- Вважаю, що кожна людина, яка з’явилася на світ, у душі вже повинна бути будівельником. Свого часу я багато допомагав батькам у будівництві, сам звів два будинки. На посаді директора потрібно розуміти загальні організаторські питання, а для профільних є відповідні фахівці. Будівельного фаху в мене не­має, я закінчив магістратуру за напрямком «Управління навчальним закладом».
І СПОРТСМЕН, І САДІВНИК, І ЧУДОВИЙ КЕРІВНИК- Розкажіть про Вашу сім’ю?
- Маю дружину та дочку, якій 8 років. Крім того, є троє дорослих дітей, які працюють і живуть окремо зі своїми сім’ями.
- Маленька донька допомагає відчувати себе молодшим?
- Це взагалі просто диво! Вона не лише дозволяє відчути себе молодшим, але й надихає на різні справи. Приходиш додому, не відчуваючи ні рук, ні ніг, з думкою чимскоріш лягти і відпочити, а тут донька чекає зі словами: «А давай поїдемо на велосипеді кататися!». І забуваєш про втому... Сідаємо на велосипед - і поїхали.
- Як Ви проводите вільний час?
- На жаль, його в мене дуже мало. Якщо чесно, то практично не буває, крім відпустки. Стараємося поїхати на кілька днів до моєї мами в Закарпатську область. Також намагаємося ви­їхати ще кудись за межі області для оздоровлення дитини.
- Є ще якісь захоплення в житті?
- Ми живемо в Слобідці-Кульчієвецькій, тому ще маємо 8 соток городу, де вирощуємо багато чого: від картоплі та моркви до петрушки і коріандру. Я люблю поратися біля землі.
- Колись Ви серйозно за­йма­лися спортом, тепер виділяєте на це трохи часу?
- Нині спорт у мене більше асоціюється зі здоров’ям, тому для серйозних занять і вік не той, і часу бракує. А для занять зарядкою, а також раз у тиждень - на годинку-півтори - для інтенсивніших фізкультурних занять знаходжу час.
- У Вас є певні життєві принципи, яких намагаєтесь дотримуватися?
- Мені ще колись батько казав: «Ніколи не обманюй!». Обман дуже важко вибачати. Завжди повинна бути порядність, доброта та взаєморозуміння між людьми.
- Ваші погляди в майбутнє у своїх 50 років?
- Вважаю, що 50 - це лише початок віку. Якщо в людини немає планів на майбутнє, то навіщо тоді працювати? Є чимало цікавих ідей, тому сподіваюся, що через рік-два Ви про них почуєте.
- Михайле Юрійовичу, Ви задоволені тим, чого досягли в житті?
- Якщо скажу «так», то це буде означати, що вже досить працювати (сміється). Коли трапляється вільна хвилинка, прокручую в голові різні сторінки життя. Інколи виникає думка: а що б змінив, якби була можливість почати життя заново? Мабуть, нічого. Так воно й повинно бути.
Хочеться подякувати всім, хто вірить у мене, підтримує. Хочеться, аби вони знали, що я ніколи їх не підведу. Бажаю всім здоров’я, миру, добра та взаємо­розуміння.


Автор:  Віталій ГОРБУЛЕНКО

Повернення до списку