Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ЧЕТВЕР, 21 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
04.01.2013

«НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ - КОЛИ У ДВЕРІ СТУКАЮТЬ»

Невеликого зросту, сивочола, інтелігентна бабуся, вдягнена у темну, оздоблену бісером сукню, сиділа на лаві біля трояндової клумби на Соборній. Тут її улюблене місце прогулянки в тепер уже рідному місті, до якого приїхала чужинкою майже 70 років тому. Та не такою людиною була Марія АНАШКІНА, щоб залишитися тут чужою. Вона повністю присвятила себе громадській діяльності та роботі в міському водоканалі. В місті її всі знали й поважали. Саме про це згадувала Марія Йосипівна, відпочиваючи на лавці. За плечима - пахучі троянди і майже сотня прожитих літ, в думках - тисячі різноманітних спогадів із пережитого, а в душі - дивне відчуття, ніби сьогодні ти чужа і вже не потрібна. Все-таки життя - складна і дивна річ…

«ІСУС У СПІДНИЦІ», СТАХАНІВКА І ВІДМІННИЦЯ

Разом з Тетяною ВасильєвоюВчора, 3 січня, Марії Анашкіній виповнилося 95 років. Вона живе одна, бо сімейне життя не склалося, а єдиний син помер ще зовсім маленьким. Ця жінка пережила війну, працюючи на військовому заводі. Вона знає, як це - отримувати хліб за картковою системою, цілу добу важко працювати, не маючи крихти в роті, ділитися останньою їжею з голодними дітьми. Життя з усіма його випробуваннями витесало в ній наполегливість, відчайдушну працьовитість, порядність і відверту чесність. Мабуть, тому сусіди жартома називають її «Ісусом у спідниці».
Народилася Марія Йосипівна в с.Нова Катеринівка Кіровської області. Зовсім молодим помер її батько, залишивши чотирьох дітей напівсиротами. Мама одружилася з іншим чоловіком, котрий не хотів чужих дітей визнавати рідними.
- У них із мамою потім двоє діток народилося, - поринає в спогади Марія Анашкіна. - Як нині бачу: ми сідаємо всі разом за стіл, він наливає сметану собі й своїм дітям зі словами: «У мене небагато дітей - тільки син і донька. А ці знають лише їсти, а працювати не хочуть». Ми, плачучи, вибігали з-за столу, не доїдаючи. Така образа була! Адже змалечку важко працювали на полі - жали, косили. Коли мені було 6 років, я няньчила його малу доньку, свою сестричку. Бувало, вона засне, і я разом із нею, а вітчим, як побачить, кидає мене з дивана й давай бити, мовляв, така велика і спить. Ось таке дитинство було… 
У школі Марія вчилася тільки до третього класу, бо вітчим більше не дозволив - треба було працювати. У 8 років вона вже сама жала пшеницю, а в 9 - косила. 
- Косити я дуже люблю! Тоді були горбуші, схожі на великий серп. Доводилося нахилятися до самої землі, щоб не залишалося трави. А потім з’явилися літовки - справжні коси. Ними було набагато легше працювати. Я й клепала їх сама для всієї сім’ї.
З 13-ти років Марія працювала в колгоспі, потім - на лісозаготівлі. 1935-го, коли розпочався стаханівський рух, вона стала першою в колгоспі, кому присвоїли звання «Стаханівка». А у 18 вирішила поїхати на роботу в м.Солікамськ на Уралі. Щоправда, сумлінну трудівницю не так легко відпустили з колгоспу.
- Я так добре пам’ятаю свій останній день у колгоспі, коли ми вручну рвали льон і складали його снопами. У мене завжди було найбільше снопів, - усміхається Марія Йосипівна…
У Солікамську дівчині вдалося влаштуватися на Перший калійний комбінат. Там 18-річна Марія разом зі своєю 42-річною напарницею вантажили сіль на транспортер. Робота була дуже важкою, але наполегливості нашій героїні не позичати. Навіть сьогодні, у 95, вона добре пам’ятає, як на комбінаті казали: «Старенькая и маленькая больше всех карналита дают».
Марія Анашкіна (друга зліва) у колективі міського водоканалу (1949 р.) під час директорування   Івана Полуянова (четвертий справа)  - Ми працювали сумлінно, навіть не їли - уявляєте, на такій роботі! Я гроші економила, адже треба було одягнутися по-міському. Жінка, в якої я жила на квартирі, написала листа моїй мамі: «Пришліть Мані м’яса, ви ж у селі маєте господарство. Вона дуже погано харчується, може захворіти»…
Пізніше Марії Йосипівні вдалося перейти в інший цех, на легшу роботу. Працюючи на калійному комбінаті, вона вдень працювала, а ввечері навчалася на курсах, щоб отримати професійне посвідчення. А потім начальник цеху водопостачання комбінату запропонував хорошій працівниці роботу.
- Водоканал направив мене до школи майстрів вчитися без відриву від виробництва. А я ж тільки три класи школи мала. Всі інші учні - не менше семи. Та я була відмінницею. Вірите? Мій портретик усі три роки був на Дошці пошани. Я його досі зберігаю - ось він у коридорі висить.

ТИЛОВИЙ ФРОНТ - НА ТЕНДІТНИХ ПЛЕЧАХ

Марія Йосипівна (перша зліва) на пл.Леніна   (нині майдан Відродження)  - Якось перед початком війни заходжу в свою контору, - розповідає Марія Анашкіна, - а директор каже: «Маню, тебе забирають від нас, не запитавши ні нас, ні тебе!». Мені пояснили, що підприємство, на якому буду працювати, більш важливе - то військовий завод, засекречений під номером десять. І не кожного туди візьмуть, якщо біографія не підходить.
Добре пам’ятаю воєнний період - всі чоловіки пішли на фронт. З нашого міста воювати подалися й неповнолітні хлопчики. І всі загинули, - затремтів голос співрозмовниці. - Похоронки тоді отримували без кінця.
Пригадую, за стіною жила сусідка, в якої було троє дітей. Її чоловік пішов на передову і в першому ж бою загинув. Коли народжувала четверту дитинку, його вже не було серед живих. Та вона цього не знала, бо повістку прислали матері в інше місто. Бідолашна думала, що листи від нього просто затримуються. А сусіди боялися їй сказати правду - хотіли вберегти від переживання. Часом чула, як вона, годуючи на кухні новонародженого сина, казала до нього: «Їж, мій маленький! За¬кінчиться війна, татко повернеться, і ми знову будемо добре жити». А я чую це і заливаюся слізьми…
У той час жінки зосталися працювати на військовому заводі, в тилу. Отримували від Сталіна телеграми з наказом виготовляти ту чи іншу продукцію впродовж за¬значеного часу. «Рапортовать о выполнении!» - йшлося щоразу після наказу. Ми переходили на інший процес роботи, по 24 години не виходили з цеху. Але працювали сумлінно, достроково виконуючи роботу, рапортували Сталіну. А тоді знову поверталися до попереднього процесу. Дуже важка праця була впродовж усієї війни - без вихідних і відпусток. Крім цього, ми допомагали в міському шпиталі, де лікувалися важкопоранені солдати.
Були й жінки, котрі добровільно йшли на війну. Я теж хотіла, та коли у військкоматі дізналися, що працюю на військовому заводі, то сказали: «Це теж фронт. Фронтовики без тилу не зможуть воювати, адже ви постачаєте їх усім необхідним». Так, постачали фронт ми - жінки! У місті залишилося небагато чоловіків. У нас на заводі тільки троє було, а решта - жінки. Керували процесом жінки, рядовими були жінки, головні інженери - теж жінки. Навіть першим секретарем міського комітету партії також була жінка. І ми добре справлялися.
Спочатку Марія Йосипівна працювала на цьому заводі машиністом вакуумної установки, потім - апаратницею. Навіть закінчила навчальні курси. Тоді дівчину перевели на провідну ланку, від якої залежав весь процес виробництва. До війни на таких посадах жінки не працювали - вважалося, що не впораються.
- Наша зміна завжди була передовою. Щоранку відмічали результат роботи. Дисципліна була винятковою. І ми не скаржилися. Правильно, так і мало бути.

КОЛИ ГРОШІ НЕ ВАРТІ ХЛІБА

- З початком війни в Радянському Союзі почала працювати карткова система. Ми отримували спеціальні талони на продукти, - пригадує і такий воєнний пережиток Марія Анашкіна. - За гроші тоді нічогісінько не можна було купити. На хліб - одна карт¬ка, на інші товари - друга. Щодня на військовому заводі давали по кіло хліба на працівника. Ті ж, хто не працював на під¬приємстві, отримували по 800 грамів хліба. По півкіло давали дітям у школі. Але цього було так мало, враховуючи те, що їсти доводилося пісні супчики. Старшокласники залишали навчання і йшли працювати, щоб отримувати робочу картку на хліб. 
азом із членами жіночої ради (третя справа)Ой, ніколи не забуду, як я двічі губила свої картки! Одного разу на ринку загубила гаманець з талонами і зосталася голодною. То було п’яте число. Коли сіли обідати, наш слюсар простягнув мені шматок свого хліба і каже: «Бери, їж! Ти ж голодна». А в мене сльози так і ринули, я вибігла з-за столу. Не змогла взяти чужого хліба. Рівно через три місяці такий збіг - знову п’ятого числа я залишилася без карток, знову довелося голодувати.
Важко тоді люди жили. Часом прийдуть до мене сусідські дітки в кімнату, я їм відріжу шматок буханочки, а вони вибігають із криком: «Мамо, мамо, тітка Маруся нам хліба дала!». Оце в дітлахів радість була. Потім Америка й Англія почали відчутно нам допомагати. Висилали консерви. Дорогі, правда, і маленькі. По 100 грамів нам давали. Ось таке життя було…

СЕКРЕТ ЇЇ ДОВГОЛІТТЯ

Доля розпорядилася так, що Марія Йосипівна сподобалася одному пораненому, який лежав у шпиталі. За нього й вийшла заміж. Медсестра, котра лікувала чоловіка, родом була саме з Кам’янця-Подільського. От і порадила хворому продовжувати лікування в цьому місті.
- Одразу після РАГСу я пішла на зміну. Потрібно було розрахуватися з роботи, щоб поїхати з чоловіком в Україну. Проте на моїй заяві про звільнення було написано: «Рассчитать не могу. Некем заменить». Тоді ми звернулися до начальника, що відав промисловістю міс¬та, а він вислухав і каже: «Ви знаєте, я теж не хотів би, щоб Ви виїжджали. Таких працівників не можна відпускати. Дамо вам квартиру в цент¬рі міста». А мій чоловік від-повів: «Не влаштовуйте тяганину. Війна закінчилася. Сім’ї повинні бу¬ти разом. Я буду писати Сталіну!». Тоді начальник підписав документи. 
Сімейна пара потягом прибула до Кам’янця-Подільського. Чоловік ліг у шпиталь, а Марія Йосипівна залишилася фактично на вулиці й голодна. На квартиру ніхто з місцевих не хотів брати, мовляв, «ми чужим житло не здаємо». Вона ж була росіянкою.
- Мій чоловік випадково дізнався про міський водоканал, і я взяла документи й пішла туди влаштовуватися на роботу. Знайшла насосну станцію в Старому місті. Потім знайшла й жінку, яка погодилася здати житло на Карвасарах. Першого дня я побілила їй хатину, а на другий вийшла на роботу в міськводоканал. Це був 1945 рік.
Займала посаду бригадира-машиніста насосної станції. Там пропрацювала до пенсії, переживши 10 директорів. Усі гарно до мене ставилися. Моє ім’я одним із перших було занесене до книги пошани цього підприємства. І навіть після створення КП «Міськтепловоденергія» мене не забували, вітали в День Перемоги як ветерана праці й учасника війни тилового фронту.
Велику частину свого життя Марія Анашкіна живе одна. Чоловіка покинула, бо не дуже гарною він виявився людиною, дозволяв собі підняти руку на жінку. Але нудьгувати їй не доводилося - часу не було. До 80-ти років Марія Йосипівна активно займалася громадською діяльністю в нашому місті. Впродовж 25 років вона була народним засідателем. Має нагороду «Відмінник комунального господарства України». Її обирали секретарем парторганізації, головою громадського суду у водоканалі, членом міського ко¬мітету партії, головою жіночої ради та міського комітету Товариства Червоного Хреста. Вона співпрацювала з управлінням соціального захисту, допомагаючи людям, які потребують піклування. 
- У мене було багато знайомств, мене поважали у міській раді, тому я могла допомагати людям щодо виділення матеріальної допомоги, ремонту квартири, а при потребі домовлялася про місце в лікарні. Я рада була, що допомагаю. Стільки слів вдячності почула від людей. Напевно, через це так довго й живу, - впевнена в секреті свого довголіття Марія Анашкіна.

ЩАСЛИВЕ ЗНАЙОМСТВО

Понад 30 років тому трапилося випадкове знайомство, яке сьогодні дуже багато значить у житті Марії Йосипівни. Того дня вона сиділа на лавці біля свого будинку. Раптом підійшла молода дівчина Тетяна ВАСИЛЬЄВА, котра приїхала в місто вчителювати, й запитала, в кого можна зняти житло. Жінка порадила свою знайому. Так і подружилися. Відтоді стали однією сім’єю.
До речі, саме Тетяна Іванівна, нині вчителька ЗОШ №2 ім.Т.Шевченка, познайомила нас із цією дивовижною жінкою. Саме вона, як ніхто, знає історію життя Марії Анашкіної, підтримує її та вважає частинкою своєї сім’ї, якої Марія Йосипівна не має.
- Нині ніхто мене не знає, нікого я не знаю. Багато знайомих пішли з життя, - каже за чаюванням Марія Анашкіна. - Ніхто мене не вітає. Нібито мене просто нема… Тільки от хто рятує (киває головою в бік Тетяни Іванівни). Якби не вона і її сім’я, то мене б давно на цьому світі не було. Вони замінили мені хороших внуків. І завдяки їм я досі живу!
У свої 95 Марія Йосипівна добре знає, що насправді потрібно в житті цінувати.
І цієї мудрості в неї варто повчитися. А ще вона може навчити вас робити ранкову півгодинну гімнастику, яку сама виконує щодня, і обов’язково переконає в необхідності прогулянок на свіжому повітрі.
А найбільша радість для цієї жінки - коли в її двері стукають. Тоді вона стає щасливою, бо то означає, що про неї пам’ятають.

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку