Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 17 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
11.01.2013

А БУДЗЕЙ НА ДЕМБЕЛЬ НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ!

Старійшина «Подолянина» Олег Будзей із наймолодшими журналістами газети ­ Ганною Смірновою і Тетяною ДикоюЙого репутація настільки бездоганна, що його давно пора злегка... скомпрометувати. Погодьтеся, пасує цьому аксакалу кам’янецької журналістики, завзятому досліднику історії Кам’янця-Подільського, поетові в душі й на па­пері Олегові БУДЗЕЮ товариство юних і чарівних колег-журналісток!
Ми звикли бачити його за книгами чи комп’ютерним монітором, зануреного в свою працю, десь байдужого до мирської суєти, однак - у душі його все ще буяє поезія, а в примружених очах - молодечий запал. Та й чи дивина - 14 січня нашому Олегу Васильовичу виповнюється всього 60!
Останніми роками він, математик за освітою, не на жарт захопився дослідженням і популяризацією історії Кам’янця, чим справедливо заслужив репутацію гуру кам’янцезнавства. А от ми вирішили, скориставшись службовим становищем, дослідити самого Олега Будзея. На наукову монографію, звісно, не претендуємо, але сподіваємось, що ця науково-популярна розвідка задовольнить вашу цікавість.

ЯК БУДЗЕЙ НЕ ЛЮБИВ ІСТОРІЇ

- Олеже Васильовичу, сьогодні Ви - журналіст, краєзнавець, поет, однак в юнацтві спершу пов’язали життєвий шлях із математикою. Чому?
- Ну, в 4-5-х класах я хотів бути географом, у 7-8-му - хіміком, навіть брав участь в обласній олімпіаді з хімії. Але коли почалась органічна хімія - інтерес до цього предмету зник. До того ж вступати на навчання в інше місто можливості не було, тому вибір впав на Кам’янець і фізмат.
А от історія, як не дивно, у школі мені найбільше не подобалась, вона важко мені давалась. Коли вивчав хімію чи математику, то малював якісь схеми, але історія у схеми не завжди вкладалася.
- Тобто, системне мислення іноді заважає?
- Ну, мабуть, системне мислення не давало мені вникнути в історію. Мова, література йшли нормально, дуже любив книги, писав вірші. Навіть поему про революцію написав російською мовою. Але це ті предмети, з яких у мене були четвірки в атестаті…
- До речі, Ви раніше багато публікували свої вірші в газетах, навіть видали власну поетичну збірку. Чи є тепер місце поезії в житті?
- Ну, так, у мене є блокнот, і я записую туди якісь рядки. Але не ризикнув стати поетом - це страшна річ. Це богемне життя, яке живить поета і яке його знищує. Ви подивіться на будь-якого великого поета: Пушкіна, Лермонтова, Блока, Маяковського, Єсеніна, того ж самого Тичину - хоч він і довге життя прожив, але яке те життя було!..
- Олеже Васильовичу, а як Ви прийшли у журналістику?
- Через вісім років роботи в школі, куди я потрапив після фізмату, пішов працювати програмістом у ПКБ АСУ. Але ще працюючи на Вінниччині, я писав вірші, брав участь у літературній студії в Хмільнику.
В місцевій газеті «Червоний Прапор» було надруковано мою велику добірку віршів зі вступним словом і фото. Цій газеті був потрібний журналіст, і вони зацікавились моєю кандидатурою. Щоправда, тоді не склалось, але прихід у журналістику, схоже, був лише питанням часу.
Я працював у ПКБ на великих електрон­но-обчислювальних машинах, навіть отримав пропозицію працювати системним програмістом на «кабельному». Але тут розпочався перехід на малі машини, з якими я був не такий сильний. Плюс у Кам’янці активізувався Народний рух України, мене обрали депутатом міськради - і життя повернуло в інше русло. До того ж я вже публікувався в «Прапорі Жовтня» (це були статті про ПКБ) і, врешті, був редактором стінгазети ПКБ АСУ.
Асистент кафедри вищої математики педінституту, 1975 р.І ось ми як депутати 1990 року створили власну газету міськради - «Кам’янець-Подільський вісник». Фактично я був одним із сотні її засновників. Редактором обрали Івана Покотила, з яким я був знайомий, і чорт мене смикнув попроситися до нього на роботу. Він скептично до цього поставився, але погодився, і з 1 грудня 1990 року я почав працювати в газеті.
- Тож старт Вам дала стінгазета ПКБ АСУ? А в яких газетах іще працювали?
- Із шести видань, які регулярно виходять нині в Кам’янці, я в п’яти публікувався, в чотирьох - працював, у трьох - був співзасновником: як депутат - у «Вісника», потім - «Подолянина», а для наймолодшого кам’янецького видання, співзасновником якого недовго був торік, навіть придумав ключову частину назви.
- Ви постійно мігрували з газети в газету, з «Подолянина» двічі йшли і двічі поверталися. Які причини такої непостійності?
- Напевно, питання реалізації. Подивіться на біографію будь-якого відомого музиканта - за його плечима завжди декілька гуртів, власні проекти тощо.
- В певний час Ви були дуже активні в політиці й писали багато гострих статей на цю тему, тепер її уникаєте. Це принцип, чи просто політика перестала Вас цікавити?
- Політика - це гра, і, мабуть, у певний момент ця гра мені стала нецікавою. Політика мене цікавила тоді, коли існував Радянський Союз і з’явилась така свіжа струя, як Рух, яка дуже мене захопила. Рух тоді ще був громадською організацією, і я з нього вийшов, коли він ще не став політичною партією, та й узагалі за своє життя не був членом жодної партії.
Ще коли прийшов працювати у «Вісник», ми з Іваном Покотилом і Віталієм Мацьком домовились так: вони виходять із Компартії, я - із Руху (хоча на той момент очолював міськрайонний осередок), і надалі члени редакції не будуть пов’язані з жодними політичними структурами. Оскільки я - досі журналіст, то дотримуюсь цього правила.
А крім того, на сьогодні не бачу жодної політичної партії, в яку б хотілося вступити, яка б була створена не під лідера, а під якусь ідею. Мені особисто, наприклад, близькі комуністичні ідеї, і колись навіть вийшла моя стаття у «Віснику», на першій сторінці, «Мрію стати комуністом». Але ж я ніколи не вступлю в теперішню Комуністичну партію.
- Ви нерідко друкувалися під псевдонімами. Чому, якщо не секрет?
- В радянські часи було заборонено друкувати два матеріали в одному номері під своїм прізвищем, тому в кожного журналіста було декілька псевдонімів. Траплялись навіть парадокси: 1987 року в мене в літературному випуску «Прапора Жовтня» йшли три поетичні публікації. Центральна пішла за моїм підписом, друга - за підписом «Андрій Іриненко», а третя - здається, «О.Василів» чи щось таке.
І коли ми почали працювати у «Віснику», то поламали цю традицію, і вже з першого номера кожен підписував усі матеріали власним іменем. Та коли «Вісник» очолив Віталій Бабляк, котрий пропрацював у компартійній пресі, він знову став вимагати, щоб не з’являлося більше одного матеріалу за одним підписом.
- Олеже Васильовичу, ким був для Вас Віталій Петрович?
З дружиною Ольгою Віталіївною під час святкування річниці «Подолянина», 26 грудня 2010 р.- Наші стосунки гойдалися, як на терезах. Ми спочатку були по різні боки барикад. Його статті як критика Руху друкувалися в «Прапорі Жовтня», і коли він прийшов в.о. редактора «Вісника», я його не сприйняв. Він мене також. Проте в якийсь момент ми зблизились, він запропонував перейти на «ти», і коли стала вакантною посада відповідального секретаря газети, Віталій Петрович запропонував її мені. Це була найтісніша наша спайка. Конфлікт «Вісника» з владою почався якраз із моїх гострих публікацій про Аносова, міськраду, виконком. При заснуванні «Подолянина» я став правою рукою Бабляка - його за¬ступником. На той момент ми були добрими друзями. 
Однак коли я, вже будучи на посаді редактора «Вісника», вступив у полеміку на шпальтах газети щодо перегину «Подолянина» в критиці Кучера, Віталій Петрович подав на мене до суду. Щоправда, невдовзі позов забрав.
Наступне наше зближення відбулось, коли я після «Вісника» працював у «Фортеці» і видавав збірочки «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні» тощо. Мені було потрібне фото Тонкочеєва, і, десь навіть себе переступивши, я прийшов до Бабляка. «Подолянин» надрукував інформацію про вихід цих книжок, Віталій Петрович написав про мене статтю «Брокгауз із Підзамча», і ми відновили спілкування. На 50-річний ювілей головному редактору «Подолянина» я подарував «12 стульев» Ільфа і Петрова у повному варіанті, без купюр - це улюблена книга Віталія Петровича.
Коли вирішив піти з «Фортеці», я не просився до нього на роботу. Але одна майже випадкова розмова закінчилася словами: «Олег, я для тебе розбухав штат і пропоную тобі посаду редактора відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини». І ось ці десять років, до моменту раптової смерті Віталія Бабляка у травні 2011 року, були найбільш рівними у наших стосунках. Ті умови, які він мені запропонував, і той комфорт дуже багато значили. І якраз за ці десять років у «Подолянині» і сформувалось те ім’я, яке я тепер маю.

БУДЗЕЙ ЯК БРЕНД

Із сином Андрієм після мотобольного матчу. Літо 1993 р. Фото Віталія Бабляка- Справді, Будзей - це вже бренд. Як він на Вас працює?
- До мене тепер частіше звертаються, багато книг дарують. Коли люди хочуть про щось дізнатися чи, навпаки, повідомити якусь інформацію, їм радять: «Зверніться до Будзея», і так складалися контакти. Так само на мене вийшли із львівського видавництва з пропозицією написати книгу «Вулицями Кам’янця-Подільського» - саме завдяки тому, що вже були публікації в «Подолянині».
- А пам’ятаєте, яка історична тема захопила Вас уперше?
- Пригадується, під час відпустки мені на очі потрапила книга про Кам’янець - одна з тих, що видавались у 60-70-ті роки. Мене зацікавило те, які відомі люди пов’язані з Кам’янцем. Я захопився, виписав імена, почав вивчати дати: що і коли відбувалося в Кам’янці. Ще без комп’ютера, на картках я почав складати своєрідний каталог імен і дат, перерив підшивки «Прапора Жовтня», і так пішло.
А до написання першої історичної статті мене наштовхнули слова з вірша Лесі Українки «Красо України - Подолля», які, як тоді вважалося, стосувались нашого краю. Мені захотілось достеменно дізнатися, яку саме місцевість вона мала на увазі. Я взяв на озброєння вірші циклу «Подорож до моря», книгу-літопис її життя, іншу літературу й дослідив точний маршрут поетеси. І з’ясувалося, що ті крилаті слова стосувались, на жаль, не Кам’янеччини, а Вінниччини, в наших краях вона ніколи не була. Так само ніколи Леся Українка не називала Кам’янець «Квіткою на камені».
Я написав статтю «Їхала дів¬чина до моря» у 1998 р., але новий редактор «Вісника» її забракував. З часом я її все ж таки видав, і не раз: у «Моїй газеті», в журналі «Перспективи» і, врешті, в «Подолянині», у рубриці «Ім’я на мапі міста», коли писав про вулицю Лесі Українки.
- А яка публікація є Вашою улюбленою?
- Це серія з десяти публікацій в «Подолянині» - «Звідкіля ти, Кам’янцю?», надрукована в травні-липні 2009 року. А ще стаття про першого редактора Олег БУДЗЕЙпершого «Подолянина» Бориса Плеського. Цікава вона тим, що на рівному місці в процесі дослідження вдалося накопати багато несподіваних і цікавих фактів. Відчув себе майже детективом! Публікація увійшла до нещодавно виданої книги «Подолянин: Ми пишемо історію». 
- Олеже Васильовичу, в ювілейному інтерв’ю до 50-річчя Ви розповідали про мрію видати енциклопедію Кам’янця-Подільського. Минув час, вийшла Ваша книга «Вулицями Кам’янця-Подільського», а як справи з енциклопедією?
- Ця мрія все ще не реалізована. Щоб видати таку енциклопедію, потрібен хороший колектив, адже це дуже серйозна робота. Це питання вже двічі включалося в план роботи місцевої організації Національної спілки краєзнавців України, але до справи так і не доходить - кошти, і все таке. Але все робиться, якщо є хоча б один ентузіаст.
- Ну, Ваш ентузіазм уже декілька років «на громадських засадах» працює на Вікіпедію: практично вся інформація на цьому Інтернет-ресурсі, що стосується Кам’янця і кам’янчан, - Ваших рук справа. На жаль, авторство там не вказується...
- Чому ж ні? До кожної статті є вгорі кнопочка «Історія», клацнувши на яку, можна побачити ніки всіх людей, що її створювали та редагували. Під ніком «OlegB» якраз і є всі мої статті та редагування.
- На сьогодні видано вже багато різних книг про Кам’янець. Якої все ж таки, на Вашу думку, бракує?
- Не вистачає книги, де б нормальною мовою було описане кам’янецьке життя. От цього року вийшли три потужні книги про Кам’янець: фотоальбом У ролі ліцетатора у фільмі Олесі Бортняк «Останній аукціон», 2007 р.«Кам’янець крізь віки» - але там мало інформації. Книги Петрова і Пламеницької - це наукові монографії. А от такої книги, де б цікаво і доступно висвітлювалась історія міста, життя його людей, - досі нема.
В принципі, моя «Вулицями Кам’янця-Подільського» - це вже книга для читання, вона написана на грунтовній науковій базі, але популярно, образно. Однак у цій книзі акцент зроблено на історію вулиць і будинків. А хочеться ще цілу серію книг, які б показували різні аспекти життя міста, як, скажімо, «Кам’янець і кіно», «Кам’янець і спорт» тощо.
- Який історичний період для Вас найцікавіший?
- Як досліднику, мені найцікавіше ХІХ століття, тому що є багато джерел і є в чому копатися. Щодо більш давніх часів, то джерел обмаль, і щось реально говорити про життя того Кам’янця дуже важко. А от у ХІХ столітті, з 1838 р., почали виходити «Подольские губернские ведомости», тобто почала день за днем записуватись історія Кам’янця. А потім з’явилися «Подольские епархиальніе ведомости», інші газети. Цей період мені як досліднику найбільше зрозумілий і цікавий. 
А от у мене особисто є особливий сентимент до 1960-х років, це мій улюблений час. Він повністю припадає на моє навчання в школі (1960-1970 роки). Це був час надій, і навіть не тому, що Хрущов оголосив, ніби ми будемо жити при комунізмі. Але то була «відлига», яка дала поштовх розвитку творчих сил - легендарних «шістдесятників». Для мене дуже багато всього пов’язано з тими роками, тому хочеться написати про них спогади.

ЯК ГАРТУВАВСЯ БУДЗЕЙ

- Кажуть, що за спиною успішного чоловіка завжди стоїть гарна жінка. Віталій Петрович називав Вашу дружину Надією Костянтинівною...
- Не буду з цим сперечатися (сміється).
- У Вас із дружиною однакові імена: Ви - Олег Васильович, вона - Ольга Віталіївна. Трапляються через це курйози?
- Курйози почалися навіть раніше. Коли я щойно закінчив інститут і неодружений поїхав на Старосинявщину працювати перший рік у школі, мені традиційно вручили «Педагогічну поему» Макаренка, але підписали її чомусь «Ользі Василівні Будзей», і навіть трудову книжку мені виписали на «Ольгу Васи¬лівну», тому потім довелось оформ¬ляти по-новому. Можна вважати, то було пророцтво (сміється).
- Вибачте за болісне запитання, але, наскільки відомо, у Вашому житті не дуже добра ситуація склалася з батьками...
- Скажемо так, я виріс без батьків при живих батьках. Вийшло так, що батько захворів на туберкульоз. Він вилікувався, але мама, під впливом своєї матері, покинула його. Я був тоді зовсім маленьким. Знаю, що батько здалеку слідкував за мною, але я його більше ніколи не бачив.
А мамі, вчительці за освітою, запропонували роботу в Панівцях. Вона зустріла іншого чоловіка, вийшла заміж, народила сина і залишилась жити там, а я - з бабусею, на Підзамчі. Через вітчима ми не могли часто бачитись. Коли вчився на першому курсі інституту, в бабусі пенсія 48 карбованців, у мене стипендія - 28, на це й жили. Звичайно, мама трохи допомагала, давала гроші на одяг, на книжки. Проте я ні на батька, ні на матір зла не тримаю - так склались обставини...
- Ця сімейна ситуація вплинува на Ваш характер?
- Безумовно. Є три координати, що визначають людину: батько, мати і місце народження. На мене, мабуть, дуже вплинуло моє місце народження - Підзамче. Я живу на вулиці Кіргізова - тій самій, на якій останні роки життя провів Сіцінський. Можливо, цей збіг якось на мене вплинув. А з іншого боку, мені як маленькому чоловіку постійно потрібно було щось доводити в житті, добиватися, пробиватися, адже я не мав жодної підтримки. Змалку звик розраховувати тільки на власну голову, і, напевно, це сформувало мій характер.
- У Вас є дорослі вже син і донька. Хтось із них часом не виявив бажання піти Вашою стежкою?
- Ні, у кожного з них своя стезя. Син Андрій - чудовий художник і музикант, сам мелодії пише, робить аранжування. Донька ще себе шукає. Вона теж проявляє фантазію, робить гарні букети з цукерок, і навіть комерційна жилка в неї є. Можливо, з часом матиме і власну справу.
- Дозвольте поцікавитись. От Ви завжди в роботі, в історичних дослідженнях. А чи є в Олега Будзея хист до кулінарії?
- Ну, я готував і борщ, і каші, коли доводилось, та особливої схильності до кулінарії нема. Колись, як почав виходити додаток до «Комсомольской правды» «Собеседник», там був рецепт, як приготувати людську страву з магазинних пельменів, коли вони злиплися (сміється). І я тоді спеціально купив пельмені й приготував це блюдо. То був, мабуть, єдиний кулінарний порив з мого боку.
- Про що Ви сьогодні мрієте?
- Мрію, щоб іще якісь цікаві знахідки підверталися й приносили мені радість... Мрію побачити гарну кам’янецьку газету. Свого часу я постійно купував львів¬ський «Експрес» - оце був для мене ідеал газети, яку від першої до останньої сторінки цікаво читати. На жаль, у Кам’янці поки не бачу жодної газети, включаючи й «Подолянин», яку б хотілося читати так, як «Експрес».
- Наші читачі, дізнавшись про Ваші 60 років, поставлять запитання: чи йде Олег Будзей на пенсію, чи все ж таки можна розраховувати на появу Ваших статей у «Подолянині»?
- Абсолютно гарантовано, що й надалі будуть виходити мої статті у «Подолянині», тому що мені цікаво копатися в історії, а «викопавши» щось, цікаво по¬ділитися, і не лише в Інтернеті, а й у друкованому виданні. А єдине видання в Кам’янці, де приємно надрукуватися, і де воно масово піде, - це «Подолянин».

З ДОСЬЄ. Олег Будзей народився 14 січня 1953 р. на Підзамчі. 1970 р. закінчив СШ №1, 1974 р. - фізмат Кам’янець-Подільського педінституту. Працював учителем математики в сільських школах Хмельницької та Вінницької областей (1974-1982 рр.), пізніше - у Кам’янець-Подільському ПКБ АСУ програмістом, старшим програмістом, завідувачем бюро системного математичного забезпечення (1982-1990 рр.).
З 1 грудня 1990 р. працює в кам’янецькій пресі: газеті міської ради «Кам’янець-Подільський вісник»; з 4 грудня 1992 р. - у приватній газеті «Подолянин»; з 20 грудня 1994 р. очолював «Кам’янець-Подільський вісник»; 1999 р. - на посаді літературного редактора у приватному поліграфічному підприємстві «Художньо-виробничі майстерні імені Гагенмейстера»; 2000-2001 рр. - у газеті «Фортеця», з 24 жовтня 2001 р. - редактор відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини в газеті «Подолянин».
Автор науково-популярної книги «Вулицями Кам’янця-Подільського» (Львів, 2005 р.), упорядник хронологічно-біографічних довідників «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні», «Кам’янець у серпні», «Кам’янець у вересні» (2001 р.). Автор збірки віршів «З архіву душі» (Кам’янець-Подільський, 2000 р.). Упорядник видання «Подолянин: Ми пишемо історію» (2012 р.).
Обирався депутатом Кам’янець-Подільської міськради (1990 р.). З 2009 р. - член Національної спілки краєзнавців України.
Одружений, має сина Андрія і доньку Ірину, тішиться онукою Оленкою.

Автор:  Ольга МІРКОТАН / Наталія ЯРОВА

Повернення до списку