Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СЕРЕДА, 26 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
11.01.2013

ЖИТТЄВІ КАДРИ СТАРОУШИЦЬКОГО МОРЯКА

Хтось вимірює життя роками, хтось - знаковими подіями, дехто - цікавими знайомствами. Староушицький селищний голова Василь МАЦЬКОВ свої 60 яскравих років вмістив у одній коробці з фотокартками та на кольоровій мапі світу, котру вздовж і впоперек переорав власними пригодами, подорожами та враженнями. Вперше на наше прохання до ювіляра розповісти про своє життя ми отримали відповідь: «А давайте я краще покажу!». Заперечувати не стали. Вмостившись перед мапою світу, почали гортати стос старих фотографій - чорно-білих літописців життя Василя Івановича.

ЖИТТЯ МАЦЬКОВА - КАДР ЗА КАДРОМ

Отут, у мальовничому селі Бакота на березі Дністра, я й народився. Та прожив там зовсім недовго - батьки переїхали в Кривчани, де я й пішов до початкової школи. А от у 5-й клас довелося ходити аж у Стару Ушицю. Щодня долав по 7 км: і в спеку, і в сніг. А які тоді заметілі були! Між іншим, про розчищення доріг на той час і мови не було, самі собі протоптували стежки і ні на кого не скаржилися. По закінченні школи вступив до Новоушицького технікуму.
  А перед самісінькою армією нас забрали в Хмельницький ДОСААФ. Закінчив я його в квітні 1971-го, маючи спеціальність «Електромеханік-дизеліст» ІІІ розряду. Тому вже в травні мене забрали на флот.  

ДАЛЬНІЙ ПОХІД: АРКТИКА - СТАРА УШИЦЯ

Василь МАЦЬКОВА от це Поті, портове місто в Грузії, де я й проходив службу в лавах Радянської армії, - тримає в руках пожовкле фото Василь Іванович. - Вразив мене тоді розвідний міст, по якому вдень їздили машини, а вночі, коли його на чотири години піднімали, під ним проходили пароплави. Тоді нам його навіть не дозволяли фотографувати, та мені все ж вдалося зробити знімок. З Чорного моря ми виходили в Середземне й вирушали на Александрію. А от ми пропливаємо протоку Босфор, справа - фортеця. Всі судна були в бойовій готовності. В мене навіть відзнака є за дальній похід на Чорному морі. Ви лиш гляньте, і ця фотографія збереглася: тут я сходжу з корабля та йду в своє перше звільнення! Як давно те було. Ще зовсім молодий, зелений - перший рік служби.
А от це вже другий рік - наша команда БЧ-5 на бойовому кораблі: я, Сергій і Вітя. Дембелями ми взагалі стильними були. В Александрії закупили собі замшеві куртки, нові штанці. Хто у дефіцитному 73-му в нас таке бачив? Є що згадати! Та й хлопці в нас хороші були. З багатьма спілкуюся і до сьогодні. Цього року плануємо знову зустрітися. Ми ж як сідаємо та починаємо те все згадувати - ночі нам мало. Бо згадати справді є що, в морі було дуже цікаво. Словом, відслужив я три роки, а командувач нашого корабля капітан І рангу Юрій Коваленко каже мені: «Василю Івановичу, слідуй за мною в Мурманськ! Обіцяю тобі непогану роботу». Чесно кажучи, спочатку трохи вагався, адже в планах було повернутися додому, закінчити технікум. Та все ж море мене не відпустило.
І ось я вже в Мурманську. Починаючи з 1974 року, ми пройшли всю Арктику. Щоправда, працював уже не на військовому кораблі, а на цивільному «сухогрузі». От вам Баринцеве море, - розгортає мапу світу досвідчений моряк, - через нього ми йшли до Шпіцбергену, Нової Землі, Землі Франца Йосифа, далі були Новосибірські острови та ще багато чого. Та найчастішими гостями ми були на Діксоні. З Мурманська ми відправляли судна на Дудінку, далі йшли на Діксон, знову вантажилися й везли забезпечення полярникам. Подивіться, в чому я тут одягнений: тепле пальто, шарф, штани, - а надворі ж серпень. У моїй Ушиці всі купаються й засмагають, а я такий закутаний. Насамперед ми займалися забезпеченням Арктики: в одному трюмі возили бензин, солярку, в другому - вугілля, в третьому - дрова, а на палубі робилися спеціальні огорожі, де перевозили корів, биків, свиней. Вже потім із Архангельська ми ходили аж до Канади, в Монреаль, куди доставляли зерно. Словом, чимало світу побачив у молоді роки, походив по морях, але, як би цікаво там не було, додому все ж таки тягне. 

КУРС НА СТАРУ УШИЦЮ

 Родина МацьковихСаме на той час почалося переселення Старої Ушиці, я звільнився й повернувся в рідне село. Там і одружився. Маю чудову дружину - Валентину Іванівну. Разом з нею викохали трьох діток: двох синів та донечку. Ось ми всі разом на фото. Діти вже дорослі, одружені. Старший разом із сім’єю живе тут, у Старій Ушиці. Донька одружилася й залишилася в Кам’янці-Подільському, а молодший син оселився з дружиною аж у далекій Москві. Крім них, як сина, виростили й племінника дружини, котрий залишився сиротою, щойно йому виповнився рочок. Сьогодні він живе в Португалії, завжди нам дзвонить, приїжджає в гості, допомагає, а мене називає батьком.  
 Після Мурманська влаштувався на річкову пристань у Старій Ушиці. Працював на буксирних катерах, перевозив гравій для місцевих дорожніх відділів. Потім піднялася Новодністровська ГЕС, і мені запропонували роботу на переправі. Там я пропрацював багато років. А ще був інспектором з рибоохорони, бригадиром овочевої бригади в місцевому сільгоспі. Ми серйозно займалися теплицями - вирощували огірки, помідори.  

ПРИЧАЛЮЄМО ДО КАВУНІВ І КВІТІВ

Дружня команда БЧ-5 бойового корабляА ще, не повірите, колись я мав власний баштан. Займався кавунами, динями. Ще коли працював на переправі, взяв в оренду 10 га землі поблизу Дністра й засадив її всю кавунами. Який же тоді був урожай! Такі вродили кавуни, що не могли їх вивезти з долини, допомагали збирати учні зі школи. Вантажили цілі машини, тоннами вивозили. Першим секретарем тоді якраз був Володимир Смирнов. Він і наказав мені їх вивезти в Кам’янець на ринок. Там їх продавали по 50-60 копійок, а я пустив по 20. Біля машини зібралася ціла черга й миттєво розмели. Сьогодні вирощую кавуни не на продаж, а лише для родини. Багато не саджу - соток 5 цілком вистачає. Але родять красені до 10 кілограмів, солодкі, пахучі. А основний секрет догляду за ними - це любов і позитивні емоції, і жодних хімічних добавок. 
Бачте, за життя брався до будь-якої роботи. Був час, що навіть вирощував квіти. Засіяв три гектари айстрами. Планував на тому страх як збагатитися, але хтось доніс районному керівництву, що я вирощую не кукурудзу, а якісь там квіточки. 
І вже за декілька днів мені в письмовому вигляді прийшов наказ закультивувати їх. Так я й зробив, залишив лише 30 соток, щоб хоч якось відбити витрати.

ЗЕМНІ ТУРБОТИ ТА МАЙБУТНІ ПЛАНИ

Збирання баштанних на березі ДністраА 2006 року був обраний селищним головою. Відтоді тут і працюю. Вдруге бути переобраним навіть не планував. Думав, займу місце в центрі зайнятості, а потім - на заслужений відпочинок. Та виявилося, що односельці підтримали і цього разу. Та ще й відрив від опонентів був чималим. Таким чином, головую й донині. Хоча, відверто зізнаюся, працювати в Старій Ушиці дуже і дуже складно. В першу чергу тому, що свого часу тут було спроектовано сім 5-поверхових будинків, які створили масу проблем і місцевому керівництву, і власне жителям. Спочатку ми мали серйозні проблеми з опаленням. Квартири були холодні через брак вугілля та мазуту в котельнях, люди добряче набідувалися. Та якщо минулого року це питання вдалося вирішити, то на його місце прийшло ще болючіше - водопостачання. Воду тягнемо аж за 7 кілометрів страшенно застарілою лінією. Через це постійно трапляються прориви. А люди отримують її лише до 21.00. До того ж наше комунальне під¬приємство не вилазить із боргів. А потягнути їх самостійно ми не можемо, бо селищна рада є дотаційною. Тому першим завданням для мене наразі є водогін. Власними силами, із бюджету розвитку, ми перекинули 70 тисяч гривень комунальному підприємству. Вже закуплено електрообладнання та всі необхідні матеріали для ремонту водогінних башт. Роботи ведуться, щоправда, на заваді стали погодні умови. Та я впевнений, що найближчим часом люди будуть забезпечені водою цілодобово з першого до п’ятого поверхів.
Цього ж року на нас звалилася ще одна проблема - земельні акти, які власникам видавали на їхні земельні ділянки, визнано недійсними. Ви про це також неодноразово писали. Люди натовпами приходили до сільської ради. І досі пишуть апеляційні листи щодо визнання їхніх земельних актів дійсними. Тому нині доводиться за свої кошти виготовляти нові акти, проекти відведення. Та голова РДА Михайло Желізник пообіцяв посприяти у вирішенні цього питання. Ще ні в кого ділянки не відібрали, і я гарантую, що й не відберуть!
Та, незважаючи на все це, намагаємось докладати максимум зусиль, аби людям жилося краще. В нашій селищній раді (Стара Ушиця та Гораївка) проживають Збирання баштанних 2924 людини, старатися є для кого. Зовсім недавно зробили вуличне освітлення, по селах горять 128 лампочок, а це 80 відсотків. Темними залишилися лише ті вулиці, на яких не передбачено кабеля для лінії освітлення, та я думаю, що це питання часу. Минулого року поремонтували дві дороги по 300 метрів у Гораївці. Наразі працюємо над проектно-кошторисною документацією для газифікації Староушицького напрямку, котра запланована на найближче майбутнє. Намагаємося не стояти на місці.
Та все ж традиційна болячка села - брак робочих місць - нас не обминула. Люди зайняті лише в бюджетній сфері. Більше як сотня працюють у санаторії, близько вісімдесяти - в лікарні. Маємо два дитсадки, дві школи, пожежну частину, РЕС, комунальне підприємство, поштове відділення тощо. Функціонує в нас і швейна фабрика, де працевлаштовано 40 чоловік. Є досить приватних підприємців. Хтось займається торгівлею, хтось - зеленим туризмом. Я вам так скажу: хто хоче знайти роботу, той її знайде. Але є й такі, сумно від того, що їх чимала кількість, котрі її знайти не можуть. З усіх сил намагаємося боротись із цим недоліком.
Планів ще дуже багато. Хочеться знайти гарного керівника для нашого комунального підприємства, завершити ремонт у дитсадочку, а ще вполювати якусь суттєву здобич, - сміється Василь Іванович. - Я просто дуже люблю риболовлю й полювання. Та найбільший мій трофей - заєць, а хотілось би під¬стрелити і якогось кабана, щоб додати до цього стосу світлин ще одну приємну згадку.
Впевнені, що днями таких життєвих фотофактів значно побільшає, адже за святковим столом зберуться найближчі друзі, з’їдуться діти та внуки, старі моряки-побратими, щоб привітати ювіляра та побажати йому ще багато десятиліть борознити океан життя. А через років надцять Василь Іванович у черговому інтерв’ю для «Подолянина» демонструватиме вже кольорові фото з новими спогадами.


Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА
Кількість коментарів:  8

Повернення до списку