Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 18 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
15.02.2013

ЗОЯ КАЦАП: ШТРИХИ ЖИТТЄВОГО ПОРТРЕТУ

Напевно, всі спогади, які людина береже у своєму серці, - це окремі штрихи до її портрету. А кожен
прожитий день додає нових кольорів і ліній. Зоя КАЦАП, яку знають як начальника міськрайонного управління Пенсійного фонду, 17 лютого святкуватиме ювілей. 

 І, здається, найосновніші деталі її образу пов’язані з тим, що вона - керівник держустанови, мама, яка виховала хорошого сина, дружина, оточена любов’ю і підтримкою чоловіка. Та всі життєві перипетії чи труднощі, всі важливі кроки в її кар’єрі й нові етапи в особистому житті не змогли глибоко заховати отих спогадів про найсокровенніше, які й доповнюють портрет цієї жінки. Вони десь зовсім-зовсім близько. Варто лише заплющити очі… 

В ДУШІ - БАГАТО МІСЦЯ ДЛЯ СОКРОВЕННОГО…

З батьками та сестрою. 1970 р.- Про дитинство в мене залишилися світлі згадки. Я народилася в Демшині й вважаю, що гарнішої природи, ніж у моєму рідному селі, немає ніде, - запевняє Зоя Кацап. - Наша сім’я не мала великого достатку, але батьки робили все, щоб ми з молодшою сестрою Машею були нагодовані та щасливі. Батько працював на тракторному стані, мама - в бригаді. А взимку вони їздили на додаткові заробітки, продавали сушеню, щоб привезти додому копійчину.
Чомусь запам’ятала, що мене постійно змушували їсти (сміється). Я ж до їжі зовсім байдужою була, щоправда, не відмовлялася від квасолевого супу та доброї ковбаски, привезеної батьками із заробітків. А ще - обожнювала солодке, особливо цукерки «Осін¬ні» по 19 копійок за 100 грамів. Якщо сестра свою порцію солодощів могла відкласти на потім, то я - в жодному разі. Ще й її цукерки знаходила та ласувала, - щиро зізнається співрозмовниця. 
Маленька Зоя народилася, ко¬ли її батьки жили в хаті під соломою. Незабаром на подвір’ї звели новий будинок, а стару хатину повалили. Тому дівчинка її майже не запам’ятала, а от сусідську із солом’яним дахом не забуде ніколи.
- У дитячі роки мене повертає згадка про невеличку хату, накриту соломою, де жила одинока бабуся, яка тримала кіз. У неї вдома було надзвичайно чистенько й затишно: одна кімнатка, в ній піч, припічок, збоку лавка, охайно застелена веретою, а посередині - стіл, справжній, дубовий і дуже важкий. А підлогу бабця змащувала глиною. Я настільки запа¬м’ятала отой свіжий, приємний запах глини, землі й соломи. Оце він - запах мого дитинства… 
В Демшині Зоя Володимирівна закінчила восьмирічну школу, а 9-й і 10-й класи - в Китайгороді. Ще із зовсім маленьких років дівчинка планувала пов’язати своє життя з торгівлею.
- Пригадую, як інші діти з нашої вулиці граються ляльками, в доньки-матері чи квача, а я зроблю собі вітрину, повикладаю все, що втрапить під руку, й нібито продаю. Це була моя улюблена гра. А сусід наш, дядько Петро, навіть через багато років, щойно мене зустріне, усміхається і жартує: «А сьо Вам плодати?».
Оскільки кооперативного інституту в місті не було, а батьки не дуже хотіли відпускати доньку далеко, Зоя вступила до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту опановувати спеціальність «Економіст з бухгалтерського обліку». 

«МЕНІ ДУЖЕ ТАЛАНИЛО НА ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ»

Після навчання 21-річну дівчину направили на роботу головним бухгалтером у колгосп ім.Дзержинського в с.Кривин Славутського району, недалеко від Нетішина. Саме в цьому місті Зоя Володимирівна на той час і жила.
Із сім’єю - сином Денисом і чоловіком Віктором- Чесно кажучи, тоді мені було страшно працювати на такій посаді, бо це величезна відповідальність: колгоспи - потужні, 
обіги - великі, бухгалтерія - дуже серйозна. Але то була хороша школа життя. Довелося багато чого навчитися й багато над собою працювати. В Нетішині тоді якраз будувалася атомна станція. Перспективи були гарні, колгосп пропонував квартиру. Проте я якраз одружилася, і чоловік не захотів переїжджати, казав, що Нетішин йому нагадує Афганістан, де він прослужив майже два роки. Я повернулася до Кам’янця-Подільського. 
Та й тут Зоя Кацап не всиділа без роботи - відразу ж стала провідним бухгалтером у РАПО (ра¬йонне агропромислове об’єднання). Тодішній головний бухгалтер об’єднання Іван Монастирський найскладнішу роботу доручав не старшим жінкам із чималим досвідом, а саме 23-річній Зої. 
- Знаєте, я дуже поважала Івана Миколайовича. На ньому трималася бухгалтерія фактично всіх колгоспів і радгоспів району. Бухгалтери й економісти з річними звітами, балансами приїжджали до нього по поради як до рідного батька. Я взагалі думаю, що мені дуже таланило в житті на отаких хороших людей. У роботі було надзвичайно важко, але це згладжувалося тим, що люди один одного розуміли й підтримували. А може, тоді просто такі стосунки були між людьми?..
Зоя Кацап добре пам’ятає час, коли РАПО було контролюючим органом, адже самій довелося їздити по селах й слідкувати, як ведеться бухгалтерія. І не тільки за цим.
- Пам’ятаю, як у складі робочої групи їздила рахувати поголів’я свиней по селах, контролювати кількість посаджених буряків на погонний метр, відстань між ними. Чесно кажучи, трохи соромно було ходити за жінкою, яка сапала. Язик не повертався робити зауваження.  

«Я ВІДЧУВАЛА АЗАРТ І ЗАХОПЛЕННЯ ВІД РОБОТИ»

Коли 1989 р. Зоя Кацап вийшла з декретної відпустки, зрозуміла, що молодій мамі працювати в РАПО надзвичайно важко. Тому, щоб мати більше часу для сім’ї, не відмовилася від запропонованої посади головного бухгалтера в Будинку офіцерів.
А 1991 р. був створений Союзний пенсійний фонд, і оскільки Зою Володимирівну знали ще з РАПО, то запропонували роботу в районній інспекції від обласного управління ПФ. Але вона відмовилася, бо глибоко в душі боялася, що новостворена структура виявиться нестабільною. 
- До мене в Будинок офіцерів прийшли начальник обласного управління Пенсійного фонду Іван Боднар та його заступник. Вони попросили прийняти піврічний звіт по нашому району, який був на межі завалу. Тому я взялася це зробити, поки була у відпустці. Пам’ятаю, цілий день приймаю звіти, а ввечері приношу додому, і ми з чоловіком на величезних паперових веретах робимо розноски по кожному колгоспу. А коли здала звіт головному бухгалтеру обласного управління, він сказав начальнику: «Іване Миколайовичу, не відпускайте цієї дівчини, вона єдина в області, хто правильно зробив звіт!». Річ у тому, що в ті роки закривалися райкоми партій, і в Пенсійний фонд пішли працювати не спеціалісти, а люди, які втратили роботу й були далекі від бухгалтерії.
Коли 1992 р. з’явилося місце в міській інспекції, Зоя Кацап не відмовилася працювати, адже Будинки офіцерів вже були на межі краху, а в управлінні запропонували вдвічі більшу зарплату.
- Та найважливіше - та робота мені подобалася. Я відчувала азарт і захоплення, коли до мене приходили бухгалтери, щоб порадитися.
А влітку 1994-го по всій Україні створювалися відокремлені відділи ПФ. Той же Іван Боднар (на жаль, уже покійний) запропонував Зої Володимирівні стати начальником міського відділу, і вона погодилася через повагу до цієї людини, хоча не мала амбіцій стати керівником.

«ДЛЯ СІМ’Ї ЗУСИЛЬ ПОТРІБНО БІЛЬШЕ»

…Відтоді минуло 19 років. Нині Зоя Володимирівна очолює міськрайонне управління Пен¬сійного фонду. Врівноважена і стримана, але водночас простодушна і щира, вона сидить у кріслі керівника держустанови й не відмовляється відверто відповісти на запитання.
- Важко керувати таким управлінням?
У шкільні роки- Швидше, ні. Просто спочатку колектив був маленький - 13 працівників. Ми працювали як одна сім’я. Наразі міськрайонне управління величезне - 90 чоловік. І все трохи по-іншому. Бути другом для кожного і ввійти в становище кожного - фактично нереально. Тому на першому місці мусить бути вимогливість до працівників. Від цього нікуди не дінешся. Але в мене хороша команда, чудові заступники. Можливо, я стала трохи жорсткішою, та є один великий меха¬нізм, яким я зобов’язана керувати.
- Як воно - понад 20 років працювати держслужбовцем?
- Держслужбовець - це фактично той самий чиновник. Хоча не дуже мені подобається це слово, завжди старалася своїми вчинками не бути схожою на чиновника. Ми - лише виконавці закону. Та є закони, які приймає Верховна Рада, і людські. Для мене на першому плані - останні. Я постійно кажу своїм працівникам: «Не чекайте, щоб люди до вас прийшли, зробіть крок самі - допоможіть, поясніть, по¬дзвоніть і нагадайте. А якщо приймаєте людину-пенсіонера, то уявляйте перед собою своїх маму, дідуся чи бабусю і ставтеся до них відповідно!».  
- Зоє Володимирівно, чи було у Вас коли-небудь бажання змінити місце роботи або ж відкрити власну справу?
- Точно ні. Раніше навіть не задумувалася над цим, а нині, вважаю, вже пізно. Мені здається, що для людей, які стільки років віддали державній службі, стати бізнесменами просто нереально. Та я люблю свою роботу. Пенсійний фонд - це вже моє життя. Не приховую, звичайно, що бували моменти, коли хотілося все кинути. Але охолонеш, переосмислиш і розумієш, що повинна далі працювати.
- І все-таки, для чого жінці потрібно більше зусиль: щоб бути хорошим начальником чи зразковою мамою і дружиною?
- Думаю, у сім’ї зусиль потрібно більше, особливо для того, щоб виховати хороших дітей. Для цього потрібен і час, і мудрість.
- Ви вдома - також керівник?
- Ні, я ніколи в сім’ї не керувала. Старалася робити так, щоб усе вирішувалося спільно. Знаєте, за характером я, швидше, - мама-квочка. Мені важливо, щоб вдома завжди було чисто й наготовлено. Навіть сама на себе інколи злюся, бо досі нав’язую дорослому синові свою турботу. Хоча поки Денис був маленький, так вийшло, що чоловік більше часу мав на догляд за ним. Тому знаю, що жінці, яка робить кар’єру, важко поєднувати роботу і сім’ю так, аби все було ідеально. Проте сказати, що в мене були великі труднощі, не можу, бо все складалося добре. Дитина росла в гарній сім’ї, в атмосфері затишку та любові. Так і повинно бути…

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку