Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 18 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
22.02.2013

ФОТООЖИВЛЯТОРСЬКИЙ ВИКЛИК ХАЛТУРІ

Ще рік тому про фотографа на ім’я Олександр ДЕМ’ЯНІВ у Кам’янці-Подільському ніхто й не чув. Та нині цей хлопець, завдяки своїм оригінальним і креативним роботам, завоював прихильність багатьох кам’янчан. Неодноразові перемоги у конкурсах і фотоквестах, зйомки місцевих фестивалів, участь у «фотосушках» і нарешті персональна виставка, котра нещодавно була представлена автором у кав’ярні «Сoffete», ви¬кликають цікавість: хто такий цей молодий митець і звідки такий талановитий взявся?

ВІД ВІННИЦЬКОЇ ЦЕГЛИ ДО КАМ’ЯНЕЦЬКОГО ХЛІБА З МАСЛОМ

Олександр ДЕМ'ЯНІВПобачив світ наш співрозмовник
28 березня 1989 р. в Росії, та через рік разом із сім’єю переїхав у Хотин, де й закінчив школу. Вищу освіту здобувати поїхав до Вінниці.
- Планував, що стану інженером-будівельником, - зізнається Олександр. - Тому вступив до Національного технічного університету, на спеціальність «Промислове та цивільне будівництво», але вже на першому курсі зрозумів, що будів¬ництво мені не до душі. Це ж технічна наука, різні формули, закони, креслення, а то зовсім інша півкуля мозку працює.
- Тому й вирішив цеглу і цемент замінити фотооб’єктивом?
- Взяти до рук фотокамеру довелося, щоб знімати конспекти, книги, а не робити ксерокопій - так мені було зручніше. Саме для цього й придбав свою першу «мильничку». Потім із затертих сторінок перейшов на квіточки, крапельки, різні комашки. А якось мама запропонувала мені подарунок: або хороший телефон, або ще кращий фотоапарат. Я вибрав другий варіант, бо розумів, що фотосправа почала мене серйозно захоплювати. І вже на третьому курсі я показав свої роботи на одній із вінницьких фотовиставок. Після цього отримав пропозицію знімати весілля. Спочатку було страшно, адже це величезна відповідальність, але впорався. Тоді зачепилося: весілля за весіллям, різні фотосесії, одногрупники захотіли віньєтку, і так пішло-поїхало. Однак навчання закінчилося, довелося шукати постійну роботу. Тоді й вирішив переїхати до Кам’янця-Подільського.
- Якщо відкинути той факт, що наше місто є одним із найфотогенічніших, то чому переїхав саме сюди?
- Справді, Кам’янець дуже живописний. Окрім того, з цим містом я знайомий ще з дитинства, щоправда, асоціювалося воно мені тоді не з красивими картинками, а із чорним хлібом з маслом. Таку смакоту ми купували на кам’янецькому ринку, в Хотині такого не було.

ПОЛЮВАННЯ НА ЩАСЛИВІ ВИПАДКИ

ФОТООЖИВЛЯТОРСЬКИЙ ВИКЛИК ХАЛТУРІ- Олександре, тобі вдалося за досить короткий час підкорити Кам’янець. В чому секрет?
- Взагалі-то це комерційна таємниця, але з вами можу нею поділитися (смієть¬ся). Якщо говорити про весілля, то я намагаюся ніколи не повторюватись. Кожна така подія має бути особливою. Досягти цього вдається завдяки кільком чинникам. По-перше, щоразу це різні люди. По-друге, різні місця. І по-третє, я завжди працюю на експромті: прийшов, побачив, зловив.
Зрозуміло, що приблизно перебіг подій мені відомий, але що відбуватиметься в кожному конкретному випадку, я не знаю. І саме це дозволяє завжди бути різним. Я намагаюся відчути людину. З нею потрібно подружитися, ввійти до неї в довіру буквально за годину, а то й за хвилину. Адже чим відвертішою і щирішою вона буде, тим різноманітнішими й цікавішими будуть знімки. Я, в свою чергу, лише спостерігаю і в потрібний момент натискаю на кнопку.
В цьому жанрі моїм фаворитом є професійний весільний фотограф Джо Бюссінг. Він працює в стилі папараці, щоб ловити справжні емоції. Адже зазвичай людина боїться камери й не може перед нею повністю відкритися. Тоді залишається лише один варіант - сховатися і підглядати. І тут важливо передбачити, що зараз має статися. А для цього потрібно бути дуже уважним і спостережливим. І як сказав Анрі Картьє-Брессон (ще один із моїх кумирів), щасливі випадки існують постійно, просто потрібно бути завжди готовим, і тоді все вийде само собою. Це правило, з яким я йду по життю.
- Окрім любовних історій, що найчастіше потрапляє в об’єктив Олександра Дем’яніва?
- Найбільше я люблю знімати пейзажі. Чудово прокинутися зранку й піти прогулятися містом, можна багато чого цікавого побачити: як сходить сонце, рухаються хмари, особливо цінними є моменти, коли змінюється погода. Та з часом я зрозумів, що сама по собі картинка виглядає сухо. Ну, от сфотографував я фортецю, ще якусь церкву з різних ракурсів - і все, немає жодної події в кадрі, немає динаміки. Тут якраз і потрібен так званий «оживлятор» - об’єкт, що робить кадр живим. Переважно його роль виконує людина, яку я намагаюся майже завжди вписувати в пейзаж. Завдяки цьому й доріс до зйомки людей. Але досі не вмію робити портретів, це дуже складна психологічна річ.
ФОТООЖИВЛЯТОРСЬКИЙ ВИКЛИК ХАЛТУРІА ще страшенно люблю фотографувати дітей - вони такі щирі, справжні, класні. На весіллі, коли всі сидять за столом, малеча не може всидіти на місці. Тоді я йду і просто знайомлюся з ними всіма. Ми разом граємося, бігаємо, стрибаємо, кадри виходять неймовірні.
- Можна сказати, що ти отримуєш кайф від роботи?
- Звичайно. Якось зробив я фотосесію, повертаюся додому, а надворі вже ввімкнулися ліхтарі, і якраз небо темно-синє, в таку пору довкола все дуже мальовниче.
І тут дивлюся, а парком ідуть дідусь із бабусею. І я вже бачу картинку, як вони, тримаючись за руки, проходять під ліхтарем. Це відчуття описати складно. На вулиці вже темно, апаратура на максимальних параметрах, і ти усвідомлюєш, що в тебе є лише одна вирішальна мить, і її потрібно вловити. А ти ж іще й поспішаєш, бо попереду чекають друзі, які знають, що коли Саша на чомусь зосередився, його краще не чіпати. І саме в такі моменти - поспішні, хвилюючі - отримуєш максимальне задоволення від того, що робиш.
Але тут є ще один важливий нюанс. Мало зробити гарні кадри, потрібно ще й уміти вибрати з них найкращі. Тому що, коли ти повертаєшся додому на оцій от хвилі ейфорії, руки тремтять, і тобі здається, що ти зробив шедевр, головне - опанувати себе й не викинути чимшвидше фото в Інтернет, аби всі одразу ж це побачили. В такому стані ти можеш неправильно оцінити свою роботу, і тоді цілком реально «облажатися». Тут потрібна ви¬тримка. З цією думкою треба переспати, а можливо, пережити тиждень, а то й місяць. Впіймати ще декілька класних моментів. І лише потім відкрити папку з фото та зрозуміти, що от ця фотка не така вже й класна, якою здавалася раніше. Тоді ти дивишся на свої роботи як людина, котра їх раніше ніколи не бачила. І чим довший цей період витримки, тим кращим буде вибір.

ПРО ТЕ, ЩО ЗАЧІПАЄ ЗА ЖИВЕ

- Що ти любиш, зрозуміло. Чи є речі в твоїй роботі, які терпіти не можеш?
- Не без того. Страшенно не люблю запитань на зразок: «А як нам стати?», «Куди краще дивитися?», «Де подіти руку, ногу, голову?». Вони мене просто вбивають. Можливо, тому, що мені ставлять запитання, яке маю поставити я. А може, тому, що я не люблю постановочних кадрів. Вони бездушні, пластмасові, пласкі, не знаю, як їх ще назвати, але вони не об’ємні, не живі.
Я люблю живі кадри, справжні, які багато про що говорять. От, для прикладу, виставляю я фотку ВКонтакті, а під нею вже ціла дискусія - немає значення, позитивна чи негативна. Важливо одне - ця світлина зачіпає, не залишає байдужим. От це я люблю.
ФОТООЖИВЛЯТОРСЬКИЙ ВИКЛИК ХАЛТУРІ- Нещодавно на одній із «фотосушок» хтось використав твоє фото, і підпис під ним був чужий. Як ставишся до того, що твої роботи цуплять?
- Я на такі речі реагую цілком спокійно. Більше того, це велика честь і похвала, адже якщо на мене хочуть бути схожими, значить, я чогось досяг. Від багатьох чув, що мої фото копіюють на заставки робочого столу чи листівки. Я зов¬сім не проти, адже всі вони зі знаком копірайту. Але коли щось подібне зробить якийсь журнал без посилання на моє ім’я, думаю, це буде достатнім приводом для судового позову. Хоча таких випадків поки що не траплялося. 
Цікава історія з копіюванням моєї роботи сталася у Вінниці. Якось на святкуванні Дня Європи я був офіційним фотографом, і біля однієї з місцевих шкіл вздовж усієї вулиці розташувалася ви¬ставка картин. Серед них побачив одну, змальовану з моєї світлини. Жодних сумнівів щодо ідентичності не було, адже навіть номери на машині були однаковими. Я знайшов дівчинку, яка це зробила, написав їй подяку, сфотографував її. Мені це було дуже приємно.
- Виставка, яка тепер діє в «Coffete», твоя перша персональна виставка?
- Персональна - так. На ній представлені лише позитивні сторони цього прекрасного міста. Можливо, ви до нього звикли, бо тут живете, а я нещодавно приїхав і бачу його по-своєму. Багато хто дивиться на мої фото і запитує: «А де це?». Та це ж ваш район! Просто місцеві жителі завжди чимось заклопотані, ходять містом з опущеною головою, а це неправильно. Ми постійно маємо дивитися вгору, вище за горизонт, а не лише собі під ноги. Ви ж підніміть очі, огляньтеся навкруги: це шматочок Чехії, а тут - Ріо-де-Жанейро, от, будь ласка, Куба, а он - Амстердам. Таким-от різним місто є насправді, і я хотів це показати.
ФОТООЖИВЛЯТОРСЬКИЙ ВИКЛИК ХАЛТУРІ- А чому місцем для виставки вибрав кав’ярню, адже є виставкова зала? 
- На жаль, виставкова зала, яка насправді є дуже хорошою, просторою і призначеною саме для цього, не приваблює публіки. Туди ніхто не ходить. По-перше, вхід платний, нехай це навіть «символічні»
3 гривні. Я й сам ходжу лише на відкриття, хоча й люблю глянути на щось новеньке і цікаве з кераміки чи живопису, але мені потрібен натовп, його емоції, а там цього немає. А в кав’ярні завжди повно людей, тут постійно змінюються глядачі. Людям не начхати на творчість, просто вони надто зайняті. Якщо підняти їм голови - вони зацікавляться, якщо тицьнути пальцем - вони побачать.
- Далі які плани?
- Наразі маю одну ідею, яку, вважаю, має здійснити кожен. Хочу сфотографувати всіх своїх родичів і зробити повноцінний фамільний альбом, який нагадував би генеалогічне дерево, але в світлинах. Було б добре, щоб я його розпочав, а мої діти і внуки потім продовжили. І десь через років триста мої праправнуки гортатимуть потерті сторінки старої сімейної реліквії і достеменно знатимуть історію своєї родини.
А поки що своїм завданням вважаю заохотити людей цінувати творчість. Ми звикли до халтури. Що казати, ми навіть не звертаємо уваги на різницю між натуральною і розчинною кавою. Та, як на мене, насолоджуватися треба справжнім.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА
Кількість коментарів:  1

Повернення до списку