Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СУБОТА, 15 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
24.05.2013

ЖИТТЯ У РИТМІ ТИСЯЧІ СЕРДЕЦЬ

Професіоналізм, самовіддача й помітна доброзичливість цього високого, інтелігентного чоловіка в білому халаті, без сумніву, заслуговує на повагу. Формула з отаких складових стала невід’ємною частиною життя головного лікаря Орининської райлікарні №2 Петра ГРИЦИКА, який 28 травня святкуватиме
60-річчя. Вже понад 30 років клятву Гіппократу талановитий лікар-терапевт гідно виконує в селі. Сьогодні Петро Федорович зізнається, що за час своєї лікарської практики він переслухав більше як 10 тисяч людських сердець.

ВІД БОЙОВОГО ХРЕЩЕННЯ - ДО ПРОФЕСІЙНОЇ СИВИНИ

Петро ГРИЦИКМедик, який нині допомагає жителям багатьох кам’янецьких сіл бути здоровішими, народився на Тернопільщині, у с.Дзвенигород, в сім’ї сільського вчителя та колгоспниці.
- Батьки вчили нас із братом Володимиром, який, до речі, теж став лікарем, бути доброзичливими до людей. Я проніс це через усе життя. І професія до цього зобов’язує, бо якщо медик втрачає таку рису, він уже не фахівець, - зауважує Петро Грицик.
У дитинстві він дуже любив рибалити, бо жив за 100 м від Дністра, надзвичайно багато читав, випасаючи худобу, а в шкільній футбольній команді був незмінним воротарем. Та доленосне рішення стати спеціалістом саме в медицині хлопчина прийняв уже в 7-му класі, принісши додому шкільну енциклопедію з біології та медицини. Тому й вступати подався до Кам’янець-Подільського медучилища. А вже 1972-го прийшов працювати до фельдшерсько-акушерського пункту в с.Вигода Борщівського району. Тоді зовсім юний фельдшер зрозумів, що справжні іспити влаштовує не навчальний заклад, а життя.
- Випадок «бойового» хрещення я запам’ятав назавжди. На колгоспній фермі сусіднього села від стелі відірвалася масивна дошка і впала на жінку. По мене приїхали на мотоциклі. Забігаю на ферму - постраждала лежить без свідомості, а довкола неї згуртувалися розгублені люди. Мені, 18-річному фельдшеру, котрий ще не мав достатньо знань і досвіду, довелося надавати першу допомогу в екстремальних умовах, на очах у багатьох людей. Дякувати Богу, все пройшло добре.
Довелося Петру Грицику працювати в Хотинській санітарно-епідеміологічній станції, а коли пішов до армії - старшим фельдшером полкового медичного пункту. Після служби він продовжив здобувати освіту в Чернівецькому медичному інституті.
- Коли я навчався в інтернатурі, моїм керівником і вчителем був кардіолог В’ячеслав Костинський, - розповідає Петро Федорович. - Пам’ятаю, лікарі приносили кардіограми, а він дивився і одразу казав, якими повинні бути дії медперсоналу, давав рекомендації. Я думав: «Як це можливо?». А за багато років і сам навчився отак «читати» кардіограми. Керівник учив нас правильно працювати в практичній медицині. Пригадуєте, колись Аркадій Райкін казав випускникам політехнічного інституту таку фразу: «Забудьте индукцию и дедукцию, давайте продукцию!». У медицині трохи по-іншому, бо теорія - це для нас святе. А практична медицина приходить із сивиною. Справжнім лікарем станеш тоді, коли просидиш цілу ніч біля хворого, знаючи, що ти відповідаєш за його життя. Такі випадки коштують лікарям здоров’я. Після них з’являється сиве волосся…

ОРИНИНСЬКИЙ ЛІКАР З ОСОБЛИВИМИ ПАЦІЄНТАМИ

Напевно, поважно-сива голова Петра Федоровича свідчить не про одну сотню таких випадків у його лікарській практиці. Із більшістю він професійно справлявся, працюючи саме в Орининській лікарні, куди 1982 р. був направлений на роботу після вишу. Заклад славився потужним, одним з найкращих у Кам’янець-Подільському районі, колективом із 25 лікарів, очолюваним на той час ветераном війни Миколою Крушельницьким.
- В Оринин я прийшов працювати лікарем-терапевтом у стаціонарі, а потім став завідувачем терапевтичного відділення, яке мало 50 ліжок. Сьогодні, для порівняння, таку кількість має вся лікарня, - каже Петро Грицик.
І хоч він був наймолодшим у колективі, саме його 1989 р. призначили головним лікарем закладу. Але робота на кабінетну не перетворилася, бо лікар-терапевт Петро Федорович продовжив активно «вислуховувати» людські серця.
- Знаєте, я жодного разу не пошкодував, що обрав стезю медика, і вважаю, що мій шлях правильний. Якби навіть гіпотетично була можливість щось повернути, я б все одно обрав цю професію. Згадую слова, які написав Олександр Олесь:
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас - боги скупі,
Над нас - глухі й нечулі…
- Петре Федоровичу, а про те, що залишилися працювати в селі, не шкодуєте?
- Ні. Так, мабуть, було потрібно. Хоча в умовах сільської лікарні медику часто доводиться відчувати відсутність необхідної сучасної апаратури. Часто молоді лікарі в місті працюють за схемою: «Підіть на УЗД, зробіть фіброгастродуоденоскопію, комп’ютерну томографію, МРТ, КТ тощо, а потім я вас огляну». А в сільському медзакладі сьогодні доступні лише лабораторні методи обстеження, рентгенологічні й електрокардіографія. Тому тут лікарі ще не відірвалися від тієї медицини, де потрібно з кожним хворим індивідуально порозмовляти, з’ясувати, на що хворів, коли, за яких обставин. Це у нас називається «збір анамнезу».
ЖИТТЯ У РИТМІ ТИСЯЧІ СЕРДЕЦЬДо того ж сільські пацієнти особливі. Ось, для прикладу, півгодини тому я оглядав жінку, яку восени наш медперсонал фактично поставив на ноги. Ще тоді я їй наказував, щоби навесні на город ні ногою, адже дешевше буде найняти людей, бо медикаменти страшенно дорогі. І що ви думаєте, декілька днів тому її привезли в жахливому стані… після городу. Для сільських людей праця - це святе. А ми потім бачимо всі «побічні ефекти» важкої роботи.
- Ви як голова депутатської комісії з охорони здоров’я в райраді, мабуть, особливо переймаєтеся створенням центрів первинної медико-санітарної допомоги й взагалі впровадженням медичних реформ, які трохи пригальмували на порозі району? Скажіть свою думку.
- Я позитивно ставлюся до введення інституту сімейного лікаря. На обліку в такого має бути 1000-1500 людей, яких він знатиме фактично від народження, тому зможе значно легше зорієнтуватися в наданні допомоги. Весь світ так живе, і думаю, ми також до цього дійдемо. Хочеться, щоб кожен хворий чи з Гораївки, чи з Параївки міг отримати сучасну, вчасну, кваліфіковану й ефективну медичну допомогу.
- Які зміни чекають саме на Орининську лікарню?
- На сьогодні заплановано, що лікарні в Жванці, Старій Ушиці та Оринині залишаються. Ми це відстоюємо, враховуючи, що наш район великий. Скажімо, дільниця, яку обслуговує наша лікарня, - це майже 30 кілометрів і 8 тисяч населення.
А взагалі-то реформи проводяться давно. Сьогодні, скажімо, ми маємо 50 ліжок замість колишніх 235. У лікарні скоротили пологове відділення й протитуберкульозний диспансер, які недоцільно було утримувати. Залишились терапевтичне відділення та об’єднане, куди входять хірургічні, дитячі та гінекологічні ліжка, а також відділення патології вагітних. Це той мінімум, який дозволяє людині сісти в Шустівцях, проїхати 25 кілометрів, а не цілих 54 до райцентру, і отримати медичну допомогу, як амбулаторну, так і стаціонарну.

ЩАСЛИВА ДИНАСТІЯ ГРИЦИКІВ

Петро Грицик називає себе щасливою людиною, бо в його житті є два кити, на яких, як він каже, тримається людське щастя: улюблена робота і гарна сім’я.
- Ми з дружиною Світланою Степанівною знайомі 40 років. Знайшли одне одного в Хотині, коли я працював на санітарно-епідеміологічній станції, а вона в дільничній лікарні села Перебиківці. То було, ніби позавчора: травень місяць, цвіте черемшина. Не помітити такої вродливої дівчини було важко…Коли я був в армії, ми переписувалися. Потім разом працювали в Чернівецькій обласній лікарні.
Одружилися в Чернівцях, тому, буваючи в цьому місті, завжди прогулюємося біля ЗАГСу, в якому побралися. Коли я отримав направлення в Оринин, дружина вчинила, як справжня декабристка - поїхала зі мною в село, хоча тоді мала хорошу роботу в місті. Наразі вона працює медичною сестрою в поліклініці, в кабінеті офтальмолога.
Сьогодні в Грициків - справжня династія лікарів. Молодший брат Петра Федоровича працює в Києві нейрохірургом, сини Володимир і Юрій та молодша невістка Марія - теж медики.
- Та це не моя ініціатива, щоб сини вчилися в медзакладах. Це їхній вибір без мого впливу. Я, навпаки, казав, аби вступали до кам’янецьких вишів, мовляв, мама буде борщ автобусом передавати. Нині вони обидва - ЛОРи, працюють в одному кабінеті в Кам’янець-Подільській ЦРЛ. До того ж я - щасливий дідусь, маю внуків Андрія і Олю, яким по 5 років. Хтозна, можливо, і вони захочуть стати лікарями.

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку