Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СЕРЕДА, 20 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
21.06.2013

Сергій КОПИЛОВ: ПРАЦЕЮ ТА ІНТЕЛЕКТОМ ДО РЕКТОРСЬКОГО КРІСЛА

Цей чоловік давно заслужив авторитет серед чималої кількості кам’янчан. Поміж істориків - як блискучий науковець, поміж молоді - як вимогливий і справедливий викладач, поміж колег - як безвідмовний порадник і надійна опора. А нещодавно Сергій КОПИЛОВ свій престиж підкріпив іще одним статусом - ректора Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (між іншим, перший, хто прийшов на цю посаду, вже маючи солідне звання доктора наук). Якщо комусь його ім’я ще й досі не знайоме, маємо чудову нагоду це виправити, адже 23 червня Сергію Анатолійовичу виповниться п’ятдесят, а це вагомий привід для ювілейного інтерв’ю. Отож знайомимося ближче.

ДОНЕЦЬКИМ БУТИ НЕ СУДИЛОСЯ. СТАВ КАМ’ЯНЕЦЬКИМ

Сергій КОПИЛОВ- Народився я у місті Слов’янськ Донецької області в учительській родині, - розповідає ювіляр. - На той момент мати працювала вчителем у селі Недобоївці Чернівецької області, а батько закінчував Чернівецький університет. Вони планували повернутися до Слов’янська, але сталося так, що батько за направленням
отримав роботу в Кам’янці-Подільському, і відправився у педагогічний інститут на кафедру історії. Так, 1963 року ми стали кам’янчанами. Оселилися на вулиці Ленінградській (тепер - Лесі Українки), навпроти військкомату, на другому поверсі. Я й досі пам’ятаю цю кімнатку в гуртожитку. Поруч жили викладачі, яких уже й немає серед живих, - Іван Йосипович Козак, Станіслав Миколайович Сінгаєвський, а також студенти фізкультурного факультету. Найбільше з того періоду мені запам’ятався хлібний магазин. Уранці ми прокидалися, виходили з батьком на прогулянку в парк і займали чергу, бо ж тоді, аби купити сіру чи білу хлібину потрібно було вистояти у довжелезній черзі. А коли поверталися з прогулянки, як правило, саме підходив наш час.
1970 року розпочав навчан-
ня у місцевій школі №7. Добре пам’ятаю свою першу вчительку Етю Самойлівну Піліп. Це була дуже інтелігентна, талановита жінка, і я вдячний за те, що у моєму житті зустрічалися такі люди. Але після 5-го класу довелося змінити школу, оскільки у моїй вивчалася французька, а не англійська мова. Після успішного закінчення восьмої школи, вступив на історичний факультет Київського державного університету імені Шевченка.

СТУДЕНТСЬКУ ЛАВУ ДІЛИВ З ТАБАЧНИКОМ 

- Як я розумію, вагань із вибором професії не було, Ви впевнено пішли по протоптаній батьком стежині?
- Дійсно, жодних вагань не було. Адже в нашому домі всі полиці були вщент закладені історичною літературою. В дитячій кімнаті, котра слугувала і батьковим кабінетом, цих книг була незліченна кількість. Так що з історією я знайомився фактично із самого дитинства. Тому цілком логічно, що пішов саме цим шляхом. До того ж мені дуже поталанило з викладачами. Це були ті метри, яких сьогодні називають класиками історичної освіти, - професори Валентина Маркіна, Анатолій Мартиненко, В’ячеслав Стрельський і багато інших. Справжній зоряний викладацький склад. Цікавим був факультет і, відповідно, студентство. З Хмельницької області на моєму курсі навчалося лише двоє: я і Микола Кабачинський із Зінькова. Тепер він також доктор наук, професор, працює в одному з Хмельницьких вишів. Разом зі мною, щоправда, на різних курсах, навчалися й досить відомі сьогодні люди: Микола Томенко, Дмитро Табачник, Юрій Шаповал, який тоді очолював комітет комсомолу вишу.

ПРО КОХАННЯ, НАУКУ ТА ФІНАНСОВУ СКРУТУ 

- Сергію Анатолійовичу, зазвичай у студентські роки зустрічають своє перше, а можливо, й останнє кохання.
- Так, із дружиною я познайомився в університеті. Вона також навчалася на історичному, але була на два роки молодшою. В радянські часи була така форма допомоги народному господарству, як робота в колгоспах. От ми й поїхали в місто Очаків збирати виноград і яблука, де й познайомилися з Іриною. Згодом одружилися. Сьогодні вона працює в університеті на одній із кафедр факультету корекційної та соціальної педагогіки.
- А куди доля закинула після університету?
З мамою і татом. 1965 р.- Після п’ятого курсу мене за направленням відправили в Луцький педінститут імені Лесі Українки на кафедру загальної історії. Декілька місяців пропрацював асистентом, але годин навантаження було обмаль, тому мене перевели на посаду стажиста-дослідника й направили в Інститут історії АН УРСР займатися підготовкою до дисертації. Можливо, це було зумовлено ще й тим, що моя дипломна робота отримала медаль Академії наук УРСР. Пригадую те засідання академії, коли нагороду мені вручав сам академік Борис Патон. Це досить яскрава подія в моєму житті, й до сьогодні вважаю, що ця відзнака - найвище моє досягнення.
- Як же повернулися до Кам’янця-Подільського?
- Я достроково обговорив дисертацію в Інституті історії. У червні був рекомендований до захисту, роботу прийняли, і вже в грудні 1988 року мав би відбутися захист, але у жовтні я перевівся на аналогічну кафедру до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. З того часу працюю тут. Асистент, старший викладач, доцент, професор, декан історичного факультету, завідувач кафедри, а із січня 2013-го - ректор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
- На новому місці призвичаюватися завжди нелегко. З якими труднощами зіткнулися, зайнявши ректорське крісло?
- Насамперед це, мабуть, фінансова скрута, пов’язана зі зменшенням спеціального фонду бюджету університету. Потім - підхід окремих співробітників, викладачів до своїх обов’язків. Не завжди всі намагалися максимально віддаватися роботі, були дрібні й не зовсім порушення трудової дисципліни, але ми одразу ж на це відреагували. А ці проблеми породжують інші: неможливість проведення ремонтів як поточних, так і капітальних. Виявилося, що наш спортзал знаходиться в аварійному стані. З лютого ми припинили там заняття, тому чекаємо на студентів-контрактників, щоб поповнити бюджет і відремонтувати зал. А поки що, завдяки підтримці міського управління освіти і науки, нашого мера, заняття проводимо у спортивних залах інших навчальних закладів. Наразі вирішується питання щодо спільного використання двох учбових корпусів колишнього військового училища, які ми плануємо також використовувати у навчальному процесі. Ремонтуємо і фасад центрального корпусу, бо зима цьогоріч була дуже складною, зміни температури призвели до руйнування частини штукатурки.
- Сергію Анатолійовичу, Ви 10 років очолювали історичний факультет, 6 років - кафедру, а тепер - університет. Якого стилю керівництва дотримуєтеся?
- Насамперед, я вважаю, потрібно враховувати традиції, які вже склалися в навчальному закладі. А часу для цього було достатньо, адже 2013 року університет відзначає 95-ту річницю. Також важливе значення мають демократизм і толерантність, повага до викладачів і співробітників, незалежно від того, яку вони посаду обіймають, - працівника будівельної групи, завідувача кафедри, професора чи проректора. Покладаюсь у своїй роботі й на колегіальність. Разом із членами ректорату і вченої ради намагаюся обговорювати всі ключові питання щодо життєдіяльності університету. Без цього знайти правильний вихід сьогодні неможливо. Тим паче, що часто доводиться приймати доволі непопулярні рішення.
- Маєте на увазі низку скорочень, про які наразі подейкують?
- І це також. В університеті сьогодні відбувається оптимізація допоміжного персоналу. Такі зміни не лише у нас, а й у кожному без винятку виші України. Пов’язані вони зі зменшенням кількості студентів через демографічну кризу, в яку потрапила Україна 5-6 років тому. Крім того, значна частина молоді надає перевагу навчальним закладам сусідніх країн: Польщі, Чехії, Литви, Угорщини, Румунії тощо. За останні п’ять років наш університет втратив 2,5 тисячі студентів. Тому й потрібно вдаватися до радикальних заходів, аби витягти бюджет закладу зі скрути. Ми скорочуємо лише ті посади, без яких можемо обійтися. До прикладу, зменшилася потреба у послугах паспортистів. Якщо раніше їх було троє, то сьогодні залишився один. Доводиться об’єднувати окремі відділи, з двох-трьох утворювати один. Відповідно, зменшується й кількість керівних посад тощо. Але це не стосується професорсько-викладацького складу. Як на мене, і в дев’ятнадцятому, і в минулому столітті, і сьогодні залишається надзвичайно демократичною форма заповнення викладацьких посад - через конкурс. Є випадки, коли тих чи інших осіб не обирають на вакантне місце. От коли я був деканом, таке відбувалося двічі. Проявив себе негативно - не отримав довіри членів вченої ради. Принаймні, це справедливо і чесно, залишатися повинні найкращі.

СКАНДАЛЬНІ ЛИСТІВКИ: ВИКРИТТЯ ЧИ ПРОВОКАЦІЯ?

- Упродовж останнього тижня навколо вашого університету здійнявся чималий скандал із листівками, розвішаними по місту, в яких йшлося про розквіт хабарництва у виші. Названо конкретні прізвища, суми, предмети, яких без грошей не здасиш. Прокоментуйте цю ситуацію.
- Ми проводимо власне розслідування, паралельно розглядають цю справу і правоохоронні органи. Уже вдалося з’ясувати, що це цілеспрямована, запланована акція, до виконання якої були залучені, можливо, і студенти нашого та інших навчальних закладів. Учасники агітувалися через соціальні мережі, й отримували за це відповідну платню. Хоча я дуже сумніваюся, що організаторами були студенти. Швидше за все, діяли люди, котрим не подобаються новації в університеті. А можливо, це особи, не задоволені процесом оптимізації. Але інформація в розповсюджених листівках абсолютно неправдива. Візьміть хоча б те, що у цих списках є прізвища викладачів, котрі вже декілька років у нас не працюють. Так, не приховую, поодинокі факти хабарництва є, але це стосується лише окремих осіб. А виливати глек бруду на викладацький склад, це звичайнісінька провокація. Бо ж серед так званих «хабарників» названо й викладачів, які є совістю університету, зокрема, професора Валерія Степанкова. Це ж повна нісенітниця!
Ймовірно, все це може мати і політичний підтекст. На сайтах окремих осіб, котрі є членами деяких політичних сил, фотографії цих листівок теж розміщено. Я думаю, що хтось дуже зацікавлений у тому, щоб заплямувати університет. Хоча сумніваюся, що таким чином вдасться підірвати авторитет нашого вишу. Це засвідчують навіть офіційні рейтинги Міністерства освіти, в яких ми посідаємо гідні місця. Наприклад, із 31 класичного університету, наш займає 14 місце. В рейтингу топ-200, який минулого тижня опублікувала газета «Дзеркало тижня», ми - 97-мі. Хіба це не важливіший показник? Окрім того, після розповсюдження листівок, ми отримали декілька десятків телефонних дзвінків від наших випускників, котрі просто обурені такою інформацією і тим, що звинувачують у цьому колишніх студентів.
- Яке покарання понесуть винні, якщо такі знайдуться?
- Поширення неправдивої інформації, як то є в даному випадку, не несе за собою кримінальної відповідальності, а лише адміністративну, але для цього потрібно з’ясувати, хто виконавці, а хто замовники.
- Сергію Анатолійовичу, Ви - принципова людина?
- Так. Переконаний, що людина у своєму житті повинна добиватися всього лише власною працею та інтелектом. Жодні протекції чи преференції неприпустимі, особливо, коли йдеться про вчителів, викладачів, лікарів, тобто про ті сфери життя, котрі стосуються фактично кожної людини.
- Хто для Вас авторитет, на кого хочете бути схожі?
- Це, мабуть, декілька людей, стиль керівництва яких мені імпонує. В першу чергу - то мій батько, і про це говорять колеги. Професор Валерій Степанков часто повторює, що я приймаю рішення і не боюся його відстояти, нести за нього відповідальність, що я такий же демократичний, як і він. Такими людьми є і мій хороший старший друг академік Валерій Смолій, ректор Рівненського державного гуманітарного університету професор Руслан Постоловський. Я ду-
же поважаю свого попередника Олександра Завальнюка і першого проректора Василя Гнатюка, окремі риси їхнього стилю керівництва імпонують мені.
- Ректором університету був ваш батько, тепер - Ви. Можливо, готуєте ще й третього наступника чи наступницю?
- Я вважаю, що опинився у кріслі ректора, як і батько, швидше, випадково, хоча, можливо, й ні. Адже саме представники цеху істориків і в Україні, і в інших країнах Європи, як правило, обіймають високі адміністративні та державні посади. Як бачите, і в мене так склалося. Заміни собі не готую, тому що донька за фахом юрист, бажання працювати на педагогічній ниві поки що немає. Вона цьогоріч закінчила Київський університет і з сім’єю мешкає у столиці. А штучно її перетягувати в Кам’янець не хочемо ні я, ні дружина. Вона займається тією справою, яка їй подобається.
- Сергію Анатолійовичу, у свої 50 Ви досягли вже чималих висот, та сумніваюся, що це межа. Ще маєте якісь нереалізовані перспективи?
- Плани у кожної людини однозначно мають бути, якщо їх немає, то це погано. Коли ти не плануєш, не мрієш, ти зупиняєшся. В адміністративному плані я себе реалізував, а от щодо творчості, то тут ще є над чим працювати. Попереду ще не один науковий проект.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку