Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СУБОТА, 15 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
16.08.2013

МЕДОВО-КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ ОЛЕКСАНДРА ОЛІЙНИКА

Олександр ОЛІЙНИКСпеціальним невеличким димарем бджоляр обережно дмухнув на клубок, що монотонно й безперервно дзижчав біля вулика. І поки спантеличені, проте вже спокійніші, бджоли снували туди-сюди, в руках у пасічника зазолотилися налиті соти…
На гостини до 67-річного Олександра ОЛІЙНИКА ми потрапили з нагоди професійного свята бджолярів. На його затишному обійсті в селі Слобідка-Кульчієвецька гудять 19 вуликів, смачно пахне медом і красується розмальована в народному стилі бджолина хатинка - лежак (один з небагатьох у районі) для проведення вуликотерапії.

І, чесно кажучи, ми навіть не здогадувалися, що про вулики, мед і бджоли розмовляли з пасічником, котрий свого часу був заступником начальника міского управління по боротьбі з організованою злочинністю і брав участь у розкритті резонансного й заплутаного злочину 90-х - вбивства в Кам’янці п’ятьох латвійців. Це Олександр Опанасович колись очолював спецкомендатуру для умовно звільнених в’язнів СРСР, силами яких у місті будувалися заводи. Саме цей унікальний пенсіонер-ентузіаст є прикладом оздоровлення організму шляхом системного голодування. І, не повірите, але саме на його подвір’ї можна побачити… Зрештою, не будемо одразу відкривати всі козирі. Ходімо у гості.

ТЕРАПІЯ ВУЛИКОМ. ДЛЯ ТІЛА І ДУШІ

Щоб заспокоїти бджіл, пасічник дмухає димаремГосподарством Олександра Олійника можна проводити екскурсію. Сад з півсотнею дерев, 20 соток землі, зроблені власноруч теплиця, руська баня, шашлична, альтанка, сушарка для фруктів або, як кажуть, лозня, коптилка для запікання ковбаски, майстерня, консервний цех, вимурувана криниця і пасіка з лікувальним лежаком. Усього одразу й не охопиш. Добре, що онуки Матвійко та Іван, випереджаючи один одного, захоплено розповідали про дідові справи.
- Я - сільський хлопець. Мене завжди тягнуло до села, тому вирішив: як піду на пенсію, то переїду з міста у село, тож і збудував собі хату в Слобідці-Кульчієвецькій, де нині ми живемо разом із дружиною Людмилою Володимирівною. Квартиру залишили синові Сергію та невістці Лілії, - каже Олександр Олійник, одягаючи костюм бджоляра. - Хоча народився я на Городоччині, в селі Великий Карабчіїв. А юність провів у Прибалтиці, в місті Таллінн. Там і закінчив школу міліції, після якої був направлений на роботу до Кам’янця-Подільського, де працював в органах внутрішніх справ. Маю 33 роки вислуги.
І хоч за плечима Олександра Опанасовича - ого-го який досвід, проте він впевнено каже, що на пенсії життя тільки починається. І найбільше відчуваєш це, коли реалізовуєш те, що задумав. Так у нього вийшло і з пасікою.
- Бджільництвом я захопився завдяки Миколі Волощуку, який свого часу також працював у міліції. Він сам пасічником був і подарував мені книжку. Не повірите, але минуло років 18, поки я за це взявся. А безвідмовним приводом став подарунок від свахи - два новенькі вулики. З них все й розпочалося. Я виписав журнал «Український пасічник» і років 3-4 його читав, вивчав цю справу, радився з досвідченими бджолярами, а потім купив дві бджолині сім’ї й почав помаленьку розвивати справу.
Тепер у садку Олійників є невелика пасіка, що з усіх боків тоне в обіймах дерев. Тут затишно і спокійно, пахнуть трави, шелестить листя й гудуть бджоли. А нещодавно Олександр Опанасович почув про лікувальні бджолині хатинки - і тепер така красується й на його пасіці.
- Ні в кого зі знайомих такого лежака немає, - каже пасічник. - Про його користь для здоров’я я вичитав у журналі й задумав собі мати. Змайструвати хатинку допоміг Григорій Заковоротний, а невістка й онуки постаралися з художнім оформленням.
Лікувальний лежак розмалювали внукиРіч у тому, що лежак розташований на вуликах із бджолиними сім’ями, тому в ньому особливий мікроклімат. Бджоли виділяють тепло, аромат і звук. Це дуже корисно для здоров’я, самопочуття і навіть настрою. На такому лежаку м’язи максимально розслабляються внаслідок природного тепла від бджіл, яке випаровується знизу. А завдяки вібрації бджолиних крилець відбувається безконтактний мікромасаж. Вуликотерапія - це ще й могутній інгаляційний механізм. Аромати меду, нектару, прополісу, перги проникають крізь шкіру, дихальні шляхи. Знаєте, колеги й друзі вже навіть у чергу позаписувалися на оздоровлення, - сміється Олександр Опанасович і підходить до вулика, щоб показати ще один лікувальний бджолиний продукт.
- А ось свіжозібраний пилок. Це бджолиний хліб, корм для молодих бджіл. Бачите, скільки бджола пилку назбирала на задні лапки. Для того, щоб зібрати дві малесенькі «катульки», їй треба сісти близько на тисячу квіток. Бджоли вилітають з вулика і гайда - на липу, акацію, гречку, мак. Ми забираємо пилок щодня. Якщо до обіду не встигнеш, то він аж висипається із пилкоуловлювача. Це дуже корисний продукт. Їдять його по чайній ложці вранці натще. Сушити пилок потрібно на чистому білому папері й у тіні. Але найкраще вживати його ще свіжим. Ось таким ви зараз його й скуштуєте - щойно з вулика...

СИТИЙ ГОЛОДНОМУ - НЕ РІВНЯ

Поки разом із Матвієм та Іванком дегустуємо лікувальний бджолиний продукт, дізнаємося, що в їхнього дідуся сьогодні день голодування. Олександр Олійник впевнений, що не тільки бджоли допомагають йому бути здоровим і мати гарну фізичну форму. Впродовж 30 років він серйозно захоплювався голодуванням за системою Брегга: впродовж однієї доби кожного тижня та по сім-десять днів кожен квартал.
- Це потрібно робити розумно й систематично, - каже Олександр Опанасович. - За 10 днів голодування я скидав 7-8 кг ваги. Про це знають всі колеги з міліції та друзі. Якось у місті проводилася нарада Міністерства внутрішніх справ СРСР на базі спецкомендатури. А в мене якраз голодування, не їм і не п’ю. Приїжджі дивуються: «Ну как так, начальник и не пьет?!». Кажу: «Хлопці, наливайте мені гранчак горілки, я його вип’ю, і ви мене більше не чіпайте!».
Тепер десятиденним голодуванням не займаюся, лікарі в моєму віці таке не радять. Тому тепер я голодую тільки один день щотижня.
Олександр Опанасович досі вправно «жонглює» 32-кілограмовою гирею, займається фізкультурою і внуків до цього привчає.
- Впродовж 30 років я щоранку робив пробіжки по п’ять кілометрів. А один раз на місяць пробігав дистанцію 20 кілометрів. Сніг чи дощ - немає різниці. Тренував і своїх 30-40 чоловік особового складу, коли був начальником спецкомендатури. Виводив їх на стадіон - і гайда бігом. Я попереду босоніж по снігу, а вони позаду - в шинелях.

КОПІЯ МІСЬКОГО. ТІЛЬКИ З «ПРИБАМБАСОМ»

Знайти будинок Олександра Олійника в Слобідці-Кульчієвецькій можна за однією дуже цікавою ознакою. Та й загалом саме це - перше, що нас вразило, коли ми гостювали в пасічника. Уявляєте, в нього на подвір’ї, пафосно висунувши вперед свої груди, пишається… брат-близнюк міського оленя, який височіє в парку перед Новопланівським мостом. Обидва зроблені одним майстром в один і той же час.
МЕДОВО-КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ ОЛЕКСАНДРА ОЛІЙНИКА- Я знайомий із архітектором Іваном Свідером. Сам він із Чемеровецького району. Колись розповідав, що, будучи школярем, приїхав до Кам’янця й побачив бетонного оленя, встановленого там, де нині Лебедине озеро. Тоді сам собі пообіцяв: «Коли виросту, то обов’язково зроблю ще кращого!». Іван справді став будівельником і почав робити таких цементованих оленів. Нині він на пенсії, а його вироби красуються по різних містах України. Ваня - справжній майстер, що хочете - вам виліпить, але олені - це його захоплення.
Напередодні свого 50-річчя я попросив Івана зробити щось, аби можна було встановити біля криниці на подвір’ї. А він каже: «А давай я тобі оленя виліплю, бо якраз для міста такого роблю. Тільки треба десять мішків цементу і 80 метрів арматури». Я все придбав, і він одночасно робив двох оленів - для міста і для мене.
- От тільки наш олень має перевагу, бо вміє дещо робити, - не втрималися Іван з Матвієм.
Справді, виявляється, архітектор на прохання Олександра Опанасовича вмонтував у найінтимнішому місці цього рогатого красеня невеличкий краник, який дозволяє йому… справляти нужду. За бажанням господаря, звісно. Причому через шланг витікає чиста кринична вода. Але після того, як парнокопитний одного разу підвів господаря, краник міцно закритий пробкою.
- Якось у місто прибув одеський кінорежисер Петро Ясинський (наш земляк, до речі). Я вирішив продемонструвати йому вміння свого оленя. Підставив відерце, але оп… А дії ніякої. Лише потім виявилося, що шершні зробили гніздо в трубці, яке закупорило воду. Я прочистив і закрив краник, аби більше не було таких конфузів.
На обійсті Олійників куди не глянь - все власноруч «оздоблене» самим господарем, до цього він привчає й онуків.
- Ось тут у мене всілякі інструменти, бо я люблю робити все своїми руками, - продовжуємо екскурсію вже в майстерні. - Ще одну справу наразі розпочав. У кульчієвецькому лісі є мисливський куточок зі старим дубовим столом, лавками. Коли б ми з онуками туди не приїхали - починаємо з прибирання, бо там дуже насмічено. Так от, ми вирізали з металевої бочки кришку, на ній невістка намалювала бридке свиняче рило й написала: «Тут паскудять вони!». Почепимо високо на дереві, нехай люди читають про себе.
Таку ідею Олександр Опанасович позичив у Таллінні, де жив до1971-го. Там на потоптаних газонах були розставлені таблички з написом: «По газонах ходять тільки…» й намальована голова осла. Запам’ятав і численні написи на стінах у туалетах: «Русские - свиньи, убирайтесь домой!». Каже, росіян там дуже
не любили, а от україн-ців поважали як багатостраждальний народ.
Поруч із майстер-нею - консервний цех. Там є спеціальний верстат, прес на 70 л, млин. Онуки одягають гумові чоботи і за 20 хв. начавлюють 40 л виноградного соку.

СПОЧАТКУ КРИМІНАЛІТЕТ, А ПОТІМ МЕД... 

Побувавши у теплиці, майстерні, консервному цеху й на пасіці, погодувавши кроликів і нутрій, сідаємо в затишній альтанці, аби посмакувати свіжого справжнього меду. Золотистий, пахучий, він плавно стікав з ложки на скибку духмяного хліба.
Це вже на пенсії Олександр
Олійник втілив дитячу мрію стати пасічником, збирати мед і доглядати за бджолами. А до цього йому було геть не до медових справ, швидше - до кримінальних, та ще й яких.
В органах внутрішніх справ він прослужив від лейтенанта до полковника, від дільничого до заступника начальника УБОЗ. 1973-го був занесений на Дошку пошани міста. Працював у відділі по боротьбі з розкраданнями соціалістичної власності, черговим помічником начальника міліції, начальником спецкомендатури.
- Я очолював спецкомендатуру для умовно звільнених з різних в’язниць Радянського Союзу - Магадана, Свердловська, Москви. Вони жили в містечку із двохсот вагончиків неподалік від цементного заводу. Майже дві з половиною тисячі в’язнів були залучені до будівництва консервного, цементного заводів, ЗЛМК, заводу сільгоспмашин, нафтобази та багатьох інших об’єктів.
Найрезонансніша ж справа, яку розслідував Олександр Олійник, працюючи в УБОЗ, - це гучна справа Івана Покотила, котрий замовив убивство п’ятьох латвійців і був засуджений до довічного ув’язнення.
- Покотило служив у Латвії, потім приїхав до Кам’янця й налагодив тут бізнес, зв’язки. Злочинець мав підприємство «Гуранія», яке оформив на свого брата. Через фірму проводилося багато економічних операцій у Болгарії, Росії, Білорусі. Іван Покотило взяв велику суму в борг в свого латвійського кума, а віддавати його, очевидно, не хотів. Коли ж латвійці приїхали до Кам’янця забрати борг, Покотило організував їхнє вбивство.
Трьох хлопців розстріляли у суржинецькому яру. Інших двох - неподалік від цементного заводу. Я займався саме економічними питаннями цієї справи, їздив за кордон, у міста, з яких ішли ешелони з вугіллям, котре Покотило продавав українцям через «Гуранію». Наварював гроші на тому, що вагони нібито проходили через латвійське селище Заля Плявіна, навіть печатку фіктивну мав. А фактично ешелони їхали прямим курсом зі сходу України на захід.
Під керівництвом Олександра Олійника ревізори нарахували понад мільйон гривень несплачених податків. Через це Покотила й затримали, а на третій день він зізнався в організації вбивства.
- Кожна серйозна справа має завершення і великі перешкоди. Не обійшлося без наїздів деяких служб і посадовців, інтереси яких зачіпалися. Тому я вимушено пішов на пенсію.
За цю справу Олександр Олійник від міністра внутрішніх справ отримав звання полковника міліції і подався на заслужений відпочинок. Хоча куди там було відпочивати, якщо попереду - багато задумів і справ…

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку