Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 21 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
28.02.2014

ДЕВ’ЯНОСТО ВЕСЕН ІВАНА ЗАДВОРНОГО

Іван ЗАДВОРНИЙСвої літа кам’янчанин Іван ЗАДВОРНИЙ звик рахувати веснами, бо дата його народження в календарі трапляється тільки раз на чотири роки. Та навіть цих дат за його плечима чимало. Цьогоріч фронтовик, колишній секретар міськкому КПУ і директор навчальних закладів відзначатиме дев’яносторічний ювілей, залишаючи далеко позаду історичну епоху, в якій - гарні відгуки про справи, котрим присвятив життя.
Саме Іван Федорович колись дістав для міських доріг численні вагони бруківки і брав участь у розбудові нового мікрорайону міста, переводив з Києва до Кам’янця харчовий і будівельний технікуми, клопотав про будівництво кінотеатру «Юність» і відкривав школи, повертав до міста сільгоспінститут, виборював для кам’янчан військове училище і майже три десятки років працював у спецшколі-інтернаті для слабозорих дітей.

РОЗСТРІЛ ЧИ ЕВАКУАЦІЯ?

- Я прожив довге життя і велику його частину віддав роботі, - каже співрозмовник. - А народився у селі Купiль Волочиського району в сім’ї колгоспників. У нашому селі було три школи: середня, польська і єврейська. 1938 року вони об’єдналися, а мене, учня восьмого класу, обрали секретарем комсомольської організації, я її очолював до початку війни. Через це і був змушений евакуюватися на схід. Пам’ятаю, батько тоді сказав мені: «Ваню, якщо ти залишишся тут під час німецької окупації, тебе повісять або розстріляють!»…
27 червня 41-го школяр Іван поклав у торбину копії атестатів, довідку про евакуацію та налагоджені мамою шматок сала з буханцем хліба й сів у потяг «Львів - Дніпропетровськ». Хлопець дістався до Сталінграда, найнявся прибиральником на пароплав і взяв курс на Ульянівськ, а звідти - на Владивосток, де зустрівся з друзями свого батька. Наступного року Іван Задворний вирішив пiти добровольцем до Червоної армії, але через зовсім юні роки його не взяли, а влаштували допомагати в оформленні документів для мобілізації. Коли був набір працівників політскладу, Івана направили в Кемеровське піхотне училище, а пізніше - до Москви, на фронт політагітації.
- Тоді формувалася 33-тя московська ополченська армія, з нею працівником політвідділу я пройшов через Вязьму, Смоленськ, Вітебськ, Варшаву і Познань, - розповідає Іван Федорович. - Наша армія йшла південніше від Берліна, і ми дійшли до Ельби, а після цього зробили екскурсію до Берліна, подивилися, де жив Гітлер разом із Євою Браун, де він покінчив із життям, вистреливши собі в скроню.
Нас направили до японського кордону, але в Благовiщенську повідомили, що в бойових дiях участi ми не братимемо, тому повернули назад.
Друга світова залишила шрами і в душі Івана Федоровича, і на його тілі. Вперше він був поранений під Вязьмою, в одиночному окопі, коли розірвалася німецька бомба. Хлопці кинулися витягувати затиснутого землею солдата й терміново відправили до московського госпіталю. Через контузію Іван декiлька мiсяцiв був зовсім глухим. Ще одне поранення трапилося при форсуванні Вісли на плавучих переправах. Під час раптових обстрілів осколок потрапив Задворному в шию. Ще два міліметри - і він повернувся б з війни інвалідом. На щастя, все обійшлося. 1946 року Іван Федорович вирішив демобілізуватися.

ПРИЙШОВ, ПОБАЧИВ, ЗАКОХАВСЯ...

Освіту Іван Задворний здобував в Ужгородському держунiверситетi в 1946-1951 рр., навчаючись на iсторико-фiлологiчному факультеті. Він був членом бюро вишу і від секретаря Закарпатського обкому партiї Iвана КОМПАНЦЯ отримав пропозицію зайняти його місце, втім не пішов - хотів працювати за професією. Так і став директором середньої школи у Свалявi.
Іван Федорович (другий праворуч) з письменниками та колективом середньої школи №13- То великий був навчальний заклад - на 1800 людей. Там навчалися чехи, угорці, українці, багато було гуцулів. Мене у Сваляві знали і зустріли дуже тепло, бо ще під час навчання працював позаштатним лектором обкому партії і об’їздив всю область, - каже ювіляр.
Саме в цьому живописному містечку Закарпатської області молодий директор зустрів людину, з котрою пліч-о-пліч прожив ціле життя. Це її портрет сьогодні, на жаль, уже з чорною стрічкою, нагадує Івану Федоровичу, як колись, вражений сильними почуттями, він одружився з молодою вчителькою всього через три дні після першої з нею розмови віч-на-віч.
- Зінаїдо Григорівно, Ви де живете? - збентежено випалив тоді директор, покликавши дівчину до свого кабінету.
- На квартирі…
- Які умови там у Вас?
- Задовільні.
- Ми з Вами недостатньо знайомі, але в мене є пропозиція… Даю слово, що буду берегти Вас
і ніколи не ображу! Ви згідні?
- Вона була в шоковому стані, зрозуміла, в чому справа, і заплакала, - пригадує Іван Федорович. - Розумієте, я - людина дуже вразлива, побачив, що вона надто скромно одягнена і не має жодної підтримки, тому й вирішив довго не чекати, а взяти її під свій захист, стати для неї опорою. Домовився з головою міськради, і через три дні ми зробили невеличке весілля в їдальні, запросили вчителів. Всі були дуже здивовані, але я знаю, що зробив правильно. Ми обоє дотримали клятви, яку дали один одному, і прожили гарне життя. В нас є двоє синів - Костянтин і Олександр, хороші невістки Ірина та Людмила, внуки Іван, Сергій, Олексій, Андрій, внучка Ірина, правнуки Антон, Оля, Даринка.

ГАЗЕТІ - РЕВОЛЮЦІЮ, КОРУПЦІОНЕРАМ - ВИКРИТТЯ

Коли Центральний комітет КПУ поставив питання про заміну кадрів місцевими представниками, Іван Федорович отримав таке розпорядження від тодішнього міністра освіти Павла Тичини: «Ми даємо тобi направлення на Батькiвщину». Аби перевірити організованість молодого директора, йому доручають створити школу в Ярмолинцях, з чим він успішно справляється.
З дружиною Зінаїдою Григорівною   та внуками Іваном і Олексієм  - У липні 1954 року мене взяли працювати заступником завідувача відділу шкіл і вишів Хмельницького обкому партії. Довелося працювати з Василем Бегмою, Микитою Бубновським, Олексiєм Ватченком і, звiсно, Григорiєм Тонкочеєвим. Я весь час був у Кам’янцi, курирував вiддiли шкiл у Новоушицькому, Дунаєвецькому i Смотрицькому районах.
У травні 59-го Івана Задворного затвердили секретарем мiськкому КПУ, а вже згодом йому довелося побувати і на посаді редактора газети «Прапор Жовтня». «Іване Федоровичу, зроби так, щоб газета стала більш ефективною, революційною і об’єктивною, більше висвітлювала роботу промислових підприємств і навчальних закладів!» - почув Задворний - і взявся за роботу.
- Майже рік, з травня 1962 року до лютого 1963-го, я працював з талановитими кореспондентами і хорошими хлопцями Юхимом Бейдером, Юхимом Альперiним, Вiктором Радзiєвським, Михайлом Донським. А коли в Союзі почали створювати партдержконтроль, я поїхав у Київ до керівника республіканського партдержконтролю, і мені доручили створити таку організацію в Кам’янці, я був її головою у 1963-1965 роках. Структура, де працювало декілька інспекторів, займалася боротьбою проти корупції, хабарництва, присвоєння державних засобів. Якось ми вирахували начальника однієї організації, котрий привласнив декілька тисяч рублів, і дали йому добу на повернення коштів. Я зідзвонився з полковником міліції і кажу: «Людина допустила викрадення грошей, прослідкуйте, що вона робитиме, адже вкрадене має повернути завтра!». Виявилося, що вкрадені гроші посадовець умудрився закопати…
Через деякий час партконтроль став називатися контролем народним, а Івана Задворного, після успішного виконання чергового доручення щодо створення вищезгаданої структури, знову повертають у крісло секретаря міськкому партії.
- Своїм послідовником на посаду голови комітету держпартконтролю я вирішив призначити Петра Бабляка, батька майбутнього засновника газети «ПОДОЛЯНИН» Віталія Петровича. З ним познайомився за часів роботи в обкомі партії. Ця людина мені дуже сподобалася.

У КРІСЛІ СЕКРЕТАРЯ, СКЛАВШИ РУКИ, НЕ СИДІВ 

За час роботи в партійних органах Іван Задворний зробив для Кам’янця чимало справ, співпрацюючи з першим секретарем мiськкому КПУ Олександром Лєсовим i головою мiськвиконкому Григорієм Тонкочеєвим. Тоді вдалося облаштувати будівельний технікум на місці госпіталю інвалідів війни, який переселили на територію лікарні. Завдяки старанням партійного діяча, поряд iз сільгоспiнститутом та педiнститутом запрацював i технічний виш, вiдкрилися загальнотехнічний факультет на базі Київського автодорожнього інституту та вистраждане вiйськове училище.
- Менi пощастило побувати в мiнiстра оборони СРСР Родiона Малиновського з приводу питання відкриття в місті військового училища. Після того до нас приїхав полковник Василь Єрмаков, який і став першим начальником вищого військового інженерно-командного училища.
Мало хто здогадався б і про те, що нинішній мікрорайон Черемушки будувався і отримав назву також з легкої руки Івана Задворного.
У студентські роки, Ужгород- У 50-х роках багато містян жили в напівпідвальних приміщеннях, у квартирах по декілька сімей - людям необхідне було житло. Тому, коли постало питання розширення міста, на кагатних полях почалося будівництво житлових будинків, гуртожитку, школи. Вдалося домовитися з головою Закарпатського облвиконкому Іваном Тураницею та привезти для доріг Старого міста, вулиць Грушевського, Чкалова, Шевченка сотні вагонів бруківки з Мукачівського кар’єру.
Коли Івану Задворному запропонували очолити в місті якийсь навчальний заклад, він рішуче заявив, що на «живе» місце претендувати не буде. Тому після того, як у вересні 1972 р. на пенсію вийшла директор спецшколи-інтернату для слабозорих дітей Ядвіга Каштанова, Іван Задворний вирішив стати її наступником. До 1986-го він був очільником закладу, а загалом пропрацював у колективі школи майже три десятки років. Директор, а за сумісництвом і вчитель російської мови та літератури, збудував у спецшколі гуртожиток, обладнав їдальню на 120 мiсць, актовий зал, лазню, пральню, переобладнав котельню і гараж, заасфальтував шкiльне подвiр’я, встановив необхiдне обладнання в столярнiй майстернi.
- Я працював у одному колективі з Людмилою Матвієнко, Світланою Качур, Петром Лаптіним, Олександром Будником, Георгіною Фараоновою, Ганною Олійник, Аллою Форкун, Аллою Каштановою та багатьма іншими талановитими вчителями.
Іван Задворний дбав про пiдвищення фахового рiвня педагогiв школи - 11 з них отримали другу вищу освiту за спецiальнiстю «Вчитель-тифлопедагог». Директор усіма силами впроваджував працю учнiв на базi шкiльних майстерень і цехiв УВП УТОС, що допомагало випускникам вирішувати питання з працевлаштуванням. Така самовіддана праця Івана Федоровича не залишилася забутою. Нещодавно колектив нинішньої Кам’янець-Подільської спеціальної школи-інтернату І-ІІІ ступенів Хмельницької обласної ради рекомендував кандидатуру Івана Задворного до нагородження Почесною грамотою департаменту освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації.

СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ ПРОСТИЙ

Іван Задворний (праворуч) милується панорамами Старого міста разом із письменником, автором повісті «Стара фортеця» Володимиром Бєляєвим (ліворуч)- Пригадую, коли приїхав у міськком, Григорій Тонкочеєв сказав: «Іване Федоровичу, виберіть собі трикімнатну квартиру в будинку на Червоноармійській, який заселяється». Я прийшов туди, подивився, що в декотрих двокімнатних квартирах живуть по дві сім’ї, і вирішив відмовитися від трикімнатної, бо вважав, що це непорядно з мого боку. Зі мною погодилася і дружина: «Який же з тебе тоді буде ідеолог? Бери двокімнатну, нам з двома дітьми вистачить». Так я і зробив, і досі живу в цьому помешканні. Я не відчуваю за собою вини, бо знаю, що в усьому був чесною людиною.
Саме це, на думку Івана Федоровича, дало йому наснаги дожити до такого поважного віку. Тому із секретом довголіття ювіляр поділився, не задумуючись.
- У моїй сім’ї не було конфліктів, я не вступав у суперечки з людьми і намагався нікого не ображати. Ніколи не прагнув наживи, у мене не було ні дачі, ні автомобіля, ні пишних хоромів. Я не мстивий і завжди вчився пробачати образи. Оце насправді рятує людину і допомагає їй жити щасливо...

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку