Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 21 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
11.07.2014

Геннадій ДРУЗЕНКО: УПОВНОВАЖЕНИЙ КЛЕЄВАР УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Геннадій Друзенко і Петро Порошенко на легендарному броньовикуУрядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики Геннадія ДРУЗЕНКА кам’янчани знають не із чуток. Адже до того, як 18 червня сісти в одне з урядових крісел, правник, політолог, координатор низки закордонних проектів і громадський активіст устиг активно попрацювати над розвитком кам’янецького туризму. До улюбленого міста пан Друзенко навідується близько п’яти разів на рік. Нині, як жартує сам Геннадій Володимирович, навіть у столиці його, корінного киянина, вважають представником кам’янецької «діаспори». Саме до Кам’янця-Подільського він вирушив і у своє перше робоче відрядження на новій посаді - на Всеукраїнську конференцію Спілки вірмен України, що проходила 27-28 червня. Такої нагоди поспілкуватися «ПОДОЛЯНИН» проминути не зміг, тож першим дізнався авторський рецепт клею, що, за Друзенком, і має зрештою зліпити нову українську політичну націю.
На наших шпальтах прізвище новоспеченого урядовця ви могли помітити не раз. Як координатор програм з розвитку туризму в регіонах України проекту USAID ЛІНК Геннадій Друзенко, ставши одним з ініціаторів створення Подільсько-Буковинського туристичного кластера і співорганізатором Міжнародного фестивалю «Porta Temporis», привів Кам’янець на Міжнародну туристичну виставку ITB Berlin. Згодом торувати путь до Європи нашому місту він запропонував через «Шлях Гедиміновичів» - Асоціацію органів місцевого самоврядування, куди увійшли муніципалітети не тільки України, а й Литви, Білорусі, Польщі та Чехії. Нині ж експерт із питань конституціоналізму, європейської інтеграції та релігійної свободи «забезпечуватиме взаємодію Кабінету Міністрів України з органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства з метою захисту прав національних меншин і корінних народів, збереження міжнаціональної єдності та злагоди в українському суспільстві». Саме так про новостворену посаду вказано у розпорядженні Кабміну. Сісти у крісло Уповноваженого панові Друзенку запропонував Конгрес національних громад України. Втім поки що у чиновника першої категорії (згідно з державним табелем про ранги) немає жодного підлеглого. Є лише 12-годинні робочі будні у власному кабінеті на Грушевського і нестерпне бажання змастити такий зашкарублий нині чиновницький апарат.
- Геннадію Володимировичу, посада Уповноваженого нова не лише для Вас, але й для всієї України. Якщо узагальнити, що входить до його компетенції?
- Думаю, в ситуації, коли потрібно займатися системним розв’язанням проблем, введення цієї посади - дуже вдале рішення. Щодо повноважень, то для себе сформулював їх трьома «К»: комунікація, координація та кооперація. Й очікую, що ініціатива йтиме насамперед «ізнизу», від національних спільнот. Бо через бідність і неефективність бюрократичного апарату українська держава нині вже не має можливості бути нянькою, вона може бути тільки ефективним партнером. Поки ж намагаюся вислухати всіх і зрозуміти, в чому полягають проблеми національних громад і де їх можна розв’язати власними силами, а де потрібна інтервенція держави. Процес поки гальмує дуже неефективна і зашкарубла система традицій в апараті Уряду, бо у вік Інтернету ми досі носимо кабінетами тонни паперу і збираємо десятки підписів.
- Однак це вже не перший Ваш досвід роботи у владі.
- Так, це вже моя третя «ходка» (сміється). На початку 2000-х працював у Мін’юсті й доклав руку фактично до всього, що стосувалося іще романтичної тоді євроінтеграції. Був співавтором Загальнодержавної програми адаптації українського законодавства до законодавства ЄС, автором відповідних розділів послань тодішнього Президента Леоніда Кучми до Верховної Ради і перших перекладів європейських законів. Це був такий собі драйв, коли приходиш на зарплату в п’ятдесят доларів і хочеш змінити країну. І в дечому нашій команді це вдалося.
Потім була робота в апараті Верховної Ради, де очолював секретаріат Комітету з євроінтеграції. Але коли за чотири місяці пересвідчився, що вся моя робота полягає у продукуванні паперових висновків і ні на що, крім як на вирубку карпатських лісів, не впливає, - я пішов. Сьогодні ж досвід та інтуїція підказують мені, що якась кватирка для можливостей відкрита. Вперше за кар’єру держслужбовця отримав повний мандат і цілу галузь. Це для мене виклик. Погодившись на посаду Уповноваженого, публічно пообіцяв, що або за півроку у сфері етнополітики відбудуться відчутні зміни на краще, або, так і не піднявши цього сізіфового каменя, повернуся до юридичної практики. Нині історія пишеться саме в Україні й бути дотичним до цього процесу дуже цікаво. Пластилін знову теплий і є відчуття, що твої пальці нарешті можуть із нього щось ліпити. Що вийде, зарікатися важко, але те, що ліпити буду натхненно і вперто, - це точно.
- На своїй сторінці у «Фейсбуку» Ви писали, що етнонаціональна політика має стати клеєм для української політичної нації. А якими ж повинні бути його складові?
Генадій ДРУЗЕНИК- Насправді, на цій посаді сприймаю себе не як бюрократа, а як клеєвара. А формула мого клею доволі проста. Кожна національна спільнота, кожен етнос має право брати участь як у проектуванні, так і в будівництві українського дому. І, власне, це право прямо пов’язане з відчуттям комфортності й того, що цей український дім буде свій для всіх і кожного. Бо сьогодні дехто сприймає Україну, як такий собі безкоштовний готель, куди можна приїхати, насмітити, забити каналізацію і поїхати. Але більше так бути не може, ця система вичерпала себе. Відчуття, що Україна - спільний дім для всіх, хто в ній проживає, і є тим клеєм, який має зацементувати українську політичну націю. Але щоб відчувати дім своїм, треба в нього закласти бодай одну цеглинку. Зараз ми живемо на руїнах, майданчик чистий - і проектувати й забудовувати його належить разом.
Для мене посада Уповноваженого - це призов на фронт боротьби із «русским миром». Не з росіянами, не з російськомовними, не з Російською Федерацією, не з російською культурою (на якій я, до речі, виріс), а саме із «русским миром», бо це щось прямо протилежне єдності у розмаїтті, поза якою не уявляю собі України. Бо в цьому «in varietate concordia» - найглибша європейська ідентичність України. Наша радикальна відмінність від орди. Наше генетичне щеплення від будь-яких форм тоталітаризму.
Глибоко вірю, що через вікову бездержавність, розшматованість українських земель поміж різними, нерідко ворожими, державами Україна може відбутися тільки як спільний проект, спрямований у майбутнє. Слід залишити мерцям ховати своїх мерців. А живим варто написати спільне майбутнє, де буде комфортно всім, кому Україна - рідний дім. Це нам під силу.
- Минулого тижня Україна підписала другу частину асоціації з ЄС. Як думаєте, чи скоро вона вплине на розвиток держави?
- Негайних змін точно не буде, бо договір дасть хіба психологічне відчуття, що певний шлях уже пройдено. Угода має для України символічне значення - до неї дуже довго йшли, вона далася нам великою кров’ю. Але документ є радше шансом і викликом ніж ескалатором. Для бізнесу це велика можливість, але корупція може нівелювати всі переваги асоціації для споживача, і тоді прийде розчарування. Бо надії на угоду покладені майже такі ж, як на комунізм. І якщо за рік пересічний українець не відчує змін, настане розчарування і в Європі, і у владі, яка прийшла під гаслами європейської інтеграції. Тому потрібно бути максимально відвертими і не обіцяти раю вже завтра. Угода про асоціацію без перспективи членства ніде ще не стала інструментом радикальних реформ, тож на місці Президента й Уряду я б якомога швидше подавав заявку на вступ до ЄС. Тоді б ми побачили, наскільки європейці готові говорити про спільне майбутнє та чи цікаво їм продовжувати з Україною флірт, який не завжди закінчується під вінцем.
- Якось Ви сказали, що шлях України цілком збігається зі «Шляхом Гедиміновичів», яким, зокрема, пішов і Кам’янець.
- Наші сусіди - поляки, чехи - йшли до Євросоюзу під гаслом повернення до Європи. Для України ж це скоріше віднайдення своєї Геннадій ДРУЗЕНКО: УПОВНОВАЖЕНИЙ КЛЕЄВАР УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇєвропейської ідентичності. Нам треба без зайвої скромності знати, чим ми можемо пишатися, і чітко вказувати на те, що чогось і ми навчили Європу. Ми зараз набагато ближче до європейських цінностей ніж певні західноєвропейські країни. Бо там залишилося дуже мало людей, ладних помирати за ідею. Українці ж довели, що вони до цього готові. Дуже вірю в український народ, який нарешті поборов свій комплекс меншовартості й щодня доводить, що заслуговує на те, аби власноруч кувати свою долю.
- Чи здатні будуть європейські цінності вплинути на проблеми національних меншин?
- У цій сфері Україна також подекуди більш європейська ніж багато країн - членів ЄС. Ксенофобія подеколи більш європейська проблема, ніж українська. Україна - дуже толерантна держава, для якої, зважаючи на історичний мікс націй, етнічні протиріччя за останні десятиліття майже ніколи не були серйозним викликом. І якби з боку Росії сьогодні не підливали інформаційної отрути і не гасили полум’я бензином, на Донбасі все було б спокійно. У плані міжетнічної та міжконфесійної злагоди ми не просто не гірше Європи, але й деяким країнам можемо давати майстер-класи. Чудовий приклад - повернення каплиці святого Степаноса у Кам’янці вірменській громаді, яке здійснив Київський Патріархат. Національним громадам і державі необхідно співпрацювати, тоді вигравати будуть обидві сторони.
- Щодо Кам’янця, то Ви не вперше співпрацюєте з його владою, чи задоволені результатами?
- Люблю Кам’янець і мені важко бути до нього об’єктивним. Як людина амбітна, звичайно, не всім повністю задоволений, але дечим пишаюся. Скажімо, сьогодні вранці був біля Руської брами і той імпульс, який вона отримала під час підготовки фестивалю «Porta Temporis», відчувається й нині. Місце вже без зовнішньої підтримки може відновлюватись і ставати майданчиком для цікавих подій і проектів. Взагалі, це місто навчило мене слухати, шукати компроміси і вміти не вимагати, а пропонувати. Хочу, аби Кам’янець завжди був одним із флагманів туризму. В Україні дуже переорієнтувалися туристичні потоки і, думаю, квітка на камені має стати одним з головних туристичних напрямків країни. Для того є всі підстави.
- А як часто Вам вдається бувати в Кам’янці-Подільському?
- Десь близько п’яти разів на рік. Страшенно люблю гуляти нічним Кам’янцем, тож кожен приїзд вечірнім потягом у мене, як правило, закінчується о 4-5-й ранку після відвідування всіх улюблених місць. Коли від своїх друзів і знайомих, котрі приїздять із-за кордону, чую, що вони не були в Кам’янці, кажу, що значить вони не були в Україні. Це перлина. І навіть часткова занехаяність додає місту якогось специфічного шарму, воно вражає своєю неповторністю й автентичністю пограниччя, полікультурністю і складною ідентичністю. Але показувати Кам’янець має лише той, хто його насправді любить. Тоді він стає абсолютно чарівним і вдень, і вночі, і під дощем, і під сонцем. Це місто має своє благословення, але його громада завжди повинна дуже відповідально і вимогливо ставитися до своєї влади. І тоді ви будете, як мінімум, у топ-5 найчарівніших українських міст. I вже точно найкращим стотисячником.

Автор: 

Повернення до списку