Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ВІВТОРОК, 11 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
18.07.2014

СКРОМНІСТЬ ВЕЛИКИХ ЛЮДЕЙ

На вулиці Драй-Хмари стоїть непримітна триповерхівка. Однак увагу привертає меморіальна плита Почесного громадянина та першого секретаря міськкому КПУ Кам’янця-Подільського (1963-1985 рр.) Олександра Лісового. Тут, у скромній квартирі, й досі проживає його дружина Ніна Гаврилівна, яка 21 липня відзначатиме 90-літній ювілей.
Ніна ЛІСОВАНіна Лісова народилася в селі Аксьонівка Татарського району Новосибірської області (Росія) в сім’ї селян. Всі її братики та сестрички померли від тифу, і вона у батьків залишилася одна.
В своєму селі закінчила початкову школу, згодом ходила навчатися в сусіднє село за 7 км, потім щотижня - пішки в місто Карасук, що за 40 км від дому. Там знімала квартиру, підпрацьовуючи на півставки бібліотекарем. Після закінчення заочно Куйбишівського педагогічного училища працювала вчителем у рідному селі. 1943 р. вступила до Дніпропетровського інституту інженерів транспорту, який через війну було евакуйовано до Новосибірська. 1944 р., коли звільнили Дніпропетровськ, студентів повернули в Україну.
В інституті відмінниця Ніна і познайомилася із Олександром Лісовим, який родом був із Вінниччини. Після закінчення вишу вони одружилися. Молоду сім’ю направили працювати в Кенігсберг (нині Калінінград) на залізницю, потім - до Вінниці, згодом - до Хмельницького. Саме в цей період життя (1955-63 рр.) Ніну Лісову було обрано депутатом Верховної Ради УРСР двох скликань від Хмельницького.
- Мене висунули депутатом машиністи із Гречан, де я себе непогано зарекомендувала, - розповідає Ніна Гаврилівна. - Хоча спершу я відмовлялася, адже тоді було двоє маленьких дітей. У той час існувала квота: у Раді мало бути 30% жінок, а також певна кількість росіян за національністю, тож я проходила. Депутати працювали без відриву від виробництва, тому паралельно я була інженером хмельницької залізничної станції та щотижня приймала громадян. Вдалося газифікувати Гречани, побудувати там кінотеатр тощо. Також часто доводилося домагатися звільнення багатьох незаконно засуджених людей. Помічників у мене тоді не було. На сесію їздила двічі на рік і отримувала депутатську зарплату - 60 рублів на місяць (зарплата інженера була вдвічі вищою).
А в нашому місті опинилася завдяки тому, що чоловіка призначили першим секретарем міського комітету КПУ. Я ж тут аж до пенсії працювала старшим помічником начальника залізничної станції. Як нам казали: країна нас безкоштовно навчала в складний період, тож ми повинні працювати там, де можемо принести найбільшу користь.
Про чоловіка ювілярки Олександра Лісового, який успішно керував у Кам’янці впродовж 22 років, можна писати багато. Власне про нього 2005 р. тут видано досить «товстеньку» книгу спогадів. Але жодної «зірковості» в подружжя не було.
- Вони жили скромно у чотирикімнатній квартирі з батьками, дітьми та внуками (всього вісім осіб), - розповідає онучка Тетяна. - За час керівництва Олександра Миколайовича в них не було ні машини, ні кольорового телевізора, ні дачі. Дідусь із бабусею були дуже скромними, ніколи не хизувалися посадами.
Був час, коли мікрорайон Жовтневий або одну із вулиць міста хотіли перейменувати на честь Лісового, але саме Ніна Гаврилівна не дозволила цього зробити.
- Ось один епізод із життя, - розповідає вона. - Коли в чоловіка була стенокардія останньої стадії, він, дивлячись телевізор, покликав мене - там показували могилу Лева Толстого в Ясній Поляні, яка являла собою лише невеличкий горбик. «От бачиш - велика людина», - сказав він мені, заповідаючи поховати себе на кладовищі поруч з матір’ю. Я відповіла: «Ти - Почесний громадянин міста, тебе можна і на Почесній алеї». «Не смій!», - відповів. Він завжди був скромним сільським хлопцем.
Незважаючи на свої 90 років, Ніна Лісова - досить активна жінка. Донедавна вона в раді ветеранів допомагала людям отримувати пільги та вирішувати інші проблеми. Дуже болісно сприймає той факт, що Кам’янець нині став тупиковою залізничною станцією, і має власний план, як прокласти шляхи так, аби через місто транзитом курсували потяги.
Ще Ніна Гаврилівна, за словами внучки, не дозволяє за собою доглядати, намагається все робити сама. А на запитання, що є причиною її довголіття, відповідає:
- Я з дитинства багато ходила пішки, та й тепер через кожну годину роблю тисячу кроків. А ще - праця, - показує натруджені руки.
Тішать Ніну Гаврилівну і двоє внуків та троє правнуків, надихаючи її навіть на вірші:
Какое чудо мирозданье,
какое счастье бабкой быть,
Но есть ещё одно желание:
чтоб до прабабушки дожить.
И вот сбылось моё желание,
ведь я прабабушка теперь,
Так не пора ли мирозданию
уже закрыть за мною дверь?

Молодь їй наримувала у відповідь: «Ещё столько лет прожить, чтобы правнука женить».

Автор:  Віталій ГОРБУЛЕНКО

Повернення до списку