Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 22 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
30.01.2015

НАРДЕПИ - ТАКОЖ ЛЮДИ

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКОНародному депутату України Володимиру МЕЛЬНИЧЕНКУ 1 лютого виповнюється 50 років.
Людина він відома, і, завдяки вправній роботі його прес-служби, виборці знають майже все про те, чим займається нардеп у Верховній Раді, над чим працює, коли приїжджає на округ, його думки з приводу подій у країні тощо. Робочі звіти регулярно розміщаються прес-службою і в «Подолянині». Але напередодні ювілею ми вирішили показати нашим читачам іншого Володимира Володимировича. Не депутата, а звичайну людину - зі своїми перевагами і недоліками, спогадами, звичками, мріями.
Наша розмова про батьків і дітей, про бізнес, армію і цигарки, а ще... про пельмені. Бо саме за їх ліпленням ми застали Володимира Мельниченка, коли приїхали брати інтерв’ю до нього додому.
­ Володимире Володимировичу, які у Вас найяскравіші спогади дитинства?
­ Пригадую, як нас, вихованців п’ятого садочка, водили на пляж у Старому місті. Тоді там була човнова станція, грала музика. Яскраві згадки залишилися про екскурсію, яку ми із другом вирішили самотужки здійснити перед першим класом. Доїхали до залізничного вокзалу, продовжили екскурсію в Старому місті, де нас і перестрів мій дядько. Він був у шоці від побаченого, за шкірку посадив в автобус і завіз додому. Але мамі нічого не сказав, бо тоді ми добряче б отримали на горіхи…
А ще ніколи не забуду відчуття гордості, коли в 6 років уперше сам зловив великого жирного ковбеля. Ми жили на Підзамчі, біля соко­морсового, а на риболовлю з товаришем пішли на греблю. Вдома мені ту рибину посмажили ­ надзвичайний був смак!
­ Розкажіть про родину.
­ Мама Валентина Михайлівна працювала на швейній фабриці, заочно закінчила торговельний інститут і працювала в торгівлі, бабуся Зінаїда Михайлівна ­ також на швейній, бухгалтером. Дідусь Туль Михайло Данилович був зоотехніком.
Пам’ятаю і прадіда Михайла Білінського, який працював лісником, був дуже веселою людиною.
Батько Володимир Мельниченко закінчив наш сільгоспінститут, працював агрономом у колгоспі. Так склалося, що батьки розлучилися, коли мені було 2­3 роки, тому тата зустрічав тільки декілька разів у житті. Якось він мене викрав із садочка. Пам’ятаю, як завіз до перукарні, де мене побрили наголо. Потім ми по­їхали до нього в село, яке розташовувалося навіть не в Кам’янець­По­діль­ському районі. Як був малий, мав непоганий апетит, і батько напоїв мене парним молоком. Я випив близько трьох літрів і декілька років взагалі не міг на нього дивитися.
Коли я повернувся з армії, ми декілька разів розмовляли по телефону. В нього вже була інша сім’я, п’ятеро дітей... Помер батько від інсульту.
Мама також вийшла заміж вдруге. Маю молодшого на 7 років брата Сергія Лисенка. Вітчим працював голов­ним інженером у райсільгосптехніці. Коли я був у другому класі, він трагічно загинув.
Справа наліво: Володимир Мельниченко з мамою Валентиною Михайлівною, дідусем Михайлом Даниловичем і бабусею Зінаїдою Михайлівною, дядею Анатолієм і його дружиною МарієюЗ братом спілкуємося рідко, та й навіть із мамою нечасто. Бо при­їжджаю на день­два до Кам’янця ­ і знову до Києва. Депутатська робота закрила майже все.
­ Яка Ваша дитяча мрія здійснилася?
­ У дитинстві якось не будуєш планів на 20 років наперед. Напевно, ре­а­лізувалося прагнення стати незалежним і спроможним утримувати сім’ю. Я виріс із мамою. У діда з бабусею було по 70 рублів пенсії, а після смерті вітчима мама не працювала, бо брат ще був маленький. Не скажу, що бідували, бо тримали кролів, курей, але був час, коли жили дуже скромно. І в школі я вже зрозумів, що треба чогось добитися, аби допомогти родині. Про посади не мріяв, але знав ­ потрібні освіта й робота.
Дуже захоплювався історією й після армії спробував вступити на істфак. З першого разу не вийшло, але пішов на підготовче відділення. Було досить важко, щодня списували по товстому зошиту. Відділення тоді очолював Олександр Щур, який нам обіцяв, що на першому курсі буде ще важче. Але після підготовчого перший курс здавався раєм. Через декілька років перевівся на заочне відділення й пішов працювати інструктором райкому ком­сомолу.
Другу освіту ­ економічну ­ здобув пізніше в ПДАТУ. Життя змусило. Коли зайнявся бізнесом, починаючи з першого кафе, цукрової вати і заправки, зрозумів, що потрібна й економічна освіта.
­ Коли навчилися грати на гі­тарі?
Не можу сказати, що я навчився грати на гітарі, але вчився. Колись був шалено популярний міський конкурс «Юність». Проводився він у Будинку культури, кожна школа представляла свій гурт. Нам у першій школі потрібно було створити нову групу, тому я вирішив навчитися грі на гітарі. Півроку щодня ходив із Підзамча через усе місто пішки ­ займатися. Але, на жаль, музиканта з мене не вийшло. А от син Олексій грає і на піаніно, і на скрипці. Мені дуже подобалося, як на скрипці грав прадід, його інструмент бережемо й досі.
- В яких військах проходили службу в армії?
- У протиповітряній обороні. Після «учебки» ППО в Харкові залишився там ще на півроку сержантом. Потім рік служив у Казахстані, в місті Аягуз, у взводі керування ППО танкової дивізії. Наразі маю військове звання капітана запасу.
- Спорт є Вашим супутником по життю?
- На змагання не їздив, але спортом займався завжди. Ми з хлопцями бігали, підтягувалися, займалися рукопашним боєм. Я був готовий здати всі нормативи, і в армії проблем не мав. До сьогодні вважаю, що треба себе тримати у формі. До речі, щодня плаваю. Прокидаюся о пів на сьому і, де б це не було, плаваю в річці. В Києві завжди можна під’їхати до Дніпра, а в Кам’янці - на дачі у Великій Слобідці. Іноді плаваю до листопада.
- Ви що моржуєте?
- Понад 15 років тому друзі з Вижниці, які займалися моржуванням, заохотили мене приєднатися. І я вперше скупався взимку в гірській річці. Після того почав купатися щодня. До речі, в Кам’янці тепер уранці пірнаю на Лебединому озері. Вода в ньому ексклюзивна, якась дуже приємна. На Водохреще скупалися із сином у Дністрі.
Під час служби в армії. Володимир Мельниченко перший праворуч- З гарними звичками все зрозуміло, а що з поганими?
- Давно кинув курити. Та й балуватися почав у 27-28 років, а курив потім ще років 4-5. Армію пережив без цигарок. Коли був сержантом, навіть змусив цілий взвод позбутися цієї звички.
- Тобто, із силою волі у Вас усе гаразд. А правда, що колись через певні обставини пообіцяли не голити бороду 10 років і дотримали слова?
- Так. Якщо побореш себе - перебореш усе. Головне - примусити рухатись уперед.
- Ви декілька днів тому приїхали з Києва. Вчора було Водохреще. А ми Вас застали на кухні. Вибачте, але Вам справді хочеться зараз ліпити пельмені?
- Я кухню вважаю своїм хобі. Навіть ваша газета колись друкувала рецепти моїх фірмових страв, як-от баран у тандирі тощо. По секрету скажу, що є страви, які ніхто не приготує так, як я. Від домашньої ковбаси - до фаршированої риби. Ось сьогодні поїхав, купив яловичину, свининку, курятину і зробив фарш із трьох сортів м’яса. Будуть смачні пельмені.
- Яким напоям віддаєте перевагу? Це я не про компот...
- До 25-26 років алкоголь для мене був винятком із правил. Але, чого гріха таїти, його я вживаю. Віскі не розумію, іноді коньяку можу випити. Років 10 тому визначився зі своїм напоєм - це вино. Люблю червоне, сухе, та не кисле. А найкраще - зроблене власноруч. Торік виготовив 400 літрів, а бувало, що й тонна виходила.
- Вмієте приготувати, вино своє зробити... А кумів і друзів у Вас багато?
- Не скажу, що багато, але є. Дехто живе не в Кам’янці. А ось Олексія хрестив Михайло Сімашкевич. Щодо друзів, то їх багато бути не може. Є гарні знайомі, сусіди, колеги, партнери тощо. А якщо маєш чотирьох друзів - ти вже щаслива людина.
- Знаю, що Ви - людина віруюча. А постів дотримуєтесь?
- Так. І давно. Перший піст взагалі пройшов, як книжка пише. Це була щоденна битва. Всі з мене сміялися, але я витримав. Через політичні справи довелося відкласти ще одну мрію - піти пішки до Почаєва. Там є можливість пожити послушником весь піст. Без телефонів, зв’язків із зовнішнім світом.
- Якому б подарунку зраділи на 50-річчя?
- Не готовий сказати. Але, сто відсотків, вартість не має значення. У дитинстві я два роки просив маму купити мопед. Сам також бичків випасав, збирав якісь гроші. І коли отримав мопед - щасливішої людини, напевно, не Вихованець дитсадка №5було. Пізніше вже і машини були, але такого щастя, як від мопеда, вже не відчував.
- Наскільки Вашу душу торкає література?
- Десь до класу четвертого прочитав усі книжки, які містилися в солідній бабусиній шафі, й усе, що було вдома. Записався в дві бібліотеки - на Довжку та в місті. Дійшло до того, що мама якось пішла туди і попросила не давати мені книжок, бо я читав і вдень, і вночі під ковдрою з ліхтариком.
Дуже мене вразила трилогія Теодора Драйзера «Фінансист», «Титан», «Стоїк». Її прочитав на одному диханні, хоч і був ще дитиною.
- А що тепер читаєте?
- Багато чого, але останнє, що справило сильне враження, - «Майстер і Маргарита» Булгакова. Якось раніше не прочитав, і фільм не дивився, а ось був тиждень канікул - і я це зробив. Сильна книжка.
- Ну, Вам же ще й законопроекти читати доводиться.
- Законопроекти також, але, відверто кажучи, якби я їх усі читав сам, то збожеволів би. Є, звичайно, принципові речі. Але помічники-юристи готують для мене порівняльну таблицю законопроектів. І вже разом із ними проходимося по всіх пунктах, вивчаємо плюси і мінуси пропозицій законотворців.
- Ви згадували, що здобуття економічної освіти пов’язане із власним бізнесом. А чим займалися, поки не почали працювати нардепом?
- Усе почалося дуже давно - на початку 90-х, коли підприємництво називалося iндивiдуальною трудовою дiяльнiстю. Спочатку ми з друзями відкрили невеличку студію звукозапису. Пiсля цього було кооперативне кафе поблизу ринку, пiдприємство з пошиття сорочок, поїздки за кордон (Польща, колишня Югославiя), робота на посадi заступника директора цукрового заводу.
Займався сільським господарством. Разом iз компаньйонами мали 1200 гектарiв землi - у Заваллi та на Довжку. Вирощували пшеницю, ячмiнь i рiпак. Було 5 комбайнів, млин, робили макарони. Відгодовували свиней, худобу, виготовляли ковбасну продукцiю.
- Коли вирішили займатися політикою?
- Для мене політика - слово лайливе. Я не вважаю, що стати нардепом означає стати політиком.
А щодо першого балотування, то воно було випадковим. У нас склалися дружнi відносини із жителями Кадиївців, ми допомагали мiсцевiй школi, церкві. Колектив у школі був бойовий, він і запропонував взяти участь у виборах до районної ради.
Спочатку вмовляли Михайла Сімашкевича, який на той час працював у податковій, але він зіслався на відсутність часу. Тоді всі кажуть: «Давайте Вову в депутати!». Ось так я 2002-го став одним із двох депутатів від Кадиєвецького округу, хоча претендентів було близько десятка.
Потім з’явився азарт, зрозумів, що хочу стати депутатом міської ради. Пройшов від Соцпартії за партійними списками. А далі - вже і обласної ради. 2012-го вперше обраний народним депутатом України, торік переобрався вдруге.
З дітьми Оленою та ОлексіємІ вважаю, що другі вибори зняли всі плітки про перші. Я переміг впевнено і прозоро.
Вперше ж мене змішали з усім, чим можна, в кожній хаті листівки залишали, мовляв, «усіх зарізав, усіх обікрав...». Добре, що мама того не читала. Та й усі кампанії проти мене були побудовані на чорному піарі. Я кажу: «Зробіть щось, тоді й поміряємось справами!». Але ж вони сидять у засаді, а перед виборами випливають із лозунгами про вічне.
А я працював завжди, починаючи з депутатства в районній раді. Людей приймав, допомагав, вислуховував.
Хоча в нинішній ситуації бути нардепом не так добре. Хто крайній? Депутат. Бути при владі завжди проблематично. Сьогодні я знову в коаліції, знову відчуваю, яка на мені відповідальність. Зокрема, вирішуються кадрові питання - в Хмельницькій області поки що немає губернатора, в районі - голови райдержадміністрації. Позиція Президента - враховувати думки нардепів від області. А вони у нас спільні - треба підтримувати людей, які можуть і хочуть щось робити.
Одна з таких кандидатур на посаду голови ОДА - Михайло Загородний, керівник «Оболоні» в Чемерівцях. Але все вирішує Президент. Поки не буде губернатора, не буде призначень по РДА.
- Радянська думка про вірність одній партії підштовхує людей негативно сприймати перехід політиків з однієї партії в іншу. В цього явища і народна назва доволі категорична. Ви також встигли побувати у лавах Соцпартії, Партії регіонів, тепер співпрацюєте з Блоком Порошенка...
Олексія Мельниченка хрестив Михайло Сімашкевич- Я колись жартував, що є тільки дві партії, з яких не можна було виходити, - КПРС і СС. Якщо переглянути програми партій, від Партії регіонів і комуністів - до Блоку Порошенка і «Народного фронту», вони майже всі однако-ві - всі для людей, всі за розвиток, за демократію. Ніде ж не написано брати хабарі, нагинати людей, створювати корупційні схеми. Люди прагнуть одного, а виходить інше.
А щодо партійних міграцій, то хочу згадати Черчилля. У Великобританії всього дві партії, але він примудрився переходити від консерваторів до лібералів і навпаки. Казав, що готовий хоч двадцять разів перейти, аби зробити щось корисне для Англії. Так само й у нас.
- Володимире Володимировичу, давайте поговоримо про майбутнє. Про особисте - Ваших дітей, і про спільне - долю України.
- Старшій доньці Олені 25 років. Після закінчення юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка продовжила навчання в Одесі. Працювала в нашій мерії, у департаменті правового супроводу, а коли вчилася, була помічником нотаріуса. Сьогодні працює помічником судді в Київському апеляційному господарському суді. Робота дуже важка, отримує 1400 гривень. І якби не батько, то було б важко. Хоча вона працює дуже наполегливо, бо прагне бути суддею. Мені її іноді навіть шкода, бо в дитини найкращі роки минають серед паперів. А от дідусем мене, наскільки знаю, ще не планує робити. Сину Олексію в серпні виповниться 11 років. Вчиться у 8-й школі, займається музикою і бачить себе лікарем.
- А що чекає на Україну, ми можемо втратити Донбас?
- Ми ще багато мусимо пережити, бо Путін робитиме все, аби розбурхати ситуацію як ззовні, так і зсередини. В нас багато патріотів, але іноді під тими патріотичними гаслами ховається п’ята колона. Стільки вливається грошей в Україну, щоб скинути Президента, скинути владу! Так, не все у нас добре: є проблеми і в уряді, і з судами, і з прокуратурою, але треба розуміти, що ми можемо міняти владу, але демократичним шляхом. І в нас для цього є всі важелі. А переворотів хоче Путін, котрий сподівається на наступний майдан і усунення Порошенка.
Виноробство - захоплення нардепаДумаю, 2016 року ситуація почне стабілізуватися. Росія розвалиться на шматки. Для нас це теж недобре, бо коли зруйнується сусідське велике приміщення, камінці й до нас полетять. Проте вірю, що Україна стане країною, в якій хотітиметься жити.
На Донбасі ж Росія воює за територію, а ми повинні воювати за душі людей. Треба говорити відверто - на Луганщині та в Донецькій області багато хто не хоче жити в Україні. Вони зазомбовані, ми їх втратили ідеологічно. Тільки 15 відсотків мешканців цих областей мають закордонні паспорти, тільки 4 відсотки були в Європі. Вони просто не знають, що таке ЄС, демократичний спосіб життя. Для них авторитет - директор заводу. Як скаже - так і голосують. А ні - втратять роботу. Тому я вважаю, що на Донбасі звичайна пролетарська революція.
Якщо ми відступимо, Путін не заспокоїться й піде далі. Якщо не будемо воювати там, війна прийде сюди. Ми не захищаємо Луганськ і Донецьк, ми захищаємо свою землю і Україну.
- Про що думаєте, коли лягаєте спати?
- Важко жити, коли є невизначеність, бо кожен хвилюється за батьків, за дітей, за те, що буде завтра. Хочеться, аби минув цей період невизначеності й настав мир. Я читаю «Отче наш» і прошу, щоб не було війни.
- Володимире Володимировичу, напередодні ювілею хотілось би дізнатися, який Ваш улюблений тост.
- Коли когось вітаю, кажу дуже просто: «Бажаю здоров’я, стабільності (це і мир, і можливість працювати). І щоб ви отримували радість від того, чим займаєтесь, і від тих, хто оточує». Хіба це не все, що потрібно людині?

Автор:  Ольга МІРКОТАН

Повернення до списку