Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ПОНЕДІЛОК, 18 ЧЕРВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
05.02.2016

НЕВІД’ЄМНИЙ ВІД КАМ’ЯНЦЯ

49-річний Сергій Пантюк. Квітень 2015 року.  Фото Романа ЗакревськогоСеред українських письменників, що мешкають у Києві, але якнайтісніше пов’язані з Кам’янцем, першим на думку спадає Сергій Пантюк. І не тільки тому, що він доволі часто буває в місті свого дитинства та юності, презентує тут усі свої книжки й завжди називає Кам’янець рідним містом. На мій погляд, Сергій Пантюк - невід’ємна частина кам’янецького космосу, хоча в силу життєвих і творчих обставин перебуває то на чернівецькій, то на хмельницькій, то на київській орбітах.
10 лютого Сергієві виповнюється всього-на-всього 50 років. І зовсім не хочеться величати його, як то би годилося для автора тринадцяти поетичних і чотирьох прозових книжок, Сергієм Дмитровичем. І не тільки тому, що знайомі ми з ним із часів його шкільної пори в місті над Смотричем. Просто сам він у вихідних даних своїх книжок зазначає просто - Сергій Пантюк. Тож дотримуватимемося канону, заданого письменником.
Ми завели мову про космос й орбіти Сергія, але пора сказати і про те, що для нього є центром Всесвіту. Це село Сокілець Дунаєвецького району. Саме тут він з’явився на світ під знаком Водолія - 10 лютого 1966 року. Звісно, якщо бути абсолютно точним, то фізично Сергій народився у лікарні сусіднього села Великий Жванчик. Але то, як усі ми розуміємо, чиста формальність.
За словами самого Сергія, перші п’ять років вплив на його виховання мали прабабуся Марфа Антонівна Франчук, дідусь Микола Микитович Вознюк і бабуся Галина Дем’янівна Вознюк. 1971 року, коли Сергієві виповнилося п’ять років, він із мамою із Сокільця переїхав до Кам’янця. «Мешкали ми на Руських фільварках, - розповідає письменник, - на межовій вулиці міста - Південній (тоді казали «Южна»). Мене віддали в шість років до підготовчої групи в середній школі №5. Я туди ходив, але раптово батьки отримали квартиру на Шевченка, 21, добиратися стало далеко - і мені подарували ще рік свободи. Наступного року я пішов уже до середньої школи №2».
Вірші Сергія стали з’являтися в періодичних виданнях ще тоді, коли він був школярем. Легкою на руку стала всеукраїнська піонерська газета «Зірка»: там 1976 року опубліковано ретельно відредагований 8-рядковий віршик десятирічного Сергія з помилкою в його прізвищі.
Перша «серйозна» публікація - з фото автора й переднім словом - з’явилася 1980 року в обласній молодіжній газеті «Корчагінець». Це, як згадує Сергій, були два жахливі «паровозики». Не всі сьогоднішні молоді поети чули про такий термін, а в радянські часи «паровозиками» неофіційно називали вірші про партію, революцію, Леніна, комсомол, які ставили на початку збірки початківця, щоб засвідчити його ідеологічну зрілість. Ці вірші «витягували» всю збірку, давали можливість поету оприлюднити й щось путнє й душевне.
Стала друкувати Сергія і міськрайонна газета «Прапор Жовтня», що видавалася в Кам’янці-Подільському. Так, 7 березня 1982 року в ній з’явився вірш «Образок» із підписом «Сергій Пантюк, учень середньої школи №2». На днях, коли я переслав авторові цей вірш, він відгукнувся так: «Прикольно. Ти тільки людям це не показуй, бо соромно».
Відвідував Сергій і літературну студію «Розмай» при «Прапорі Жовтня», яку вів журналіст і поет Іван Покотило. Так, 23 лютого 1983 року він разом з іншими літстудійцями був на зустрічі, коли в гості до них завітали поети Анатолій Бортняк із Вінниці й Анна Ковусов із Туркменії.
А за два тижні до того, 10 лютого, якраз у день 17-річчя Сергія, літстудія розглядала його творчий доробок. Того дня саме мені випало аналізувати Сергієві твори. Через чотири місяці, 4 червня, «Прапор Жовтня» надрукував три вірші з цього доробку з портретом молодого автора та побажанням знайти свої голос і теми. На той час Сергія як земляка залюбки друкувала дунаєвецька районка «Ленінським шляхом». Одну публікацію зробив поет Іван Іов у городоцькій газеті. Мав школяр публікації у Києві - в газеті «Молодь України» й альманасі «Вітрила-82».
У середній школі №2 Сергій не довчився дві чверті до випуску. Через конфлікт із директором змушений був перейти до середньої школи №15, яку й закінчив у червні 1983 року. Проте випускні альбоми тоді робили заздалегідь, тож, як, усміхаючись, повідав Сергій: «У мене альбом про те, що я закінчив другу школу, а атестат - з п’ятнадцятої».
Того ж 1983 року Пантюк став студентом філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту. «До вишу вступив одразу ж, - розповідає письменник, - але навчався довго - через службу в армії та інші пригоди закінчив його аж 1992 року».
У 1989-1990 роках Сергій Пантюк працював у школі в селі Підпилип’я Кам’янець-Подільського району. Викладав не тільки українську, але й німецьку мову, а також малювання та фізкультуру. Створив у селі осередок Народного Руху України, через що разом з однодумцями зазнав переслідування з боку місцевих бонз. Я якраз тоді був депутатом міськради, очолював міськрайонну організацію Руху. Якось, повернувшись із засідання рухівського правління, застав у себе вдома Сергія, який обмалював ситуацію в селі й повідомив, що рухівців розглядатимуть на сільських зборах. 16 жовтня 1990 року я і Михайло Коцюбанський, який тоді очолював місцевий рухівський секретаріат, виїхали в Підпилип’я для підтримки побратимів. Але де там було і слово сказати: так, мені, депутату міськради, його не дали. Відбулося справжнє судилище над молодими патріотами (серед них був і майбутній журналіст Валер’ян Баньковський, який тоді теж учителював у Підпилип’ї). «Нещодавно приїжджав туди, - на днях розповів мені Сергій. - Люди все пам’ятають. Одна тітонька навіть вибачалася, що не розуміла тоді ситуації й думала про мене погано».
Згодом Сергій працював у редакціях кількох газет, пройшов шлях від коректора до головного редактора. Він мешкав і трудився у Чернівцях і Хмельницькому, майже три роки - на Півночі Росії, а від 2004 року живе в Києві. Відомий не тільки як поет і прозаїк, але і як видавець і громадський діяч. У 2011–2014 роках був секретарем Національної спілки письменників України, опікувався молодими авторами.
Своє 50-річчя Сергій Пантюк зустріне проведенням Всеукраїнського поетично-музичного марафону-фестивалю «Віршень», засновником якого він став 20 років тому (щоправда, назва змінювалася). А починалося все, як розповів Сергій, так: «10 лютого 1996 року мені мало виповнитися 30 літ. Хотілося відзначити цей ювілейчик якось незвичайно, круто, скликати всіх, кого хотів бачити, і добряче пригостити. Але, як у більшості творчих особистостей, в кишенях у мене свистів вітер, тож накрити столи на мінімум сто людей я не міг за жодних умов. І раптом стрельнула думка: а чому б не зробити поетично-музичний фестиваль?».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку