Вівторок, 07 Грудня 2021 р.

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СПРАВА

Володимир Прокопович ГАЗІН – український історик, один із провідних гер­маністів України, док­тор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України – за­вер­шив свій земний шлях 13 жовт­­ня 2021 р.

Народився Володимир Прокопович 24 серп­ня 1936 р. в с.Нове По­річчя на Хмельниччині. Після навчання у Хотинському пед­учи­лищі працював у школах Городоцького району вчителем математики та фізики. 1961 року закінчив історичний факультет Чернівецького університету. У 1961-1976 рр. працював учителем історії та суспільство­знавства, завучем молодших класів, учи­телем позакласної та позашкільної роботи середньої школи у Ворохті Івано-Франківської області. У 1971-1975 рр. заоч­но навчався в аспірантурі Чер­ні­вецького університету за спеціальністю «Все­світня історія». 1979 р. в Ужгородському університеті за­хистив кан­дидатську дисер­тацію. А докторську дисертацію, присвя­чену іс­торії Веймарсь­кої республіки, за­хис­тив 27 червня 2001 р. в ЧНУ ім.Ю.Федь­ковича.
Від 1976 року працював у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті (нині К-ПНУ ім.І.Огієнка), де підготував не одне покоління істориків, які щиро пишаються тим, що були його учнями.
Праці Володимира Газіна (а він має понад 180 наукових робіт) стали надбанням не тільки наукової спільноти, але й загалом суспільства.
Мудрий, толерантний, виважений історик, експерт із питань НАТО активно співпрацював і з періодичними виданнями, як все­українськими, так і регіональними, зокрема, й «Подолянином».
Вшановуючи пам’ять переконаного демократа та щирого патріо­та України, сьогодні ми друкуємо одну статтю про нього – «Три уроки професора Газіна», написану його колегою Віталієм Нечитайлом десять років тому, та одну з останніх статей авторства Володимира Прокоповича «ООН в умовах сучасних тенденцій світової політики».
Дякуємо сину науковця – доктору історичних наук Володимиру Володимировичу Газіну – за надані матеріали.


ООН В УМОВАХ СУЧАСНИХ ТЕНДЕНЦІЙ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

Світова політика, міжнародні відно­сини, які складають конкретну сферу її вираження на початку ХХІ ст., не стали чимось абсолютно новим. Вони складалися і розвивалися на грунті вирішення суперечностей минулого століття і появи нових тенденцій, спричинених крахом міжнародного комунізму; прискореною демократизацією світу; наростаючою глобалізацією, що видо­змінює роль і місце національних держав; економічною кризою, яка почалася 2008 року; становленням нових центрів економічної сили; новою конфігурацією розстановки сил у світі; формуванням сучасного світового порядку, появою нових об’єктивних і суб’єктивних викликів у світі; наростанням ролі й значення у виробництві природних ресурсів, особливо енергоносіїв; розбудовою і розширенням сектора демократії та свободи, що відбувається не без труднощів їх впровадження в багатьох регіонах світу. Усі ці чинники впливають на формування і розвиток міжнародних відносин, на процеси, що зароджуються і розвиваються.
Насамперед змінилася вісь напруженості. Якщо раніше вона проходила між комуністичним Сходом і ринковим Заходом, то нині простежується їх декілька: між розвинутими країнами Півночі й країнами Півдня, що розвиваються; між старими і новими центрами сили, між наддержавою США і Китаєм, який виношує ідею гегемоністської місії у світі, між заможністю країн «золотого» мільярда і бідністю другого світу, що виражається на поверхні відносин суспільств багатьма незгодами аж до посилення міжнародного тероризму та зародження вогнищ конф­ліктів і війни.
На цьому тлі міжнародні відносини, як і світова політика загалом, вимагають модернізації, адекватної тим реаліям, які склалися на цьому етапі розвитку як окремих суспільств, так і світового спів­товариства загалом. Час засвідчив, що існуючі міжнародні організації, створені після Другої світової війни, відстали від вимог часу і потребують реформування. Серед них і ООН, де й досі чинна статутна формула 1945 року, за якою питання світової безпеки було віддано на відкуп п’ятьом переможцям – великим державам світу, а на практиці – одній, яка може накласти вето на все, що їй вигідно чи забагнеться, навіть якщо це буде на шкоду всьому світу.
Однак час, коли проблеми безпеки і ми­ру вирішували тільки переможці в Другій світовій війні, канув у минуле. Німеччина, Японія стали демократичними державами, великими фінансовими спонсорами ООН, важливими чинниками впливу в світі. Та й Індія, ПАР, Бразилія вже сьогодні утверджуються в ролі великих гравців світової політики. Але ці факти ніяк не відображені в системі діяльності ООН. Рада Безпеки в її нинішньому функціональному форматі стала анахронізмом, ос­кіль­ки будь-хто з п’яти (США, Китай, Росія, Франція, Велика Британія) може вольовим рішенням загальмувати процес позитивного вирішення проблеми, що стосується безпеки світу, перешкодити ефективному розв’язанню небезпечного конфлікту. Так було під час російсько-грузинської війни 2008 р., на Близькому Сході в період «арабської весни», російської агресії в Україні, що почалася 2014 р. Якщо в епоху двополюсного світу така поведінка великих держав сприяла підтриманню нетривкої рівноваги, то сьогодні може призвести не тільки до рецидивів холодної війни і конфронтації, а й до критичної ситуації в усьому світі, оскільки в її формуванні беруть участь уже не два, а багато нових активних учасників. За умов появи можливостей досягнення консенсусу в світі, що глобалізується, функціональна здатність ООН різко падає в той час, коли три­вають пошуки співробітництва для ви­рішення складних питань, успадкованих від епохи попереднього світу: надпотужна зброя масового знищення, ізраїльсь­ко-­арабський конфлікт, ядерні плани Ірану, боротьба з хворобами (так кількість інфікованих ВІЛ/СНІДом на початку століття склала більше як 40 млн осіб) тощо. Це старі виклики, які ХХ ст. залишило в спадок світовій політиці нового століття. Вони представ­ляють собою першу важ­ливу проблему сьогодення й найближчого майбутнього в системі міжнародних відносин і світової політики.

Володимир ГАЗІН, професор кафедри всесвітньої історії К-ПНУ ім.Івана Огієнка.


ТРИ УРОКИ ПРОФЕСОРА ГАЗІНА

Із ним завжди цікаво розмовляти. Особливо з погляду на наш щоденний досвід життя в соціумі, де хамство й насилля стали узаконеною нормою існування, а на шпальтах газет, екранах телевізорів миготять продажні й некомпетентні політики, захлан­ні панотці сусіднього патріархату з наддорогими іномарками, годинниками й свідомістю середньовічних фанатиків, де тішать вгодовану й голодну публіку визнані й невизнані зірки ест­ради, які, за невеликим винятком, мають фантастично убогі й вузькі духовні обрії. Після спілкування з Володимиром Про­коповичем площа Конституції у місті Києві видається дунаєвець­кою ярмарковою площею, а розташований на ній монументальний будинок Верховної Ради – не більше як звичайна кам’яна будівля. Що ж до Маріїнського палацу, то й він постає пересічним символом укорінення містеч­кового світогляду. Навіть столичні паркани – високі чорні та низькі сірі, що стали невід’ємним ототожненням із панівним класом і підтверджують відомий вислів про те, що всяка влада – безперервна змова, не можуть підтримати свій колишній статус.
Щоб із Володимиром Прокоповичем було цікаво говорити, потрібно ввійти в його світ, долу­читися до його життєвих уроків.

УРОК ПЕРШИЙ: ДІОРАМА ПАМ’ЯТІ.

Відомий педагог, доктор історичних наук, професор Газін Володимир Прокопович цілковито відчужений від зовнішніх впливів, тиску суєтних мод і трендів, істерично викричаних таємниць полішинеля, від набридливих радикальних «дрескодів». Як історик, він цілком покладається на власний досвід, багатий емпіричний матеріал, збережений пам’яттю, а також на поради муд­рих учителів. Знане й вистраждане, сказане й промовчане, протяжність і моментальність конкретних спогадів, тисячами нервових закінчень, вписаних в історію, – це той первинний матеріал, який формує критерії оцінки минулих подій. Кожен життєвий спогад – і той, що причаївся у світлотінях старих родинних фотографій, і той, що випростався живими і мертвими постатями солдатів із безсмерт­ної діорами пам’яті минулої страшної війни, і прощальний погляд батька, котрий ніби знав, що вже не повернеться з фронту, – визначає критерії оцінки складних і суперечливих сус­пільних явищ. Тож недолугі міфи про так званий «русский мир», про Сталіна – «талановитого менеджера», сприймаються вченим не як новітні ексклюзивні винаходи передової думки сусідньої країни, а як переформатовані старі постулати, що захищають імперські амбіції нинішньої російської влади.
– Україна, завдяки своєму геополітичному розташуванню, економічному та інтелектуальному потенціалу, була у ХVІІІ-ХХ ст. незамінним «елементом» Російської імперії, у які б часи вона не поставала і яких би форм не набувала, – зазначає Володимир Газін. – Саме тому росіяни, від президента й патріарха до пересічного громадянина, вкрай болісно сприйняли її незалежність і досі не змирилися із втратою України.
Що ж до сталінського «мене­джменту», то він обраховується чотирма мільйонами радянсь­ких бійців, убитих або полонених лише протягом червня-грудня 1941 року. У повоєнні роки Володимир Прокопович, як і його ровесники, відчув управлінський хист «вождя всіх народів» своєю власною шкірою, опухлими від голоду ногами. Незважаючи на страх, разом із сільськими хлопчаками-одчайдухами він співав: «Ні корови, ні сви­ні, тільки Сталін на стіні». І в студентські, і в пізніші роки той гіркий та повчальний досвід, кинутий на шальки життя, переважував усі теорії й парадигми.

УРОК ДРУГИЙ: СВОБОДА ОСОБИСТОСТІ.

«Моя свобода завжди при мені» – ці поетичні рядки Ліни Костенко цілком підходять для визначення стереотипів поведінки Володимира Газіна. За умов радянського режиму звичайним явищем були не лише репресії, образи та приниження людської гідності з боку партійно-державного класу-номенк­латури, а й пристосування до цієї системи, звикання до неї значної частини залежних людей. Професор Газін не тільки не пристосовувався до методів діяльності авторитарного режиму, а й узагалі не сприймав їх – давали про себе знати досить високий рівень моралі, прищеп­лений трудящою селянською родиною, вроджена інтелігентність, шляхетність, а також, я б сказав, незанижена, адекват­на оцінка своєї особистості, сво­го фахового потенціалу. Що це йому давало? Зрозуміло, не чини і не посади. Освітянські чинов­ники змушені були рахуватися з грамотним молодим педагогом. У школі, де він учителював, часто проводилися районні та обласні методичні семінари, на яких перспективний учитель-­історик виступав із доповідями, проводив відкриті заняття. Обласний чиновник-методист навіть розпорядився, щоб місце­-ве й районне педагогічне начальство не вимагало від нього предметних конспектів: педагог, маючи прекрасну пам’ять, ними практично не користувався. Уже в ті непрості роки, ризикуючи втратити роботу, Володимир Прокопович не обходив гострих проблем історичної науки, впливаючи на розум колег силою аргументів і власного прикладу. Таким він є й нині: незалежний, непоступливий щодо моральних оцінок, послідовний у відстоюванні людської свободи. Останню він безпосередньо пов’язує з духовністю. Справді-бо, усуньте духовне начало, і все, що називається багатст­вом, перетвориться на мертву матерію. Що стало зі скарбами Тіра і Карфагену, з багатством венеціанських палаців, коли дух відлетів від цих кам’яних мас?

УРОК ТРЕТІЙ: ПРОФЕСІОНАЛІЗМ.

Є категорія педагогів, науковців, обраних самим Богом.
Їх мало, але вони є. Що для цього потрібно? Насамперед, як я вже казав, мати нормальну голову. А також високу працездатність, відданість справі, якій ти присвятив усе своє життя, вміння логічно мислити, поважати опонентів, бути самокритичним, але й упертим, непоступливим у принципових питаннях. І ще багато чого – з екзистенціональної сфери. До слова, коли запитали чехів, що потрібно мати, аби варити таке смачне пиво, яке вони продукують, ті відповіли: «Якісну воду, якісний хміль, тисячу років досвіду і ще щось таке, що ми самі не знаємо». Якось Володимир Прокопович виступав у Дніпровському націо­нальному університеті опонентом при захисті докторської ди­сертації. Після виступу до нього підійшла жінка, член вченої ради, й привселюдно подякувала за принциповий, професійний аналіз обговорюваного дослідження. Такий стиль роботи док­тора історичних наук Володимира Газіна. Його монографію «Актуальні проблеми сучасності: історія, світова політика» замовляють викладачі вишів різних міст України, в тому числі й столиці. Читацький загал високо поціновує глибокі, актуальні статті професора, опубліковані в найпрестижніших газетах «День», «Дзеркало тижня». Редколегії багатьох наукових збірників охоче віддають свої сторінки досвідченому історику. Так, редколегія збірника нау­кових праць «Політологічні студії» ухвалила до друку дві його статті. Перша присвячена протистоянню в Україні навколо вступу до НАТО, друга – сучасній виборчій системі. Як переконаний прихильник вступу України до Альян­су, вдумливий аналітик цієї проблеми, Газін чітко визначив не тільки головні зовнішні причини гальмування цього процесу, а й внутрішні перешкоди.
– Значно гальмує вступ України в НАТО й відсутність громадянського суспільства, практичної демократії, – зазначив він. – Не секрет, що чимало громадян України сповідують принципи автократії. Певними політичними колами пропа­гується ідея «сильної руки», здатної навести порядок у країні та вирішити всі проблеми. Така ситуація, безумовно, шкодить Україні. НАТО – обо­ронний союз демократичних країн. А демократія в Україні поки що без демократів. Без влади за­кону.
Але Газін не був би Газіним, якби зупинився на цьому умовисновку. Він іде далі:
– Ті, кого влаштовує безпорадна Україна, з якою можна робити все, що завгодно, проти вступу не тільки в НАТО, а й навіть у Європейський Союз.
Можна сказати, постріл у «десятку». Так стріляють професіонали. В авторитарній, як і в напівдемократичній державі, важко бути «просто істориком». Чому? Тому що нещадні маргінальні жреці «єдино вірної» ідеології розглядають будь-яку спробу шукати справжній сенс життя, який не залежить від царів і царків, генсеків і президентів, як свідому зраду. З їхньої дзвіниці така «зрада» вдесятеро непростиміша, якщо історик свідомо хоче служити своєму народові, а не фантомним ідеологемам. Україна, схоже, – чи не єдина дер­жава у світі, де все ще офіцій­но вихваляють тих діячів націо­наль­ної історії, котрі затято служили не власній, а чужій країні. Тож шануймо тих істориків, реставраторів минулого і конструкторів сучасного, які очищують свій народ від ефемерних мі­фів, догм, ярликів, явних і прикритих виявів меншовартості.

Віталій НЕЧИТАЙЛО, доктор історичних наук, професор.