Четвер, 28 Березня 2024 р.
27 Березня 2015

«ХОЧУ ВІДДАТИ ЛЮДЯМ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРИЙМАЮ ВІД НИХ»

«Хтось вирішує життєві труднощі самогубством, хтось намагається втопити їх у чарці, хтось пише вірші, а я свої емоції передаю на картинах, зроблених праскою», – каже 19-річний студент планово-економічного технікуму-інтернату Кирило БОГДАНЮК. Вправно тримаючи в руках розжарений «інструмент», що замінив йому пензля, хлопець із вродженими фізичними вадами майстерно виводить кольорові штрихи звичайнісінькою праскою. Всього за три хвилини за допомогою розплавлених воскових олівців він перетворює чистий аркуш паперу на справж­ній мистецький шедевр. Назва техніки, в якій малює талановитий юнак, не менш чудернацька, ніж манера її виконання – енкаустика. З цим унікальним живописом Кирило познайомився

в дитбудинку на Херсонщині, куди потрапив ще немовлям. Свою першу картину він написав

у шістнадцять. І навіть не здогадувався, що саме вона допоможе йому знайти сім’ю.

«ОБІЙМАЮЧИ ПРИЙОМНУ МАМУ, ЗАВЖДИ МРІЯВ ПОБАЧИТИ РІДНУ»

 Кирило БОГДАНЮКМинулого тижня про дивовижний дар юнака дізналися й у нашому місті. Процес створення своїх картин Кирило показав на сцені молодіжного фестивалю «Кам’янець має талант» (детальніше про конкурс читайте на стор.10). Майстерність юнака з важким діагнозом ДЦП без зай­вих слів підкорила глядачів.

Утім найбільше в хлопцеві вражає його величезне серце, яке не стало черствим навіть після численних випробувань нелегкої долі.

Рідна мати покинула Кирила ще в пологовому будинку. Через чотири дні після його народження жінка написала відмову від дитини, а хлопчика передали на виховання до Цюрупинського дитячого бу­дин­ку- інтернату. Через 16 років саме тут йому вдалося зустріти жінку, яку згодом почав називати мамою. До дитбудинку, де навчався Кирило, режисер лялькового театру, художниця Алла Бехтольд прийшла, аби провести дітям майстер-клас з енкаустики.

– Коли я вперше побачив, що таке енкаустика, вона настільки припала мені до душі, що захотілося спробувати й собі щось намалювати, – розповідає Кири-ло. – Але художниця мені відмовила – боялася, щоб не зазнав опіків. Утім я продов­жував наполягати на своєму. Ка­жу: «Давайте так: якщо я беру праску і обпікаюся – заберете її в мене, і я більше ніколи до неї не торкнуся». Вона погодилася. Відтоді більше не випускаю праски з рук. Раніше мене ніколи не захоплювали кар­тини, любив працювати на городі, вирощував кімнатні рослини, мріяв побудувати власну ферму, завести коней і перебратися до села.

Одного разу, після чергового майстер-класу в дитбудинку, Алла запросила мене в гості до своєї родини, аби я зміг побачити, як воно мати сім’ю. Я гостював там у вихідні, залишався з її родиною на свята, але невдовзі полетів до Вашингтона. А коли повернувся, дізнався, що в Америці знайшлася родина, яка згодна забрати мене до себе. Та я відповів: «Якщо Алла мене не забере, то іншої родини мені не потрібно».

Так 16-річний підліток опинився в родині художниці, де, крім її рідної дитини, зростали ще троє прийомних. Майже рік Кирило прожив на кухні невеличкого будинку багатодітної сім’ї. Але від малокомфортного для інваліда побуту почувався тільки щасливішим.

«ХОЧУ ВІДДАТИ ЛЮДЯМ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРИЙМАЮ ВІД НИХ»– Щоранку я прокидався під гуркіт каструль, з якими поралася бабуся, – каже юнак. – Але в ту мить мені було так радісно на душі. Адже я нарешті був у сім’ї і вперше відчув, як воно жити з батьками, братами і сестрами.

Втім, ставши частиною чужої родини, Кирило так і не зміг забути про існування рідної. Вчергове обіймаючи маму Аллу, він потай мріяв, що одного разу так само зможе обійняти й ту жінку, яка народила його на цей світ. Давно пробачив її за те, що відмовилась від сина-інваліда.

– Я дуже довго думав над тим, шукати свою рідну маму чи ні, – зізнається нам хлопець. – Але коли потрапив до прийомної родини, сказав мамі Аллі, що хочу побачити рідних батька і матір. Запитав, як вона до цього ставиться. Відповіла, що не проти, тож я сміливо взявся за пошуки. Це було перед самим випускним зі школи. І я дуже хотів, аби рідна мама туди прийшла.

Дізнався, що живе вона в місті Вільнянськ Запорізької області. Мав декілька адрес, які мені дали соціальні служби. За день обійшов майже все місто, але таки знайшов той самий будинок. Двері відчинив чоловік. Як виявилося згодом, це був мій батько. Він не впізнав мене. Не думав, що я їх шукатиму… Мами я тоді не побачив. З’ясувалося, що вона працює аж в Італії. Коли батько подзвонив їй і сказав, що я прийшов додому, з того боку слухавки я почув: «Я завжди знала. Я ж тобі казала, що він прийде…». Вона таки приїхала до мене на випускний. Тоді ми зустрілися вперше. Але коли вона підійшла до мене і міцно-міцно пригорнула, я відчув – це моя рідна кров, це моя мама…

«У ЦИХ КАРТИНАХ Є МОЄ ГОРЕ»

– Мама повернулася до Італії, але час від часу спілкуємося з нею в «Однокласниках», – каже Кирило. – Пишу їй: «Привіт, мамо! Навчаюся добре. Двійок не маю». Тільки так наразі й спілкуємося. Але й те вже добре. Не втрачаю зв’язку і з мамою Аллою. Досі телефоную їй і дякую, що вона в мене є, що взяла в свою сім’ю в такому складному підлітковому віці. Але після вісімнадцяти час самостійно будувати своє життя, обидві мої родини зробили для мене все, що могли. Тепер я хочу залишитися в Кам’янці-Подільському, це місто стало для мене домом.

Кирило Богданюк (в центрі) з учасниками фестивалю  «Кам’янець має талант», командою воркауту «Street Knights»Втім частинка Кирилової душі завжди поруч з рідними. Неозброєним оком її можна роздивитися в кожному з малюнків. Рамки з кольоровими шедеврами прикрашають будинок прийомної сім’ї, нагадують про нього рідній матері в Італії та регулярно поповнюють полички численних друзів товариського юнака. Скільки картин намалював за три роки, Кирило вже й порахувати не може. Адже в стоси їх не складає – всі роздаровує близьким і знайомим, передає людям, котрі працюють із дітьми з особливими потребами. А свіжі картини майже щотижня віддає на продаж благодійних аукціонів, кошти з яких ідуть на допомогу бійцям у зоні АТО. В кімнаті студентського гуртожитку він зберігав лише два свої малюнки. Один з них хлопець вирішив подарувати нашій редакції.

– Ці картини мені по-особливому дорогі, бо там є моє горе, – зізнається Кирило. – Я намалював їх після того, як розійшовся з коханою дівчиною, з якою сподівався будувати своє життя. В той момент я був у відчаї. Вирішив щось намалювати, думав – стане легше. Все, що було тоді в моєму серці, передалося цим картинам. Вони допомогли заспокоїтись і йти далі. Я мрію стати дефектологом, з дитинства захоплююся психологією і люблю працювати з дітьми. Бо найголовніше для мене – мати можливість допомагати іншим. Хочу віддати людям більше, ніж приймаю від них.