Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ЧЕТВЕР, 19 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
12.08.2016

КОГО ВБИВАЄ ВІЙНА?

Як гарно римуються два слова, створюючи надзвичайно актуальний в усі часи й для усіх народів заклик: «Ні - війні!». Адже завжди можна сісти за стіл переговорів, аби з’ясувати всі спірні й наболілі питання. Єдина заковика: за таким столом ти ніколи на сто відсотків не здобудеш того, чого прагнеш. Завжди треба йти на певні поступки, які, звісно, мають бути взаємними й збалансованими. Але мирне небо над головою, збережені життя, незруйновані села й міста таки вартують того, щоб, віддавши щось, зберегти найголовніше й найцінніше.

На жаль, досить часто бере гору не здоровий компроміс, а нестримне бажання силою зброї довести свою правоту, утвердити те, що тобі видається істинним, хоча, насправді, таким не є. Але політиків найбільше цікавить влада, олігархів - гроші. До того ж на війні-то гинуть не вони та їхні діти. А гарматне м’ясо для нових боїв за їхні інтереси матері ще народять.

Війна не просто забирає життя найкращих. Вона залишає глибоку рану в душі кожного. І хоча вітер у віршованому диптиху Павла Тичини «Війна», створеному 1918 року, стеле матері заспокійливі слова: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає!», але й син у відповідь на благословення його матір’ю на ворога несподівано відповідає: «Матусю моя! Немає, каже, ворога та й не було. Тільки й єсть у нас ворог - наше серце. Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля».

Раз уже ми звернулися до творчості раннього Тичини, згадаймо ще один його характерний вірш, написаний десь у 1914-1915 роках (на початку Першої світової війни), а надрукований уперше тільки 1969 року - вже після смерті поета. Вірш не має заголовка, а починається так: «З далекого походу вернувсь до мене брат. Одкинув він рушницю, на край стола схиливсь». На запитання: «Ой що ж ти, брате, бачив, кого ти там убив?» лунає печальна відповідь: «Питаєш ти, що бачив, чи я кого убив, - мене, мене убили!».

Вірш Павла Тичини, написаний сто років тому, завершується так: «І зрозумів я: люди були звірми і єсть. - О, що ви наробили, прокляті, на землі!». На жаль, попри нечуваний прогрес й небачене технічне удосконалення нашого життя, люди досить часто, як і сто років тому, аж ніяк не позбулися звіриних інстинктів.  І навіть більше: звірі на фоні людського свавілля виглядають гуманнішими й добропоряднішими.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку