МІСТО ЯК СМУГА ПЕРЕШКОД. РУХ ІНВАЛІДІВ ЗАБОРОНЕНО?

«…Сидячи біля вікна, мій син щодня спостерігає, як хлопці грають на майданчику у футбол. Якось він розповів мені про свою мрію: «Якби я хоча б на годину став на ноги і пішов пограти у футбол з хлопцями!.. А потім знову буду сидіти. Я був би такий щасливий!». Що я, мама, можу на це відповісти?.. 

Виходжу в іншу кімнату і тихо плачу, щоб не чув син…

Незабаром День інвалідів. Будуть багато говорити про зроблене і те, що планується зробити для дітей з особливими потребами, але ми, матері та наші діти, найбільше потребуємо не матеріальної підтримки, а звичайного людського спілкування. У місті є спе­ціальний транспорт, яким дитину можна відвезти у будь-яке місце, але немає такого місця, де ці діти можуть зібратись і просто поспілкуватись…».

Це уривок одного з багатьох листів, які отримує редакція від матерів дітей з особ­ливими потребами. У нашомі місті таких дітей – 309. Та, окрім них, є ще значна кількість інвалідів, які також відчувають брак спілкування. Враховуючи те, що цих людей обділило життя, то хоч на побутовому рівні можна було б створити для них належні умови, аби відчували себе пов­ноцінними громадянами.

На нещодавній прес-конференції начальник міськуправління праці та соціального захисту населення Інна САЛІЙ повідомила, що на першому поверсі їхнього закладу, а також у територіальному центрі соціального 

обслуговування «Довголіття» та соціальному центрі «Надія» встановлять скриньки пропозицій щодо покращення надання соціальних послуг для людей з особ­ливими потребами. Кожен зможе там залишити лист-звернення до працівників управління. Пропозиції тих, хто не зможе прийти, прийматимуться за номерами телефонів: 9-11-95, 9-13-31.

НАСЕЛЕННЯ МЕНШАЄ, ІНВАЛІДІВ БІЛЬШАЄ.

Чому ж саме сьогодні вирішення проблем людей з особливими потребами є настільки нагальним? За словами колишнього начальника міського управління праці та соцзахисту населення Надії ПІДСКОЦЬКОЇ, за радянського часу таких людей були лише одиниці, сьогодні це 20% від числа тих, хто отримує пенсії. 2005 р. в місті було створено робочу групу з розробки політики і практики розвитку соціальних послуг, а також комітет доступності. 

– На той час я була членом робочої групи, яка розробляла Національну концепцію розвитку соціальних послуг, – розповідає Надія Костянтинівна. – Ми вивчили досвід багатьох країн, зокрема, Швеції, Велико­британії, США, а також досвід деяких міст України. 

Початок був непоганий. 2007 р. міська рада прийняла Програму створення віль­ного доступу осіб з обмеженими фі­зич­ними можливостями до об’єктів інфра­структури міста. За інформацією, наданою управлінням праці та соцзахисту населення, майже 100-відсотковий безперешкодний доступ було створено до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, закладів охорони здо­ров’я, соціального захисту населення, 

освіти і науки. В 10 мікрорайонах міста забезпечено доступ як мінімум до одного об’єкта торгівлі, побуту, аптеки. З 

52-х під’їздів, у яких проживає 53 інва­ліди-візочники, 25 облаштовано пандусами. Є спеціалізований автомобіль, який використовується як «соціальне таксі» для перевезення інвалідів-візочників тощо. 

Але в цій невеличкій діжці меду є, на жаль, ложка дьогтю. І не одна.

ПАНДУСИ ЗАДЛЯ "ГАЛОЧКИ"

Більша частина пандусів не відповідає нормативній базі, за якою кут їхнього нахилу не має перевищувати 10 градусів. Та й поручні повині бути зручними і розташованими відповідно до висоти візка. Частина пандусів має слизьке покриття, як правило, – з керамічної плитки.

Ми спеціально пройшлися містом, щоб подивитися, наскільки зручними в нас є пандуси. Передусім звернули увагу на міськвиконком. Всередині приміщення є пандус до ліфта, але добратися до нього візочнику буде досить складно: сходинка перед входом у приміщення пандусом не обладнана, та й вхідні двері відкрити буде непросто, тому що вони не мають фотоелементів і навіть не розсувні. Якщо ж зі сторонньою допомогою людина у візку добереться до ліфта, заїхати у нього не на всіх колясках вдасться – занадто вузький вхід. Частина пандусів, якими обладнані крамниці, взагалі виглядають як елемент декору: в одних відсутні поручні, в інших кут нахилу такий, що піднятися у візку наважиться хіба що екстремал. Як, наприклад, скористатися пандусом біля крамниці з ювелірними прикрасами на вулиці Огієнка, якщо поручні біля нього відсутні, а сам пандус перегороджений декоративним стовпом? Певно, власники крамниці подумали, що люди у візку все одно до них ніколи не заїдуть, тому й зручністю пандуса перейматися не варто. А от у Будинок побуту, розташований поруч, маломобільні громадяни заїжджали б часто, адже тут є і перукарня, і майстерні з ремонту годинників та одягу. Та навряд чи це можливо: пандус тут занадто крутий і теж без поручнів. На вулиці Князів Коріатовичів, біля амбулаторії сімейної медицини та магазину медтехніки, цього необхідного елемента для потрапляння інваліда-візочника всередину взагалі немає! 

Пандуси, якими облаштовані під’їзди, теж не вирішують проблеми, тому що людині у візку, заїхавши у під’їзд, ще потрібно якось дістатися до ліфта, якщо він є, чи на потрібний поверх. Чиновники стверджують, що технічно неможливо облад­нати під потреби маломобільних громадян увесь під’їзд. Якщо добрі сусіди і допоможуть візочнику добратися до ліф­та, то заїхати в кабіну він все одно не зможе. Також ніхто не переймався тим, щоб у квартирах міжкімнатні двері були хоча б трішки ширші за візок. Тому інва­ліди-візочники, як правило, стають заручниками не просто власної квартири, а однієї кімнати! 

За словами начальника відділу контролю за будівництвом у Південному ре­гіоні інспекції Державного архітектурного контролю у Хмельницькій області Олександра СВИРИДИ, відповідно до наказу Президента, всі громадські й житлові споруди повинні бути обладнані елементами доступу для інвалідів-візочників. Якщо пандус облаштувати неможливо, тоді встановлюється кнопка виклику. Загалом раніше всі будівлі приймала в експлуатацію спеціальна комісія, до складу якої обов’язково входив представник комітету доступності. Та з 12 березня цього року в Україні роботу цих комісій зупинено. Як пояснює Олександр Григорович, сьогодні порядок прийняття споруд в експлуатацію декларується забудовником лише на папері. То ми з Вами довіряємо чесному слову забудовника?! Напевно, воно не настільки чесне, якщо 1 листопада у Верховній Раді вже зареєстрували законопроект про відповідальність забудовника за надання недостовірних даних. Як тільки нардепи закон приймуть, комісія перевірятиме правдивість поданих у декларації даних. Наприклад, за недотримання державних будівельних норм щодо пандусів забудовник буде оштрафований на десятки тисяч гривень.   

НОВИЙ ВИД СПОРТУ – У ВІЗКУ НА СМУЗІ ПЕРЕШКОД

Недолугі пандуси – не єдина перешкода для людей з обмеженими можливостями. Навіть якби вони були всюди і відповідали нормам, пересування містом усе одно було б дуже проблематичним для людей у візку, бо більшість тротуарів розбомблена, ніби після війни, а зависокі бордюри не обладнані з’їздами. Здоровій людині важко пересуватися нашими тротуарами. Що вже казати про інвалідів!   

– З тротуарами у нас величезні проблеми, – говорить Юрій БЕЗНОСЮК, завідувач відділу благоустрою департаменту ЖПДІ. – Близько 10 років з міського бю­джету не виділялося жодної копійки на ремонт тротуарів і дворових проїздів. Сьогодні тротуари облаштовуються в основному за рахунок приватного сектору. Під­приємці роблять спеціальні спуски для людей з особливими потребами. Коли проводиться капітальний ремонт дороги, тоді тротуари облаштовують спусками, а коли ямковий – ні.  

А що вже говорити про заклади громадського харчування?! У міських кафе та ресторанах не передбачено жодних умов для маломобільних громадян, починаючи з вхідних дверей і закінчуючи туалетами. Щодо останніх, виявляється, у місті немає жодного туалета, пристосованого під потреби інвалідів! Навіть у поліклініці, де він, на нашу думку, мав би обов’язково бути. Хоча навіщо? Все одно вище першого поверху громадянину у візку не піднятися: ні ліфта, ні пандусів між поверхами у поліклініці теж немає. Олександр СВИРИДА пояснив, що забудовник зобов’язаний зробити пандус для заїзду в приміщення, що ж стосується розміщення пандусів і спеціальних туалетів всередині, то це робится лише за наявності технічних умов. (Зрозуміло, що зайву копійку ніхто витрачати не бажає, тому й тех­нічні умови не дозволяють).  

Окрема розмова – перевезення інва­лі­дів-візочників. У «Довголітті» є лише один спеціалізований автомобіль, який використовується як соціальне таксі. Що ж до комунального транспорту, то тільки один автобус, відповідно, лише на одному маршруті, має спеціальний заїзд для інва­лідів. Та й той майже два місяці був у ре­монті. Звичайно, світ не без добрих людей, тому інвалідам-візочникам саме вони допомагають потрапляти в автобуси, але не кожен з інвалідів може попросити про допомогу, і не завжди на зупинках стоять сильні чоловіки, спроможні допомогти. А якщо хтось вважає, що автобуси і маршрутки зі спеціальним обладнанням для перевезення візочників – це прерогатива великих міст або розвинутих країн, то він помиляється. Приміром, у місті Біла Церква всі маршрутні таксі облаштовані поручнями при вході, а в договорах із перевізниками обумовлено питання введення на кожному маршруті окремої одиниці з підйомником для перевезення людей у візках.

МОЛОДІЖНОМУ ЦЕНТРУ БУТИ! КОЛИСЬ 

Ковтаючи сльози невимовного душевного болю, людині з особливими потребами таки вдається вибратися з квартирної фортеці, подолати смугу перешкод на наших тротуарах і в автобусах. Але куди вона добирається, хто її чекає? Та ніхто. Якщо інвалідом є дитина, то вона ще хоч якось спілкується з ровесниками в спе­ціалізованих школах-інтернатах для дітей з особливими потребами. А коли навчання позаду, то попереду – мертва бездіяльність і непотрібність суспільству. Про «незручних» людей незручно згадувати, тому що вони приносять лише незручності. Ця молодь повертається у власні в’язниці-оселі й весь час проводить за комп’ютером, монітор якого – єдине віконце у світ, в якому для неї немає місця.

– У лютому 2005-го ми вперше зробили оцінку потреб громади в соціальних послугах, – пригадує Надія ПІДСКОЦЬКА. – Люди потребували безкоштовного лікування та організації дозвілля. В липні того ж року сесія міськради ухвалила рішення про виділення приміщення під «Довголіття». Пізніше було створено сім клубів за інтересами у Центрі «Надія». Таким чином ми підтримали старше покоління, серед якого також багато інвалідів. Протягом наступного року декілька разів зустрічалися з молодими інвалідами і зрозуміли, що головне їхнє бажання – спілкуватися. Так зародилася думка про створення молодіжного центру для людей з особливими потребами. Я відвідала декілька таких центрів у Великобританії. Була вражена! Ці заклади відвідували не лише інваліди у візках, батьки привозили навіть лежачих! Там панувала така атмосфера, яку передати словами просто неможливо. Повернулася з впевненністю, що схожому центру обов’язково бути в Кам’янці. Довго шукали місце для нього. Прийшли до думки, що один з найкращих варіантів – на території полі­клініки, яка поряд із «Довголіттям». По-перше, в «Довголітті» вже на той час була міцна реабілітаційна база, якою молоді інваліди могли б користуватися безкоштовно. По-друге, навколо – значна територія, на якій облаштовано місце для відпочинку, є великий сад. У самій поліклініці можна відкрити декілька приміщень для молоді. Ми добилися того, що «Довголіття» отримало машину з підйомником для маломобільних громадян, яку виділив Фонд соціального захисту інвалідів саме для того, щоб привозити їх у новостворений Центр.        

Сьогодні йде розмова про те, щоб створити такий центр на території «Надії». На його користь те, що він знаходиться в центрі міста. Щоправда, тоді це буде центр соці­альної реабілітації, а от для поєднання з медичною ідеальне місце – поряд із «Довголіттям». Сьогодні вирішенням цієї проблеми займається міський голова Михайло СІМАШКЕВИЧ. Впевнена, що відкриття молодіжного центру – питання часу. 

Новий начальник управління праці та соцзахисту населення Інна САЛІЙ також впевнена у цьому. Інна Володимирівна схиляється до думки, що центр має знаходитися на території «Надії», щоб бути доступним, хоча варіант його розміщення поруч із «Довголіттям» також розглядається.

– Важливо забрати цих дітей від батьків хоча б на декілька годин, – вважає Інна Володимирівна. – З одного боку, вони зможуть поспілкуватися між собою, зайнятися чимось корисним і цікавим, а з іншого – надамо можливість батькам хоча б трішки перепочити і зайнятися власними справами.

ЯК МІНІМУМ – БУТИ ПОЧУТИМИ

Складається враження, що всі сторони «за». А хто ж тоді проти? А немає таких. Ми і за відкриття молодіжного центру, і за доступність усіх без винятку закладів для людей з особливими потребами, і за перевезення і, вибачте, навіть за цивілізоване задоволення їхніх фізіологіч­них потреб. Тільки чомусь це «за» ніяк не відчувають ті, про кого ми так піклуємося. Наші слова підтверджує і Наталя БЕЗПАЛЬКО, яка очолює міську ГО інвалідів «Гармонія», а також є керівником волонтерського руху людей з особливими потребами, який розпочав свою діяльність цього року.  

– Я розчарована, бо до сьогодні не бачу вільного доступу людей з особливими потребами до інфраструктури міста, – розповідає Наталія Віталіївна. – Більшість підприємців, які зобов’язані біля своїх за­кладів зробити пандуси, ігнорують цю вимогу, а коли й встановлюють їх, то для «галочки». Скористатися таким пандусом ві­зочнику все одно не під силу. Є доступ до державних установ, але тільки до першого поверху. Наприклад, я приїжджаю в лікарню чи поліклініку і мушу чекати, щоб до мене спустився лікар. Усі медичні процедури маю проходити на першому поверсі, але ж багато стаціонарного медобладнання знаходиться вище. Про наявність спеціального туалету в лікарні чи в поліклініці вже мовчу.

Здобути вищу освіту інвалідові у нашому місті також складно. Нещодавно закінчила К-ПНУ. Домоглася того, що всі заняття для мене проводилися на першому поверсі. 

Варто сказати, що Наталя БЕЗПАЛЬКО належить до інвалідів-екстремалів, бо як інакше назвати людей, котрі пересуваються в інвалідному візку проїжджою частиною?! Але навряд чи таким чином вона намагається підвищити рівень адреналіну в крові.

– В нашому місті тільки на Соборній більш-менш нормальний тротуар, решта – то жах! – обурюється жінка. – Тому не ли­ше я, а й більшість тих, хто наважується 

виїжджати в місто на інвалідному візку, користуємося проїжджою частиною. Звичайно, ризик. Але не більший, аніж на потовченому тротуарі. Проїжджаючи якось одним з них, впала і зламала ногу. Також у нас немає заїздів до зупинок. Мусиш людей просити, щоб допомогли вибратися на бордюр. Коли ж під’їжджає автобус, просимо, щоб затягли всередину. Все це так принизливо!

Від якості інвалідного візка теж багато залежить. У пані Наталії візок німецького виробництва: легенький, вузький і мо­більний, – щоправда, далеко не в ідеальному стані.

– Він уже паяний-перепаяний, – бідкається співрозмовниця. – Але я від нього не відмовлюся, тому що лише ним можу заїхати в будь-які двері. А от багато інвалідів користуються візками вітчизняного виробництва, важкими і недолугими, які не те що в двері – в ліфти не проходять.  

Наталія Віталіївна працює в Центрі трудової реабілітації, створеному при «Довголітті». Вона допомагає людям, які перенесли важку хворобу, знову адаптуватися до суспільства. Вони вчаться не лише вмикати світло, запалювати газову конфорку чи застібати гудзики, власними руками вони створюють справжні шедеври. 

– У нас діють гуртки з вишивання, бісеро­плетіння, випалювання, наклеювання, виготовлення виробів із соленого тіста, – з гордіс­тю розповідає керівник цього Центру. – Відвідують його не лише люди старшого віку, але й молодь. Бо куди ж іще їм подітися? В сувенірному містечку маємо власний кіоск, де реалізуємо свою продукцію. На жаль, наші витвори не дуже цінуються. От до Дня інваліда знову буде чергова виставка продукції. Люди, як завжди, прийдуть, подивляться і підуть. Дитина-інвалід вкладала у свій витвір серце і мрії. Шкода, що ця річ нікому не потрібна. Якби до творів виявив інтерес хоча б хтось із представників влади, ці діти себе зовсім по-іншому відчували би. Вони б раділи, знаючи, що їхня праця принесе комусь задоволення.

На запитання про те, чи потрібен місту молодіжний центр для інвалідів, якщо вони вже мають Центр трудової реабілітації, Наталія Віталіївна відповіла так:

– Це крапля в морі! У нас дуже багато молодих інвалідів. Вони й не помістяться в цій маленькій кімнатці, де разом з ними працюють ще й люди похилого віку. Та й інтереси цих вікових груп дещо різні.  

На мою думку, цей центр повинен бути справжнім комплексом, до котрого входитимуть кімната трудової терапії, гуртки за інтересами, комп’ютерний зал, спеціальні спортивний зал і басейн та обов’язково кімнати реабілітації. Останні особливо по­трібні після оперативних втручань. Як правило, після операцій батьки змушені везти дитину в інше місто, де така послуга надається за великі гроші. В нашому ж місті є чимало чудових спеціалістів-реабілітологів, більшість з яких працює в «Довголітті», які б могли забезпечити нашим дітям реабілітацію в рідному місті, до того ж безкоштовно.

Не менш важливий аспект – навчити молоду людину обходитися без сторонньої допомоги. Багато батьків помилково вважають, що коли вже так сталося з їхньою дитиною, то вони зобов’язані робити за неї все. Насправді це не так. Батьки, на жаль, не вічні. Коли їх не стає, дитина почувається абсолютно безпорадною. 

Пані Наталія стала інвалідом у 19 років. У розквіті юності вона не відмовилася від життя, боролася за нього, та й сьогодні бореться, бо кожен день життя таких людей – справжній подвиг. Вона вийшла заміж, народила двох дітей, отримала освіту, про яку мріяла.

– Інвалідність – це не вирок. Треба жити далі, щоправда, за новими правилами, – впевнена наша співрозмовниця. – Головне, щоб з нами спілкувалися на рівних, не жаліли, а сприймали як повноцінних членів суспільства.   

…Добре це чи ні, але нові правила для їхнього життя встановлюємо ми – ті, що здатні пересуватися на своїх двох і зробити щось корисне не лише для себе, але й для них. Чи використовуємо ми цю можливість? Питання до кожного з нас. Будемо вважати, що цією статтею ми від­крили скриньку пропозицій щодо покращення умов життя людей з особливими потребами.