• ДОПОМОЖІТЬ

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЛИПНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
09.02.2018

НЕЗЛАМНИЙ ПАНЧЕХА

На території колишнього Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища імені маршала інженерних військ Харченка, біля гранітних стел меморіального комплексу офіцерам-випускникам, які не повернулися із Афганістану, часто можна побачити одинокого чоловіка, який, важко опершись на палицю, стоїть із низько похиленою головою. Це полковник у відставці, інвалід Збройних сил Володимир ПАНЧЕХА.

Закінчивши 1971 року з відзнакою це прославлене військове училище, він свого часу також пройшов гаряче пекло Афганістану. По-іншому жити не може, час від часу приходить сюди, щоб вшанувати світлу пам’ять бойових побратимів, які загинули, виконуючи інтернаціональний обов’язок. 44 молодих хлопців, цвіт нації, богатирі - сміливі та відчайдушні, вони, влившись у журавлиний клин, полетіли у вічність. Весь зранений, посічений кулями і осколками, контужений, покритий шрамами від бойових ран, без пальців на руці та без ноги, Володимир Панчеха часто ловить себе на думці, що і його прізвище могло бути на цих чорних сумних стелах.

КУДИ Ж УПЕРЕД? ТАМ МІННЕ ПОЛЕ!

Володимир ПАНЧЕХААфганістан... Стояла неймовірна спека. Крізь вибухи мін і снарядів підполковник Панчеха, припавши до рації, чув тільки нецензурну лайку, крики і «цінні» вказівки, які похапцем видавав йому старший начальник. Той, який перебував за сотню кілометрів, у цілковитій безпеці, оточений посиленою охороною і підлеглими, готовими подати чай, каву чи виконати іншу забаганку. Начальник був у нервовому збудженні, бажав діяти, воювати, щось робити, щоб вгамувати свій войовничий запал, підігрітий тупістю і байдужістю до людських втрат. Його було не зу­пинити, він погрожував Володимира Євменовича віддати під трибунал, якщо не буде виконаний наказ: «Уперед!».
«Та куди ж уперед? Там мінне поле!» - промайнуло в голові підполковника Панчехи. Це значить, що знову якась сім’я не дочекається повернення додому сина чи брата.. Адже перед тим, як проїде військова колона, дорогу мають ретельно обстежити сапери. Інженерні підрозділи в Афганістані завжди були на передньому краї бойових дій і виконували найнебезпечніші завдання.
Володимир Панчеха першим ішов на мінне поле, ретельно проглядав, прощупував кожен сантиметр і тільки після цього давав дозвіл ступати на цю територію іншим військовослужбовцям. Та одного разу сталася біда - пролунав потужний вибух. Опритомнів він уже в шпиталі. Військові лікарі робили все можливе і неможливе, аби врятувати життя солдатів і офіцерів. Врятували вони тоді й Володимира Панчеху. Та все ж втрати були. На все життя в пам’яті залишилися бойові друзі, які загинули в Афганістані - про них він ніколи не забуває…
Вислухавши нісенітницю начальника, Панчеха, звичайно, не ризикував підлеглими. Зав­дання виконав, але іншим шляхом - продумано, з урахуванням усіх небезпечних аспектів тієї ситуації. Та не думав, що справа матиме продовження, але вже в кабінеті командира дивізії. Цей швидкоростучий горе-начальник також відзначався невисокою професійністю і тим, що взагалі не цінував людського життя. Для нього лампаси, зірки та нагороди були понад усе. Довідавшись, що «зухвалий» Панчеха зберіг життя людей і виконав завдання, але при цьому проявив власне бачення ситуації, накинувся на нього, нагримав, отримуючи при цьому насолоду від приниження офіцера. Не витримавши, Володимир Панчеха вихопив із кобури пістолет і направив на командира дивізії, який продовжував бризкати слиною і щось викрикувати. Така ситуація рано чи пізно мала статися, хтось повинен був поставити на місце нарваного начальника-держиморду. Багато їх, дикоростучих, блатних, «синків», «дітей Арбата», як їх презирливо називали, їхали тоді в Афганістан чи інші гарячі точки, аби, відбувши там якийсь невеликий термін, потім бити себе в груди, мовляв, який я герой!
Розв’язка ситуації могла бути фатальною, але у цей час з’явився начальник політичного відділу дивізії полковник Петухов. Він завжди мав свою думку, нікого не принижував і не ховався за спинами солдатів та офіцерів, беріг життя людей. «Володю! Перед тобою звичайний боягуз і нікчема! Не варто псувати свого життя через цього по­кидь­ка», - сказав Петухов. На дивізійного начальника неначе вилили відро льодяної води. Він миттєво зрозумів, що це не Москва, а Афганістан. Тут не натерта до блиску паркетна підлога кабінету Міністерства оборони, а тисячолітні високі гори чужої країни, які вміють приховувати таємниці. І повернутися до Москви він може не героєм і не на білому коні, а застреленим своїм же офіцером. Ось так на війні, в гарячих точках перевиховували і перевиховують знахабнілих командирів.
І таких випадків безліч. Гинуть люди, і у великій кількості, і далеко не на полі бою - це так звані небойові втрати. Сьогод­-ні засоби масової інформації нам також доводять про втрати у Збройних силах, і вони не зав­жди трапляються під час виконання службових обов’язків. Проте загибель людей - це, як правило, чиїсь непрофесіоналізм, невідповідність посаді, тупість, недбальство і байдужість.

ТРИВАЄ БІЙ. ІЗ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЮ

Сьогодні полковник Панчеха залишається в бойовому строю. Непримиренний до брехні, несправедливості, нахабства окремих чиновників, приниження
ветеранів війни і праці, Володимир Євменович бере активну участь у громадському житті нашого міста та Подільського краю.
Перед новим 2018 роком у сесійній залі міськради відбулися збори ветеранів війни і праці, на яких розглядалися питання захмарних комунальних платежів і махінацій навколо цього. Всім присутнім сподобався виступ ветерана Афганістану, полковника у відставці Володимира Панчехи. Розповів, що його вразила сума, яку він нібито заборгував одній із комунальних служб міста. Після детального вивчення виявилося, що половина боргу не відповідає дійсності. Володимир Панчеха не заспокоївся і продовжив досліджувати цю справу. З’ясувалося, що він узагалі нікому і нічого не винен, більше того - винні йому. Це викликало велике пожвавлення в залі, бо багато хто із присутніх потрапляв у такі ж ситуації.

ЦЕ ПОТРІБНО ЖИВИМ

Виступ Володимира Панчехи щодо комунальних платежів. Далі на фото: міський голова Михайло Сімашкевич, голова ради ветеранів міста Леонтій Рогаль, заступник голови  ради ветеранів міста Надія Підскоцька  У Володимира Євменовича сьогодні є мрія - закінчити спорудження Залу бойової слави біля пам’ятника воїнам-афганцям. Будівництво його розпочали, та справа просувається повільно. Ветерани Афганістану на чолі з головою спілки Володимиром Дудком і Володимиром Панчехою зібрали багато документальних матеріалів і екс­понатів. Тут матеріали періоду Другої світової війни та із зони проведення АТО. На жаль, Володимир Євменович із болем розповідає, що частина експонатів зберігається в поганих умовах, занедбана, а дещо взагалі втрачено. Відкриття Залу бойової слави в нашому місті було б гарним подарунком усім захисникам Батьківщини, ветеранам Збройних сил України і воїнам АТО, зокрема ветеранам Афганістану, адже наступного року ми відзначатимемо 30-річчя завершення виведення радянських військ із Афганістану. Зал бойової слави також має стати потужним центром війсь­ково-патріотичної, виховної роботи серед підростаючого покоління, тому потребує уваги, допомоги і підтримки як органів влади, підприємців, громадських, політичних організацій, так і всіх небайдужих громадян.

Анатолій БЕРНАДІН, керівник прес-центру ради ветеранів міста.


Повернення до списку