1025-РІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ – ЮВІЛЕЙ ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ

Вперше ювілей Хрещення Русі офіційно святкувався в Російській імперії 1888 р. (900-річчя) за ініціативою обер-прокурора Святійшого Синоду Костянтина Победоносцева. «Літопис церковних подій» єпископа Арсенія (Іващенко) згадує відкриття 28 липня того року благодійних закладів притулку для літніх людей і калік. Центром урочистостей був Київ. Тоді заклали Володимирський собор і відкрили пам’ятник Богдану Хмельницькому.

Серед російських емігрантів відзначали 950-річчя Хрещення Русі 1938 р.

1000-річчя Хрещення Русі відзначалося також і в СРСР як внутрішньоцерковний ювілей. Основні урочистості відбувалися тоді 12 червня 1988 р. в Москві, в Даниловому монастирі.

1020-річчя святкувалося в Києві з 10 до 19 липня 2008 р. на церковному і державному рівнях; в урочистостях взяли участь Вселенський Патріарх Варфоломій і Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II. З 2008 р. День хрещення Київської Русі-України» оголошений державним святом України.

Ювілей також святкувався 23-25 жовтня 2008 р. в Білорусії, де урочистості очолив Патріарх Московський Олексій II.

У церковному календарі 28 липня – це день пам’яті рівноапостольного князя Володимира.

Русь хрестив князь Володимир, за що історики назвали його Великим, Церква – святим рівноапостольним, народ – Володимиром Червоне (Красне) Сонечко. За переказами, князь Володимир приймав послів від різних народів, які закликали навернутися в свою віру. Волзькі болгари мусульманської віри хвалили Магомета, іноземці з Риму проповідували латинську віру, а євреї хазарів – іудаїзм. Потім прибув проповідник з Візантії, що розповів Володимиру про Православ’я. Князь відправив 10 найближчих соратників у країни послів. Вони повернулися і почали розповідати про те, що бачили. Після цього князь Володимир вирішив хрестити Русь. 988 р. він захопив Корсунь і зажадав собі в дружини сестру візантійських імператорів Василя II і Костянтина VIII – Анну. Вони погодилися, але з тією умовою, що Володимир прийме хрещення. Потім князь повернувся до Києва, де і хрестив своїх синів. А масове хрещення киян відбулося у місцях впадання до Дніпра річки Почайни.

1-й Псковський літопис повідомляє таке датування хрещення: «В 9 лето княжения Володимира, купно же от Адама до крещения Рускаго 6496, индикта 1, в лето 6497, ключ границ Р, круг Солнца 28, вруцелето З, а Луне круг 17ј».

Аналізуючи цей текст, можна прийти до висновку, що хрещення киян відбулося в неділю, 1 серпня (14 серпня – за новим стилем) 988 р.

Хрещення Русі – процес прийняття і поширення християнства в Київській Русі. Ключова подія – масове хрещення 988 р. мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі відбувалася поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше – провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір створювали служителі язичницького культу – «волхви», вплив яких на південних землях Русі був незначний. Натомість на півночі – у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї – вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священиків. Ще довго співіснували деякі елементи язичницької віри, переважно обрядів, із християнством (так зване двовір’я).

Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання Церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався зробити структурне оформлення нової релігії, схоже на візантійське.

Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов – підвалини цивілізованого і мирного життя, об’єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки та населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Князь Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом в інших містах. Учителями були священики з Корсуня, які знали слов’янську мову. Факт, що з прийняттям християнства не дійшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрило новій християнізованій спільноті зв’язки з далекими і близькими сусідами, треба вважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі та слов’янського Сходу.

Християнство як релігія, загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підняла їхні стосунки на новий рівень.

Центром церковного життя з X століття був Київ як колиска християнства в Східній Європі. З Києва християнство ширилося на всі сусідні землі та північ, де пізніше постало Московське князівство. Глава Київської митрополії носив титул Митрополит Київський і всієї Русі, згодом йому підпорядковувались усі ієрархії в Русі (Україні), Володимиро-Суздальському (згодом Московському) князівстві, у Білій Русі та Литві.

До середини ХІ ст. єпархії Руської Православної церкви охоплювали величезну територію. Поступово, з розширенням кордонів Київської Русі, зростала й територія Київської митрополії. В ХІ ст. були засновані перемишльська та галицька єпархії, 1137 р. – смоленська, 1187 – рязанська, 1226 – володимирська на Клязьмі, 1235 (за князя Данила) – холмська. В середині ХІІІ ст. Київській митрополії підпорядковувалось 15 єпархій: Переяславська, Чернігівська, Володимир-Волинська, Турівська, Полоцька, Новгородська, Смоленська, Рязанська, Перемишльська, Галицька, Володимирська на Клязьмі, Ростовська, Білгородська, Юріївська, Угровська (Холмська). Деякий час до митрополії відносились також Тмутороканська та Закарпатська єпархії. Згодом Тмутороканське князівство занепало, а Закарпаття було зайнято Угорщиною та Волохією.

1240 р. хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави. Як пише тогочасний мандрівник і місіонер Плано де Карпіні, через декілька років після погрому в Києві було знищено близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в Києві залишилось 200 уцілілих домів.

Митрополит Максим 1299 р. переніс митрополичу столицю до Володимира-на-Клязьмі. Відтоді й до 1461 р. митрополити, що жили у Володимирі, мали титул «Київські та всієї Русі». З 1325 р. кафедра митрополита переводиться до Москви, а з 1461 р. титул змінюється на «Московський та всієї Русі», статус автокефалії Руська Православна церква має де-факто з 1448 р.

1569 р. було підписано Люблінську унію, відповідно до якої українські землі переходили від Литовського князівства до Речі Посполитої (Польщі). Після цього життя Православної церкви значно ускладнилось через активні дії католицького духовенства, єзуїтів і польської шляхти супроти православної віри.

6 жовтня 1596 р. у Бересті було проголошено Берестейську унію (утворення Греко-Католицької церкви). Більшість єпископів на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою та українська шляхта підтримували унію. З іншого боку багато священиків, монастирі, козаки та міщани виступали проти унії. Не підтримав унії й князь Костянтин-Василь Острозький. Активно заявили про себе Київське, Львівське, Віленське братства, починають діяти православні братства у Могилеві, Мінську, Любліні, Луцьку та інших містах. Більшість монастирів, у тому числі Києво-Печерський, Видубицький, Богоявленський, Святої Трійці у Вільному, Почаївський тощо також не підтримали унії.

Почалася запекла боротьба з боку Польщі за насадження унії, яка привела до знищення церковної ієрархії. Така ситуація продовжувалась до 1620 р., коли було відновлено православну ієрархію єрусалимським Патріархом Феофаном.

1589 р. Московська церква стала патріархатом. А з 1686 р. Київська митрополія підпорядковується Московському патріархові.

Після смерті Патріарха Адріана Петро I заборонив обрання нового патріарха і через 20 років заснував Духовну колегію, незабаром перейменовану на Святійший Синод, який, будучи державним органом, виконував функції загальноцерковного управління з 1721 до січня 1918 р.

Патріаршество було відновлено рішенням Всеросійського Помісного Собору 29 жовтня 1918 р. Першим патріархом у післясинодальний період був обраний святитель Тихон (Беллавін), митрополит Московський.

Незабаром після Жовтневої революції 1917 р. Православна церква була відокремлена від держави. Після смерті Патріарха Тихона 1925 р. влада не дозволила проведення собору для обрання його наступника.   

Основною мішенню антирелігійної партійно-державної кампанії 1920-х і 1930-х рр. була Патріарша церква, що мала найбільше число послідовників. Майже весь її єпископат, значна частина священиків і активних мирян були розстріляні або заслані в концтабори; богословські школи та інші форми релігійного навчання, крім приватного, були заборонені. За деякими даними, в перші п’ять років після більшовицької революції було страчено 28 єпископів і 1200 священиків. За весь період атеїстичного панування було страчено понад 250 єпископів, а кількість священиків сягає за 100000, не говорячи вже про простих православних людей, яких за віру постраждало понад мільйон. Сказати точно, скільки людей постраждали за весь період гоніння на Церкву з боку атеїстичної влади, практично неможливо. До сьогодні ця трагічна історія Церкви тільки вивчається.

8 вересня 1943 р. Собор єпископів обрав митрополита Сергія (Страгородського) на Патріарший престол; було відкрито декілька богословських шкіл (які згодом отримали статус семінарій і академій), тисячі храмів.

Нова хвиля антирелігійної і антицерковної політики була ініційована в період між 1959 і 1964 рр., під час перебування на чолі СРСР Микити Хрущова, жорстка лінія зберігалася і згодом.

До 1987 р. кількість церков, що діють, у СРСР скоротилася до 6893, а монастирів, що діють, – до півтора десятка. Крім того, два монастирі розташовувалися за межами СРСР – в Святій Землі і на Афоні.

1987 р. в РРФСР від 40 до 50% новонароджених (залежно від регіону) були хрещені, а понад 60% померлих були поховані за «християнським звичаєм».

Починаючи з 1987 р., почався поступовий процес передачі в користування Патріархії, єпархій і общин віруючих будівель і майна, що раніше перебували в церковному веденні, знизився контроль над релігійним життям і обмеження діяльності релігійних об’єднань. Важливою віхою став 1988 р. – рік святкування тисячоліття Хрещення Русі, проведення ювілейного помісного собору РПЦ. Була знята заборона на висвітлення релігійного життя в СРСР по телебаченню – вперше в історії Радянського Союзу люди змогли бачити прямі трансляції богослужінь по телевізору.

За даними, наведеними на Архієрейській нараді 2 лютого 2010 р. Патріархом Кирилом, у РПЦ є 160 єпархій, 30 142 приходи, 28 434 священики, 3 625 дияконів. Єпископат Руської Православної церкви нараховує (за станом на початок 2013 р.) 314 чоловік, з них 223 – єпархіальні архієреї (зокрема предстоятель Церкви – Патріарх Московський і всієї Русі), 65 – вікарні архієреї, 25 – архієреї, які перебувають на спочинку.

Згідно з відомостями, що оповістив 12 грудня 2008 р. керівник Московської єпархії митрополит Крутіцький і Коломенський Ювеналій (Поярков), у РПЦ є 804 монастирі, з них в Росії: чоловічих – 234, жіночих – 244; в країнах СНД: чоловічих – 142,  жіночих – 153; в країнах далекого зарубіжжя: чоловічих – 3, жіно-чих – 3; крім того, 203 подвір’я і 65 скитів.

На кінець 2008 р. в РПЦ діяли 5 духовних академій, 3 православні університети, 2 богословські інститути, 38 духовних семінарій, 39 духовних училищ; загальне число духовних шкіл – 87; при декількох академіях і семінаріях були регентські та іконописні школи.

За даними на 1 січня 2013 р., у веденні Української Православної церкви є 47 єпархій, в яких служать 47 правлячих і 25 вікарних архієреїв. Загальна кількість парафій УПЦ – 11393 (10187 священиків і 776 дияконів); УПЦ нараховує 216 монастирів (1320 ченців і 2312 черниць), 20 духовних навчальних закладів (4568 слухачів), 112 періодичних видань, 4344 недільні школи і 34 братства.

Написано і видано чимало книжок про акт хрещення в Києві 988 р., де різносторонньо аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з язичницькою вірою і запровадити християнство східного (православного) віровизнання. В цих працях загалом правильно і слушно вказується на політичні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі. Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце саме релігійний мотив акту хрещення, потім – естетичний (посли князя, відвідавши різні країни, найбільше уподобали у Візантії красу православного обряду). Хроніка нічого не пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах Володимира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики, економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь – Візантія було б спрощенням проблеми.

Християнство доби Київської Русі дало багато прикладів благочестя, подвижництва і мучеництва за Христа. Боротьба з язичництвом не була такою простою і переможною, як це може здатися на перший погляд.

Здавалося, що їй покладе край навала в середині ХІІІ ст. жахливої Золотої Орди монгольського хана Батия. Цей хан знищив, розвалив нашу стародавню державу – Київську Русь. Але Церква вижила і дбала про дотримання належної моралі в народі, берегла скарбниці національної свідомості й культури, розвивала писемність і шкільництво – словом, опікала своє стадо від розсіяння перед обличчям вовків-завойовників. Не змогла її здолати і безбожна атеїстична система ХХ ст.

Православна церква Русі (не будемо ділити її існування в різних сучасних державах) має складну і драматичну історію. Якби це була не Церква Христа, Ним виплекана й збережена, то вона, за логікою земного людського мислення, вже давно мала б зникнути. Але вона живе (приклад цьому – наведена статистика в статті) і продовжує боротися за своє існування – «і сили адові не переможуть її» (Мф. 16:18).

Протоієрей Володимир ЛИСЕВИЧ, настоятель храму Різдва Христового, м.Кам’янець-Подільський.