Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

П'ЯТНИЦЯ, 14 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
01.06.2018

ЯК ЖУРНАЛІСТ СТАВ РОЗВІДНИКОМ

ЯК ЖУРНАЛІСТ СТАВ РОЗВІДНИКОМІз початком бойових дій на сході України наш колега - журналіст «Подолянина», активіст і природолюб Віталій ГОРБУЛЕНКО все поривався поїхати на Донбас. Коли ж надійшла повістка для проходження строкової військової служби, Віталій аж зрадів і повідомив, що готовий укласти контракт. Так, майже два роки тому журналіст кардинально змінив професію. Сьогодні 28-річний Віталій - молодший лейтенант, викладач 49-го навчального центру розвідувальних дис­циплін, який навіть на війні пише, фотографує, виношує та втілює нові творчі проекти.

Це й не дивно, адже ще до армії він був генератором ідей. Його енергійністю, запалом, натхненням і вмінням доводити розпочату справу до кінця захоплювалися його друзі й навіть ті, хто особисто не був із ним знайомий. З його легкої руки в місті з’явилася футбольна команда «ЗМІ», за яку тривалий час грали місцеві журналісти. Серед інших захоплень - мандри, фотографування, інтелектуальні ігри, книги та наукова періодика. А із пером він взагалі на «ти» ще зі шкільної парти. В студентські роки видав невеликими накладами збірку поезій «Широкий світ», повість «У пошуках невідомого» і документальний нарис «Кам’янецька історія веселих та кмітливих». І досі пише вірші та пісенні текс­ти. Свого часу організував фестиваль бардівської пісні «БардоПоля», а також декілька років був незмінним ведучим інтелектуальної гри «Брейн-ринг».

Родом Віталій із мальовни­чого хутора Шидлівка, що на Ка­м’янеччині. Неперевершені крає­види й любов до природи надихнули його після школи здобути фах географа-біолога в К-ПНУ іме­ні Івана Огієнка. Майже 10 років Віталій Горбуленко вчився та працював у Кам’янці-Подільському, де й запам’ятався своєю креативністю та наполегливістю. Тож напередодні Дня журналіста вирішили по­цікавитися в колеги, як вдається поєднувати службу в армію та творчість.
«Короб напоготові»- Віталику, чи не шкодуєш, що проміняв диктофон та фотоапарат на розвідку й зброю?
- У жодному разі. Впевнений, що це був правильний крок, продиктований часом. Хоча ні в дитинстві, ні в юності не прагнув стати військовим. Та й тепер не вважаю військову справу головним покликанням у житті. Але нині в країні, де вже п’ятий рік триває війна, потрібна більша кількість військових. Можливо, колись повернуся до цивільного життя, бо ж люблю змінювати види діяльності.
- Як і де починалася твоя військова служба?
- Починалося трохи авантюрно, бо я не брав відношення з жодної військової частини. Вирішив: куди доля закине - там і служитиму. Прибувши до загального навчального центру на Львівщині, почув, що є можливість потрапити на військовий вишкіл розвідників, тож довго не думав. А після закінчення «учебки» мене залишили працювати інструктором у тому ж навчальному розвідувальному батальйоні.
- Важко вливався у військовий ус­тав і життя за командою?
- Нормально, головне - морально до цього підготуватися. Військова справа вимагає суворої дисципліни і шаблонної поведінки. Я хоч і доволі волелюбна та вільнодумна людина, але на службі «вмикаю» режим військового (усміхається).
- Чим займаєшся наразі, що входить в обов’язки?
«Після дощу»- Місяць тому закінчив офіцерські курси в Житомирському військовому інституті, після чого повернувся до своєї ж частини, на Львівщину, втім уже як викладач технічних засобів розвідки. Цей напрям має хорошу перспективу для розвитку. У зв’язку з війною, постало гостре питання оновлення ста­-рої радянської техніки на новітню, сучасну. Скажімо, безпілотні машини, що керуються віддалено пультом управління, котрі здатні долати перешкоди, вести розвідку і за потреби відкривати вогонь - реальні розробки українських конструкторів. Правда, ще треба пройти шлях від розробки до прийняття армією на озброєння. Є шалений попит для українського війська на безпілотні літальні апарати. Все йде до того, що в майбутньому більше воюватимуть роботи і менше - люди.
- Знаємо, що тобі довелося воювати на передовій. Які зав­дання виконував на сході країни?
- Торік понад 4 місяці провів на шахті Бутівка, що між Авдіївкою та Донецьком. Тоді я ще був звичайним рядовим солдатом. Поповнив підрозділ, котрий тримав оборону на крайніх позиціях лінії фронту.
«Вартовий»Звісно, спочатку бойові дії сприй­малися як екшн, потім звиклося. Мабуть, звикання і є одним із найбільш деструктивних впливів три­валих війн. Коли вони перестають сприйматися як щось жахливе і перетворюються на буденність. На мою думку, в’ялий, але тривалий конфлікт набагато гірше, ніж бурхливий, руйнівний, але короткий. Урагани довго не тривають.
Гадаю, час розповідати історії з війни настане після її закінчення. Там небагато романтики та піднесеності. Адже, якщо бути об’єктивним, війна є брудною справою, і ангели з мечами фронтом не літають. От тільки ми змушені брати зброю до рук, щоб захистити і звільнити свою землю. Тоді як у росіян мета підла й загарбницька.
Окремо хочеться щиро подякувати волонтерам, котрі часто при­їжджали, адже їхня підтримка мала важливе значення. Іноді відвідували капелани. Запам’ятався візит співачки Христини Панасюк, бо не так багато артистів готові виступати на самій «нульовці». А ще часто навідувалися журналісти, але їх на фронті не люблять, бо інформацію нерідко використовує противник.
- Чи спілкувався там із місцевими мешканцями, які їхні настрої та думки?
- Із місцевими спілкувався мало, оскільки наш підрозділ постійно перебував на лінії вогню. Складається враження, що значній частині мешканців Донбасу із прифронтової зони начхати на те, хто ними керуватиме. Вони втомилися від війни і хочуть миру й добробуту. Прямі нащадки росіян, котрих у радянські часи масово заселили у промисловий Донбас після того, як українців там виморили голодом і репресіями, зрозуміло, схильні до сепаратизму. Але коли серед військових товаришів зустрічаєш донеччан і луганчан, чиї родини досі проживають на окупованих територіях, розу­мієш, що боротися за Донбас не­обхідно.
«Втратив хвоста у бою, але залишився в строю» На жаль, чимало людей керуються принципом «Мовчи та диш». Скажімо, коли в Криму лише починали з’являтися «зелені чоловічки», деякі мої знайомі татари заявляли, що нізащо не змиряться з російським пануванням. Коли ж анексія Криму відбулася, я намагався з ними зв’язатися, але вони неохоче йшли на контакт, аргументуючи: «Ну, ви ж розумієте, яка в нас си­туація…». Гадаю, значна частина на­селення окупованих територій сподівається на повернення до України, але вони залякані й ментально не готові до збройної боротьби.
- Віталію, творчість не полишає тебе навіть на війні. Розкажи, як народився проект «Фронтові коти»?
- Мабуть, голосно сказано - проект. Спочатку це сприймалося як розвага.
Взагалі на фронті всі дуже люб­лять домашніх тварин, адже це такі собі антидепресанти. Котів у нас розвелося чимало, ще було декілька собак і одна лисичка, історія котрої швидко облетіла всеукраїнські ЗМІ. Наша собака Лана звідкись притягла і «всиновила» двох лисенят. Волонтери їх забрали, вирішивши, що тут їм не вижити. Лана довго не горювала і принесла в зубах ще двох лисенят. Одна лисичка
одомашнилася, росла і бавилася з котами та собаками, підпускала близько людей і стала загальною улюбленицею воїнів. На жаль, життя Аліси було недовгим - вона потрапила під гранату.
Я ж взагалі люблю фотографувати, але на фронті знімати, а тим більше демонструвати можна далеко не все. Тому тварини (переважно коти) стали головними героями
моїх світлин. Фоток назбиралося на цілу добірку, деякі я викладав у «Фейсбуку», де вони набрали по­пулярності. Зокрема, ними зацікавився організатор кінофестива­лю «Бруківка», наш земляк Андрій Заєць, який організував фотовиставку на своєму заході. Тетяна Дембіцька, котра ініціює в Кам’ян­ці різні благодійні заходи, теж використовує ці фото.
- Чи не з’являється в армії бажання взятися за перо? І про що хотілося б написати?
- Іноді, навіть зрідка щось і пишу. Найбільше цікавить природничо-географічна тематика. Після того, як україномовна версія журналу «Natio­nal Geographic» припинила існу­-вання, ніша такого напрямку в нас стала порожньою. У кіосках преси чи су­пермаркетах серед науково-популяр­­них географічних журналів тепер у гордій самотності лише російський «Вокруг света» (хай це адаптована українська версія, але російською мовою). У великих містах ще можна знайти німецький «GEO» та той же американський «National Geo­graphic», але в російських версіях. Українською мовою немає нічого!
В Інтернеті, правда, є декілька непоганих сайтів того ж напрямку. Серед найперспективніших українських медіа-проектів вирізняються «Ukraїner» та «Explorer life». Останні базуються у Львові. З командою «Explorer life» я контактую. Думаю, найближчим часом там вийдуть деякі мої публікації.
Іноді тягне щось написати на спортивну тематику, адже в «Подолянині» я ж був і спортивним оглядачем. Зрідка пишу художні твори у шухляду. Але це все роблю, коли є вільний час.
- Які ще нові проекти виношуєш?
- Проектів та ідей (журналістсь­ких, літературних, музичних, спортивних тощо) в мене, як завжди, багато, але наразі вони відійшли на задній план і чекають свого часу. Поки зосереджуюся на військовій службі. Тут теж є простір для ідей і чимало речей, котрі хотілося б змінити, хоч це й непросто. Це той випадок, коли краще менше говорити і більше робити.
Загалом у моєму житті є ще багато незаповнених сторінок і невизначених моментів. Але щодо Кам’янеччини, де я тепер буваю нечасто, завжди готовий повторити: «I’ll be back». 


Автор:  Вікторія КОЖЕВНІКОВА / Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку