Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

НЕДІЛЯ, 21 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
05.10.2018

«РОБЛЮ ТІЛЬКИ ДОБРО, ТОМУ ДУШЕЮ НЕ СТАРІЮ»

Саме так себе характеризує знаний на Поділлі, шанований не одним поколінням кам’янчан екс-директор Кам’янець-Подільського навчально-виробничого підприємства Українського товариства глухих Геннадій МІГАЛЬ. Під час спілкування із чоловіком навіть не вірилося, що 9 жовтня він святкуватиме 90-річний ювілей. Адже, незважаючи на довгий життєвий шлях, наповнений злетами і падіннями, випробуваннями і втратами, перемогами і невдачами, з його вуст не сходить усмішка, а особливо тоді, коли згадує улюблену роботу.


Геннадій  МІГАЛЬГеннадій Мігаль народився 9 жовтня 1928 року на Поділлі в с.Ясенівка Ярмолинецького району. Батько Григорій Павлович був учителем, а мати Броніслава Казимирівна працювала в колгоспі. Довоєнне дитинство, безжально перервані війною перші шкільні роки (1935-1941), страхіття окупації... На все життя запам’ятав хлопець жахливі сцени розстрілу невинних людей. Із 14 років розпочалася його трудова біографія: спочатку він працював у колгоспі, а 1946 року поїхав до Дніпродзержинська (нині Кам’янське), де закінчив курси водіїв. Через рік його призвали до лав Радянської армії. Був курсантом Саратовського полку зв’язку, потім служив у Азербайджані.

За направленням міськкому комсомолу 1952 року пішов працювати секретарем на Кам’янець-Подільське УВП, а через 5 років став тут директором і пропрацював на цій по­-саді до 1999 року (з 6.08.1957 р. до 16.06.1999 р.).

Разом із нині покійною дружиною Валентиною Миколаївною виховали двох синів - Віктора (1955 р.н.) та Ігоря (1960 р.н.). Нині чоловік на пенсії, радіє трьом онукам - Тетяні, Андрію та Іринці.


Скільки років людина може про­вести на одній посаді? Не гадайте, тому що Геннадій Григорович керу­вав УВП УТОГ 41 рік і 10 місяців. Та­ким немалим терміном чоловік встановив абсолютний рекорд перебування на посаді директора, за що Постановою президії ЦП УТОГ від 26 березня 2007 року був занесений до Книги рекордів Українського товариства глухих у номінації «Кадри». Але це не єдина нагорода Геннадія Мігаля за його важку, довголітню і добросовісну, вірну і плідну працю: звання «Почесний член УТОГ» (1992 р.), відмінник Українського товариства глухих (1998 р.), безліч почесних грамот... А 2003 року за активну життєву позицію щодо захисту інвалідів із вадами слуху, вирішення питань їх соціально-трудової та медичної реабілітації Геннадія Григоровича нагородили Почесною грамотою і пам’ятним знаком Міністерства праці й соціальної політики України.

- Геннадію Григоровичу, як вдало­-ся затриматися на посаді майже на пів­віку?

- Далекого 1952 року після демобілізації з армії я прийшов на підприємство глухих, де тоді було 20 робітників, 20 учнів і 5 осіб техперсоналу. І от на цьому невеличкому, майже кустарному підприємстві мені запропонували посаду секретаря комсомольської організації. Ніхто не попередив, у яких умовах доведеться працювати. Лише згодом дізнався, що труднощі та специфіка роботи з нечуючими працівниками не сприяли закріпленню кадрів, і за 10 місяців на УВП помінялися сім моїх попередників.

Спочатку було дуже нелегко, тодішній директор Тетяна Телятицька активно навчала мене жестової мови. Пам’ятаю, як щовечора здавав їй іспит, але саме завдяки цьому почав активно спілкуватися з нашими працівниками, вникати в їхні проблеми і поступово втягнувся. На посаді молодіжного лідера дбав не тільки про те, щоб колектив гарно працював, а й про культурне дозвілля і активний відпочинок. На підприємстві організували гуртки художньої самодіяльності, працівники УВП брали участь у всіх міських спортивних заходах. І от 1957 року Хмельницький обл­відділ УТОГ запропонував мені очолити підприємство. Я довго вагався, адже не мав досвіду виробничої та господарської діяльності, але настільки поріднився з колективом, що вирішив, як кажуть: спиток - не збиток.

ЯК СТВОРИТИ ПАРУ РУКАВИЦЬ ЗА ПІВГОДИНИ

Відомий фізик Альберт Ейнштейн сказав: «Той, хто хоче бачити результати своєї праці негайно, повинен йти у шевці». Є у цьому вислові доля правди, адже і в житті Геннадія Григоровича був випадок, коли наочний результат роботи потрібен був тут і зараз.

- На початку довелося пережити нелегкі часи, бо внаслідок ударної роботи після свят на підприємстві не було ні фондів на сировину, ні самої сировини. Це стало уроком на майбутнє, - продовжує Геннадій Мігаль. - Я жив із думкою про те, щоб на складі завжди був 2-3-місячний запас сировини. Із часом усе гострішим ставало питання розширення виробництва. За півтора року з моєї ініціативи побудували виробничий корпус на 70 швейних машин. Разом із працівниками з нетерпінням чекали переходу на нові робочі площі. Вже був підведений струм, встановлені кон­веєри, налагоджене устаткування, але будівельні недоробки не давали можливості розпочати роботу. Тоді до нас направили комісію, яка робила десятки зауважень, проте ми стояли на своєму.

На запитання технічного інспектора, через скільки місяців підприємство глухих зможе випускати продукцію, я зі злості випалив, що все буде готово за 30 хвилин. Скептично налаштована комісія погодилася чекати, і я негайно дав розпорядження, щоб усіх працівників направили в нове приміщення, а через 25 хвилин поклав на стіл першу продукцію - пару рукавиць. Очманілий від здивування інспектор поаплодував колективу, віддавши належне нашому завзяттю.

Проте із введенням нового корпусу на підприємстві виникли й нові проблеми: кадрові та житлові. Аби вбити двох зайців одним пострілом, 1969 року в центрі міста ми збудували 5-поверховий гуртожиток на 285 ліжко-місць.

«РОМАНТИКА У СПРАВІ, ЯКУ ЛЮБИШ І ЗНАЄШ»

- Змалечку мама повчала мене: «Роби людям тільки добро, тоді й вони будуть до тебе добрі», - говорить ювіляр. - Не знаю напевне, але вважаю, що єдине, чого я не встиг за 90 років, - нажити ворогів. Пам’ятаю, як до мого кабінету директора часто забігали колеги з різними питаннями і проблемами. Якщо я міг допомогти - робив для цього все можливе і неможливе, а коли не міг, то не відпускав людини, доки та не усміхнеться, бо байдужість породжує ненависть.

В юності мріяв бути радистом на кораб­лях далекого плавання, це ж так романтично (сміється). Тепер із власного досвіду можу запевнити, що романтика є і на землі, де народився, у справі, яку любиш і знаєш. Головне - знайти себе у цьому житті, розкрити свій талант і здібності. Проте вдається це не кожному, а кому вдається - той по-справжньому щасливий.

Ольга БАНАХ.


Повернення до списку