УШЕСТЕРО БІЛЬШЕ РАДОСТІ Й ТУРБОТ
Кам’янчанка Неля КРАСОВСЬКА у шість разів більше зазнала радості й турбот, адже разом із чоловіком виховали доньку і п’ятьох синів. А декілька років тому до їхнього статусу батьків додався ще один – бабусі та дідуся. Здавалося б, що із шістьома дітьми, крім звання матері, ні на що більше не можна розраховувати і часу на інші справи не вистачатиме. Але це не про Нелю Вікторівну, яка крім турботи про дітей і рідних, сповна віддається медицині та громадській роботі. А допомагає їй в усьому чоловік, з яким уже 29 років щасливо крокує по життю.
Про радості материнства, спогади дитинства, гнилість радянської системи і власну філософію життя розмовляю з Нелею Вікторівною.
ДИТИНСТВО БУЛО, ЯК ПОВІЛЬНА РІКА
На світ моя співрозмовниця з’явилася на Буковині. Коли їй виповнилося 2 роки, родина оселилася у місті над Смотричем. Мати Ніна Іванівна працювала вихователем, батько Віктор Олексійович – водієм вантажівки.
– Й донині виринають спогади про літні канікули, які проводила у бабусі, маминої мами, у селі Козиряни Чернівецької області. Те село було казкою, піснею, з неповторними краєвидами, де огортало відчуття волі. Ми бавилися на ставку, в полі, садку, їли немиту шовковицю, гралися ляльками-мотанками, на пасовищі співали українські пісні. Деякі з них як колискові співала дітям. Також допомагала бабусі ткати налавники, один навіть зробила власноруч. Подобалося, коли жінки збиралися у селі на свята, разом готували їжу, гомоніли, а потім починали співати. Це відчуття цілісності громади я відчула на столичному Майдані, де провела декілька незабутніх днів. А загалом роки дитинства порівнюю із широкою, повільною річкою. Нинішнє життя відчуваю, як гірську бистрину, де є каміння, де то вузько, то широко, інколи з’являється багнюка, і не часто випливаєш на щось сухе і чисте, – розповідає Неля Вікторівна.
Те, що кожен народ особливий, вона зрозуміла ще зі шкільної лави і завдяки бабусиному селу. Козиряни розташовані за 2 км від села Балківці, яке хоч і знаходиться на території України, але вважається молдавським. І якщо хлопець із Козирян брав за дружину дівчину з Балківців, то вона шанувала українські традиції, і навпаки. Тобто два села шанобливо берегли самобутню культуру.
– У школі нам задали написати твір про інтернаціоналізм, в якому я описала цю традицію, порівнявши народи із веселкою, кольори якої не змішуються, бо кожен з них самобутній та унікальний. Адже в ті роки нам втовкмачували, що є лише єдиний радянський народ. Після мого твору директор школи №5 Олександр КОЖУШКО ще довго випитував, хто такі буржуазні думки вкладав у мою голову, – каже вона.
ДИТЯЧІ МРІЇ ПРО МАТЕРИНСТВО
Ще зі школи Неля Вікторівна мріяла народити щонайменше трьох немовлят і працювати з дітьми. 16-річна дівчина вступила до Чернівецького медінституту, спеціальність «Педіатрія». На першому ж курсі знайшла свою долю – красеня-гуцула, студента, котрий навчався за спеціальністю «Лікувальна справа». Через рік закохані побралися і ще через рік на світ з’явилася донечка Оля.
– Без батьківської допомоги не потягнули б. Аби не відриватися від навчання, винаймали няньку. На кожній перерві із чоловіком бігали в гуртожиток перевіряти, як там наша донечка. Довелося нам пережити трагічну сторінку, що сталася у Чернівцях, коли дітки полисіли. Що там відбулося, не відомо й донині, свідки зникли. Радянська влада, як завше, намагалася все приховати. Казали, що там розлили радіоактивне паливо. Олю ми привезли до Кам’янця і залишили у моїх батьків. А через півроку приїхали в рідне місто проходити інтернатуру, – каже Неля Вікторівна.
Непростій медичній справі подружжя не зраджує і донині. Після декретних відпусток лікар-фтизіатр Неля Красовська повертається до маленьких пацієнтів. Її чоловік працює лікарем «швидкої».
Оселилася родина Красовських у будиночку на Руських фільварках. Сім’я більшала – добудовувався й будинок, куди провели газ і воду. Будівельні роботи власноруч виконував глава сімейства.
Лиш ступаєш на подвір’я численної родини Красовських – відчувається рука господаря. На обійсті прибрано, на мотузках сушаться дитячі речі. В хаті затишно, просто й зі смаком, а гостей зустрічають щирі очі дітей. Зараз із батьками мешкають троє синів, інші – вилетіли з батьківського гнізда.
Донька Оля із чоловіком Павлом створили власну родину й оселилися у Панівцях. Сини – 22-річний Тарас і 20-річний Дмитро – гризуть граніт науки у столичних вишах.
З батьками залишилися 16-річний Василь – студент індустріального коледжу, Назар – учень 6 класу СЗОШ №5, який освоює гру на бандурі, та найменший 6-річний Сашко, який 1 вересня сяде за шкільну парту.
На долю подружжя випало тяжке випробування. Важко захворів син Дмитро. Родина всіляко намагалася покласти хлопця на ноги, але безрезультатно. Потрібна була операція, яку зголосився зробити львівський хірург.
– Ми приїхали до Львова. Хірург, який оперував Дмитрика, відвідав церкву, посповідався, приклався до святих мощей і так, з Божим благословенням, урятував сина. Я впевнена, що молитва – це та зброя, яка допомагає. Адже є чимало випадків, коли людина в розпачі, вона все випробувала, а потім почала щиро молитися, з вірою. На Західній Україні є практика, яку я б хотіла впровадити і в нашому місті, там медичні працівники збираються у молитовні групи, відвідують святі місця, діляться переживаннями і разом моляться за хворих, за своїх дітей і рідних. Мені одного разу пощастило потрапити до такої спільноти. З їхнім духівником ми навідалися у три лаври. Перед службою медики розповідали про свої проблеми, про важкохворих, за них ми разом помолилися. За словами моїх львівських колег, у їхній практиці траплялося чимало випадків зцілення навіть важкохворих.
Перші кроки незалежної України разом із державою робили і старші діти. Оля з батьками мітингувала, у 4 роки напам’ять знала пісню «Червона калина», ходила у кептарику і вишиванці й казала: «Я не просто українка, я – гуцулка». Всі хлопці не пізнали ні піонерії, ні комсомолу. З юних літ близькими для них стали український синьо-жовтий стяг і любов до рідної землі.
Всі домашні клопоти родина виконує разом. А ось закупівлею продуктів завідує чоловік.
– Коли сиділа вдома з маленькими дітьми, чоловік узяв на себе обов’язок купувати харчі. Харчування у нашій родині виключно натуральне. А ще ми надаємо перевагу трав’яним чаям (чебрець, ромашка, материнка тощо), які додають нам сил і наснаги. Чоловік інколи жартує, що в будинку бур’янів більше, ніж ліків, – розповідає Неля Вікторівна.
ВІД НАРОДНОГО РУХУ ДО «СОЮЗУ УКРАЇНОК» I ПЛАСТУ
Щойно в Україні з’явився Народний рух, подружжя пристало до однодумців. Вони ходили на зібрання, які офіційно вважалися творчим об’єднанням і проводилися у майстернях.
– Пам’ятаю, як 1990 року в МБК був перший офіційний мітинг із відзначення річниці Декларації прав людини. Навколо будівлі було повно міліціонерів. А зі сцени звучали українські пісні та українське слово. Хлопцям навіть вдалося під майками пронести український стяг, – пригадує жінка буремні 90-ті.
1989 р. Неля Вікторівна зареєструвала у місті ГО «Союз українок». Декілька років організація активно працювала, за її ініціативи діяв клуб «Софія», на школі-інтернаті №2 було встановлено меморіальну дошку пам’яті письменниці Наталії КАЩУК, у місті почали відзначати День матері. На думку співрозмовниці, підхід до цього свята має змінитися, адже цього дня кожен із нас повинен подякувати рідній матері, Богородиці та Батьківщині.
Через певні причини деякий час «Союз українок» не діяв. Нещодавно Неля Вікторівна вдруге вдихнула життя в організацію. Нині чекає на однодумців.
– Наразі основна робота – провести вибори і побудувати громадянське суспільство. Громадянин – це людина, яка має вплив на події, що відбуваються у суспільстві. Ми себе поки що такими не усвідомлюємо. Україну уявляю, як великий корабель, де є команда і пасажири. Я не хочу бути просто пасажиром. Я бажаю бути командою і робити гарні справи. Й інших до цього закликаю. А пасажирами нехай будуть діти, люди поважного віку, котрі вже або ще не можуть бути у команді. Капітаном корабля має бути людина духовна, якій усі довірятимуть і яка має з’явитися найближчим часом.
Окрім цього, вже 9 років Неля Вікторівна як лікар і виховниця на волонтерських засадах разом із пластунами виїжджає на околицю міста у наметовий табір.
РОДИННА ФІЛОСОФІЯ
Секрет щасливого подружнього життя пара вбачає у взаєморозумінні та вмінні мінус перетворювати на плюс. Дітей же виховують гідними громадянами України, заохочують їх мріяти і досягати поставлених цілей.
– Не кажу, що діти дуже чемні, вони інколи все ж створюють нам неприємні ситуації. Але нам ніколи за них не соромно. Буває, вони помиляються. Головне, зрозуміти помилку, аби надалі її не повторювати. Можна обмежити їх, наприклад, у прогулянках, кишенькових витратах тощо, але без чвар і не через коліно.
Донька Оля мені часто говорить, що я навчила її бути жінкою. Не гламурною, яка любить лише себе, доглядає лише за собою, а жінкою, яка поважає чоловіка, з котрим стала єдиним цілим і якого завжди ладна підтримати і захистити.
І ще дуже важливо щодня спілкуватися з дітьми, розпитувати їх, як вони провели день, що нового дізналися. Якщо цього не робити 2-3 дні, діти замикаються у собі. Щонеділі, коли разом з дітьми ми йдемо до церкви у Старе місто, дорогою вони розкривають усі секрети, діляться планами… I так має бути у кожній родині.
Зі слів співрозмовниці, її часто запитують батьки, як відірвати дитину від комп’ютера? І в цьому випадку допоможе спілкування.
– Коли я помічаю, що мої хлопці, замість того, аби бавитися на дворі, сидять у віртуальному світі, кажу, що в магазині бачила якусь цікаву річ, смачний йогурт, будь-що і пропоную їм піти і купити це. Дітей потрібно навчитися забавляти. Наприклад, наймолодший Сашко під час літніх канікул неохоче відвідував дитсадок. Казав: «Я так люблю свою родину, що хочу бути з нею». Я пояснювала, що рідні ходять на роботу, по справах, а у дитсадку чекають друзі, які так хочуть погратися із ним. І доки я це говорила, до садочка син уже добігав, радісний і щасливий.
Ось така вона, багатодітна кам’янецька мати. Активна. Роботяща. Ніжна. Турботлива. Виважена й розважлива. Зі своїми мріями та надіями.
– Я мрію, аби діти й онуки були щасливими, аби кожен прожитий день не був марним. Хочеться створити у місті екологічний центр у вигляді магазину і зібрати там усю відповідну продукцію: одяг, продукти харчування, речі домашнього вжитку. Для цього потрібно або вийти на пенсію, або згуртувати команду однодумців. Разом із чоловіком мріємо проїхатися Європою, зокрема, святими місцями. Але поки що це бажання фінансово непідйомне.
