ГРУШКА – ТОЧКА ПЕРЕТИНУ ВСІХ ПОСЕЛЕНЬ

На шляху з Кам’янця-Подільського до Старої Ушиці, проїжджаючи через круті серпантини Суржинців і Сового Яру, десятим населеним пунктом на карті є село з надзвичайно соковитою назвою – Грушка.

У цих краях усім давно відомо: куди б ти не їхав, звідки б не йшов, усе одно будеш змушений перетнути місце на перехресті біля трьох джерел. Поряд з ними росли груші, й свого часу тут зупинялися сотні перехожих і чумаків, які прямували в різні боки. Повз місцевість пролягав Чумацький шлях, перехожі прямували до Бакотського скельно-печерного монастиря чи Ушиці, рухалися з Кам’янця, Миньківців і Дунаївців. На довгому шляху мріяли, аби нарешті дістатися до грушок. А зупинившись тут, перепочивали та пили чисту джерельну воду. На початку існування Київської Русі ця місцина ще не була ані селом, ані навіть хутором. 1900 р. під час фарбування купола церкви було знайдено відомості, які вказували, що с.Грушка виникло 1238 р. Проте, на думку місцевого краєзнавця Івана Бичка, автора книжки «Грушка – село-ворота до столичних міст», якою ми скористалися під час підготовки цього матеріалу, воно виникло набагато раніше – у часи появи Ушиці, Бакоти, Чабанівки, Сокільця, Теремців, Студениці…

Про перших поселенців Грушки нагадують дві легенди. Перша з них розповідає про те, як ушицький воєвода, аби захистити місто від загарбників, на перехресті доріг поселив чоловіка, який мав сповіщати знать про напад. Інша ж, більш романтична, про молодого чумака і дівчину, які вирішили побратися. Та її батьки не дали згоди на одруження. Молода пара, шукаючи виходу із ситуації, вирішила втекти світ за очі, аби бути разом. Недовго думаючи, хлопець вирішив, що зупиняться вони саме біля трьох джерел. Уже на цьому місці пара звела будинок, завела господарство та народила дітей.

За час свого існування Грушка пройшла шлях від хутора на околицях центральних поселень Пониззя (стародавня назва Поділля) – Ушиці та Бакоти, і аж до волосного центру Новоушицького повіту Кам’янець-Подільської губернії. Нині ж це звичайне село, яке має свої принади і проблеми.

ХТО РЕКОНСТРУЮЄ ЗАНЕДБАНЕ?

Завітавши до Грушки, потрапляєш у місце, наповнене духом історії. Тут досі стоїть панський маєток із парком, будинок комунарів, приміщення машинно-тракторної станції, стара кузня і навіть вимощена бруківкою дорога XV ст. Щоправда, більшість архітектурних споруд давно потребують ремонту.

Спочатку прямуємо до сільської ради, де нас чекає сільський голова Наталія Чорненька. У панському маєтку ХVIII ст., дещо оброслому диким виноградом, колись були житлові, службові та гостинні кімнати. А нині перший поверх орендує поштове відділення, на другому ж розмістилася сільська рада. Неозброєним оком видно, що будинок руйнується.

– Якщо всередині косметичні роботи ще можна провести, то капітальний ремонт зробити неможливо, адже будівля розпайована, – зазначає Наталія Олександрівна. – Якби ж з’явилася людина-інвестор, яка б цей будинок викупила, то, можливо, він би вцілів. А поки що залишається про це лише мріяти.

Така ж ситуація і з приміщенням «Сільгосптехніки». На розлогій спорожнілій території тепер уже мало що нагадує про колишню ремонтну станцію, яка свого часу прославляла Грушку на всю округу.

Та й узагалі, місцеві мешканці мріють про людину, яка б могла відродити село, зробити його не просто воротами до Бакоти та Старої Ушиці, а центральним населеним пунктом з розвиненим зеленим туризмом.

– Якби знайшовся хтось, щоб зміг використати наше географічне положення, – каже Іван Би-

чок. – Нам потрібні інвестори, аби облаштувати зелений туризм, бо самостійно цього не зробимо. Ми могли б займатися обслуговуванням усіх прилеглих територій. Адже інколи туристи потребують і місця для ночівлі, і медичного обслуговування. Це, по суті, єдиний порятунок нашого села від занепаду.

ЧИМ ЖИВЕ ГРУШКА?

Нині в Грушці проживають близько 500 осіб. Молодь після закінчення школи намагається виїхати із села і працевлаштуватися в місті. Селяни переважно займаються господарством. Тут орендує землі підприємство «Нефедівське», а приватний підприємець Віктор Чорпіта вирощує не лише зернові, але й лікарські рослини. А от тваринництво занепадає.

– Якщо раніше люди тримали худобу, то тепер корова є далеко не на кожному подвір’ї, – розповідає Наталія Чорненька. – Нині людям занадто дорого й невигідно тримати худобу, адже ціна на молоко дуже низька.

Незважаючи на те, що село розташоване аж за 40 км від міста, життя тут вирує. Селяни забезпечені всім. У магазинах пропонують різноманітні товари – від продуктів харчування до будівельних матеріалів, є тут і ФАП, у Центрі ветеринарної медицини завжди готові надати кваліфіковану допомогу, а про прилеглі до Грушки місця відпочинку годі й казати. До Дністровського водосховища рукою подати. Прямісінько в Каштанівці, яка теж належить до Грушківської сільської ради, є вихід до річки. Обслуговує цю територію НПП «Подільські Товтри». Близько Бакота й Стара Ушиця. Є у Грушці й автозаправка – єдина на всю округу.

А от блакитний вогник сюди так і не дістався, як і до всіх сіл Староушицького напрямку. Хоча, можливо, це й краще.

– Торік наша сільська рада була замовником газифікації населених пунктів Староушицького напрямку, – розповідає Наталія Чорненька. – Ми провели тендер, виготовили проектно-кошторисну документацію на високий тиск, але, у зв’язку з відсутністю фінансів, це питання так і не зрушилося з місця.

Усі бакотські туристи давно вже знають: аби потрапити до Кам’янця, насамперед треба дістатися до Грушки, бо через це село курсують автобуси зі Старої Ушиці, Гораївки, Чабанівки. Крім того, щодня їде автобус сполученням Стара Ушиця – Хмельницький.

Потрапити до міста із Грушки не так уже й складно, якщо не враховувати засніжених доріг узимку та ціни на проїзд. За 15 грн. в один бік багато не наїздишся, тому й не дивно, що селяни намагаються забезпечити себе всім на місці.

Дороги тут, як і скрізь, бажають кращого.

– Ми – дотаційна сільська рада, тому ремонтуємо дороги з виділених коштів, – зазначає Наталія Чорненька. – Щороку плануємо дорогу і приводимо її у відповідний стан. Так, цього року одну вулицю зробили за рахунок державної субвенції, а іншу – обласного бюджету.

З ДИТСАДКА – ДО ШКОЛИ, ЗІ ШКОЛИ – В ТРАКТОРИСТИ

Двома навчальними закладами (загальноосвітнім і дошкільним) керують дві Валентини Іванівни. Валентина Чорпіта завідує ДНЗ «Пролісок». На доглянутій території з ігровим майданчиком і присадибною ділянкою в одноповерховому будинку виховують 17 дітей. І якщо в місті батьки доплачують кошти за те, аби їхні чада розвивалися у різновікових групах, то тут по-іншому й не буває через брак місця, спеціалістів і малюків. Садочок працює на електричному опаленні, підведена сюди й вода. У величезній ігровій кімнаті є все необхідне: сучасні іграшки, столики для обідів і розвитку, а нещодавно придбали і спортивний куточок для малюків.

Школа у Грушці особлива. У НВК, до складу якого входять ЗОШ І-ІІІ ступенів і агротехнічний ліцей, ще з 8-го класу навчають, як підійти до трактора. Це єдина така школа в області. Грушківський заклад отримав ліцензію лише два роки тому. Тепер учні разом із атестатом мають можливість отримати права тракториста категорії «А». По закінченню школи складають не лише звичайні іспити, але й практичне водіння.

– Діти ходять на спецкурси за бажанням, – каже директор школи Валентина Миколайчук. – Головне, що їм подобається. Спецкурсами цікавляться не лише хлопці, але й дівчата. Тому й не дивно, що з вісімнадцяти минулорічних випускників четверо пішли здобувати освіту до ПДАТУ.

Спецкурси з агротехнології читають тут не тільки місцеві вчителі, але й викладачі ПДАТУ. Та й справді, «Агробіологія», «Фермерське господарство», «Підприємницька діяльність» – ці курси швидше знайомі студентам вищих навчальних закладів, ніж звичайним школярам.

Учні постійно беруть участь у різних конкурсах і фестивалях. А позаминулого року здобули гран-прі на Всеукраїнському фестивалі «Україна-сад». Представляли вирощені власними руками продукти і наукову роботу.

Діють у школі й предметні, танцювальний, технічні гуртки.

Наразі у Грушці навчаються 125 дітей з усіх навколишніх сіл. Лише першачків – 13. А з Крушанівки, Каштанівки, Лисківців забезпечено підвезення школярів.

Навчаються учні в двох корпусах. У просторих кабінетах центрального приміщення здобувають знання старшокласники, а у меншому, але надзвичайно затишному – початкові класи. У молодшій школі встановили внутрішні туалети. У старшій, на жаль, на їхнє встановлення наразі не вистачає коштів. У корпусі для початкових класів розташовані їдальня, комп’ютерний клас і актовий зал. У спеціально збудованому харчоблоці годують дітей. Цьогоріч самостійно забезпечили себе продуктами харчування на зиму – на присадибній ділянці виростили картоплю, моркву, цибулю, буряк. Кажуть, що борщ точно буде з чого готувати.

Взимку зігріватимуть класи електрикою. Директор обіцяє, що проблем цього року з опаленням не буде. А от сільський голова Наталія Чорненька зауважує:

– Коли палили вугіллям, було краще. Адже на електрику встановлено ліміт. Того, що можна використати, не вистачає, аби в класах було тепло.

ЦЕРКВА ДЛЯ СЕЛА

На центральній площі села розмістилася невеличка новозбудована церква. З вірою в серці селяни прямують на службу до єдиного в селі православного храму Пресвятої Богородиці. Відкрито його влітку. Будували всією громадою, допомагали й підприємці. І тепер щонеділі тут лунають дзвони, а священик читає молитви.

У старому Будинку комунарів свого часу Божий храм облаштували греко-католики. Сюди приїжджав священик з міста і проводив службу для парафіян, яких не так уже й мало. А вже у суботу грушківські греко-католики переїдуть до нового дерев’яного храму, який побудували за гроші парафіян.

Є у Грушці й Будинок культури, зведений ще 1967 р. І хоча нині художньою самодіяльністю тут займаються неактивно, та щороку на свята готують гарний концерт, де співають і танцюють діти. Встановили у клубі й стіл для настільного тенісу. А ще взимку, в період «ленінопаду», перед Будинком культури впав і грушківський Володимир Ілліч. Тепер серйозно задумуються, кого ж встановити замість нього.

Тетяна ХОПТЯР.