Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СУБОТА, 25 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
03.05.2019

ЖІНКИ НА ВІЙНІ: СПОВІДЬ КАМ’ЯНЧАНОК

Великдень, Новий рік, День народження та навіть 8 Березня ці тендітні жінки зустрічають з оберемками квітів і солодощами, але, на жаль, на війні. 4-місячне відрядження на схід затягнулося ось уже на півроку. 51-річного старшого прапорщика Галину ПЕТЛЬОВАНУ і 38-річного лейтенанта Надію ТІТОВУ об’єднала військова служба та вірність присязі. Кам’янчанки без прикрас розповіли про свою нелегку долю, будні на фронті та мрію - обійняти дітей і сповістити їм: «Війна закінчилася. Я повернулася назавжди».

ВІЙСЬКОВА РОДИНА ПЕТЛЬОВАНИХ

Галина Петльована в Афганістані та в зоні проведення ООСПро таких жінок, як Галина Михайлівна, у народі кажуть - бій-баба, бо їм під силу і коня зупинити, і вогонь загасити. Тож і не дивно, що доля привела її до армії. Сталося це 1986 року, коли вона разом із чоловіком-лейтенантом вирушила на Далекий Схід. Декілька місяців працювала там фельдшером на «швидкій», а коли з’явилася посада фельдшера в танковому полку, приміряла на себе військове обмундирування.

- Перед цим пройшла перевірку у військкоматі, тестування, але головний лікар не хотів мене відпускати. Довелося три дні бігати то у військкомат по повістку, то у «швидку» по звільнення. Коли прийшла в армію, отримала свою першу форму: дві пари чобіт (кирзові та юхтові), дві пари туфель, три шинелі, парадну форму (кітель, спідниця) та щоденну. Здавала і всі військові нормативи на рівні із чоловіками: стрільби, марш-кидок, віджимання. Серйозний відбір пройшла і в працівника контррозвідки, адже через річку - вже китайці, тож потрібно було завжди бути на сторожі.

У чужому й холодному Хабаровському краї Галина служила 1,5 року, доки чоловіка не відправили в Афганістан. Через чотири місяці, пройшовши не одну перевірку та оббивши не один поріг, жінка вирушила слідом.

- Чоловік поїхав у саперний батальйон до Баграма, - розповідає військовослужбовиця. - Звідти надіслав мені відношення, що мене там беруть, з яким я побігала по інстанціях, але відпускати не хотіли, доки не приїхала перевірка з Моск­ви. Тоді потрапила на бесіду в кімнату без вікон, де стояв лише стілець, стіл і лампа. Там чотири рази написала автобіографію і через два тижні отримала розпорядження про відрядження. Далі все, як у кі­-но: Ташкент, три дні «Взлет. Посадка. Кабул не принимает. Обстрел». Врешті до місця дісталися, але отримала новий «сюрприз» - мене відправляють у Шиндант, на південь Афганістану. Начальником штабу армії був військовий із Хмельнич­чини, земляк. І лише з його милос­-ті потрапила до Баграма і стала фельдшером саперного баталь­йону аж до 15 лютого 1989 року.
Об 11.00 ми пересікли білу смугу мосту через річку в Термезі, ви­-йшли останньою колоною і завершили виведення радянських військ з Афганістану.

За два роки, проведені там, Галина Михайлівна багато чого надивилася і пережила. Навіть знайомство із цією країною було не райдужним. Щойно заїхавши на БТРі у гарнізон, перше, що вона побачила, - чотири домовини із солдатами. Під час охорони складів зі зброєю вночі «духи» вирізали їхній пост. Така ситуація, коли вдень афганські діти носять мандарини, а вночі лунають обстріли чи не з кожного куща, була звичною справою.

- Моїм завданням стало збереження життя і здоров’я особового складу саперного батальйону, - продовжує Галина Михайлівна. - А ще я виїжджала з хлопцями на завдання: супроводження колон, перевірка доріг, мінування та розмінування території. Роботи завжди вистачало. Клімат спекотний, антисанітарія, бо один водопровід, різні болячки, підриви хлопців на фугасах. І ситуація постійно напружена. Від ранку і аж до смеркання територія постійно контролювалася вертушками, від чого стояв нестерпний гул. Поруч - гори, аули, звідки в будь-яку годину дня і ночі прилітали вибухові «подарунки».

Під час виконання завдань, будучи із бійцями, Галина Михайлівна зазнала контузії та декілька днів провела у шпиталі:

- Наші пости стояли на перевалі Саланг. Це єдина дорога, що пролягала через західну частину Афганістану до Кабула. Мала вона галереї - пробиті у горах тунелі з дорогами, біля яких стояли пости з охороною. Наші сапери замінювали там колючий дріт, де були встановлені розтяжки. І солдатик ненароком зачепив одну. Почалися підриви, мене відкинуло і контузило.

Довелося нашій співрозмовниці надавати медичну допомогу і місцевому населенню. Аксакали не соромилися приводити на прийом дітей, жінок, стареньких батьків. Як зізналася жінка, найважче було дивитися на дітей, які підривалися у горах на мінах, встановлених їхніми ж батьками.

- Чотири дні наші сапери допомагали місцевим шукати хлопчика. Отара прийшла додому без нього. Його знайшли в ущелині, на жаль, уже мертвим. І досі бачу цю страшну картину: дитина 8-9 років, маленький, чорнявий...

Але, попри все, ми намагалися допомагати тутешнім жителям. Передавали їм гуманітарну допомогу: борошно, крупи, хліб, печиво, тушонку. Утім нас там не сприймали, адже ми прийшли на їхню землю, місцевим це не подобалося. Вони всіма способами нагадували нам, що ми тут - непрохані гості. Чому Радянський Союз відправив туди війська - й донині не зрозуміло... Там не було бандоформувань, кот­-рі б пригнічували місцеве населення, яке воювало проти нас, захи­щаючи рідну землю, а ми - проти них. Прикро, але сьогодні ця ситуація дещо нагадує події на сході України.

Після повернення з Афганістану не без труднощів прапорщик медичної служби Галина Петльована продовжила службу в Кам’янці-Подільському, у військовому училищі. Її призначи­-ли фельдшером батальйону забезпечення навчального процесу. Робота тут після Афгану була спокійною. У Галини Михайлів­-ни народився син, але вберегти сім’ю не вдалося. Сильна жінка не впала духом, а весь час присвячувала синочкові та улюбленій роботі.

А тим часом військове училище пережило не одне реформування, і врешті-решт жінка продовжила службу в новоствореному на той час 11 понтонно-­мостовому батальйоні, де працює й нині.

- Торік я вперше потрапила на схід, - продовжує військовослужбовиця. - Найбільше болить те, що ця війна й досі не може закінчитися. Це ж наша земля, наша країна і наш народ!

Окрім своїх головних обов’язків - лікувати і дбати про здоров’я й життя особового складу, смілива і відважна санінструктор допомагає хлопцям виконувати і бойові завдання. Взимку наші понтонери не без допомо­-ги Галини Михайлівни у короткі терміни облаштували під Кримським 140-тонний міст через р.Сіверський Донець. Завдання ускладнилося ще й тим, що старий міст, встановлений нашими понтонерами 5 років тому, знесло швидкою течією і кригою. Бійцям його довелося розшукати, часом заходячи на ворожу територію, визволити із крижаних обіймів і знову облаштувати в місці відходу української армії.

- Січень, сніг по пояс, мінус 11, частково крига скувала річку, а ми працюємо, - пригадує старший прапорщик Петльована. - Нас небагато, бо за три кілометри ворожі позиції. Виконуємо завдання під прикриттям серйозної зброї. Робочих рук замало, то я і троси тягала, і ломом лід збивала. Попри складні погодні умови, впоралися майже без проблем. Лише сержант посковзнувся і зламав руку.

Ми ставили ще один міст поблизу міста Щастя. Ним і досі користуються як військові, так і місцеві, не об’їжджаючи зайвих 40 кілометрів.

За успішне виконання зав­дань Галина Михайлівна та командир взводу, молодший лейтенант Борис Візір отримали медаль Міністерства оборони України «За звитягу та вірність».

Галина Петльована в Афганістані та в зоні проведення ООСУ Галини Михайлівни вся сі­-м’я військова. Чоловік Олег служить у тій же другій роті командиром понтонного відділення. Син Юрій - офіцер, капітан, командир 1 роти 11 ПМБ. Цього місяця він із особовим складом поїде на схід, щоб змінити свою матір і колег. Невістка Надія - військовий медик, служить у Кам’янець-Подільському навчальному центрі. І навіть донька Марія, яка поки що студентка, в майбутньому стане офіцером-юристом.

...І ТОДІ НАРЕШТІ ВИДИХАЄШ

Щасливий випадок привів до війська і Надію ТІТОВУ. 2003 року після навчання у Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна вона повернулася до рідного Кам’янця. Випадково почула, що є посада лаборанта в навчальному центрі підготовки інженерних військ. Уже через два роки Надія Олександрівна укладає контракт із ЗСУ.

- Щойно переступила поріг час­тини, одразу зрозуміла, що це моє, - розповідає військова. - Робота саме до характеру: спортивна підготовка, вишкіл і військова форма. Починала солдатом. Була діло­водом, відповідальним виконав­-цем, працювала у кадровій служ­-
бі, начальником таємної частини у секретній службі та секретній біб­ліотеці. Коли ж розформували військову частину, перейшла до 11 ПМБ і теж працювала на штабних посадах.

Під час служби Надія Тітова здобула другу вищу освіту - психолога. І коли з’явилася посада заступника командира роти по роботі з особовим складом із присвоєнням офіцерського зван­ня, не вагаючись, залишила паперову роботу і з головою поринула в реальне військове життя.

- Нова робота мені більше припала до душі, ніж папірці, з якими доводилося працювати в таємній частині, де двері зачинені на замок, а на вікнах - решітки, - зізнається лейтенант. - Спочатку чоловічий колектив із настороженістю поставився, як жартома казали, до жінки на кораблі. Але швидко вдалося знайти спільну мову.

Перше враження від військової служби Надія Олександрівна отримала під час масштабних бригадних штабних навчань на полігоні у смт Дівички. Тоді понтонерам довелося облаштувати складну переправу через р.Дніпро, переправити нею чимало техніки. Там співрозмов­ниці вдалося випробувати і себе в ролі понтонера.

- Хлопці навчили, як збирається і розкладається пором, як усе кріпиться, як усім цим керувати. І я спробувала. Сподобалося. Адреналін зашкалював, - ділиться враженнями військова.

Коли ж окупанти нагло атакували український Донбас, і військові з Кам’янця почали їздити на схід, Надія Олександрівна весь час напрошувалася разом із ними. Проте керівництво жінок шкодувало. Коли бракувало кад­рів, то у відрядження відправляли лише жінок-медиків, кухарів і зв’язківців.

Надія Тітова- Коли ж у ротацію в повному складі відправляли мою роту, я нарешті поїхала з ними, - продовжує лейтенант Тітова. - Їхали потягом з ешелоном своєї військової техніки, до якого був прикріплений один пасажирський вагон. Оскільки потяг не рейсовий, то добиралися до місця дисклокації на Луганщину аж 5 днів. Але на такі побутові труднощі ніхто не зважав. Тож і не дуже здивувалася умовам, де нас оселили. Раніше там була ферма з розведення кроликів і курей. Під житло обрали адмінприміщення, але воно постраждало від бойових дій. Хлопці попередніх ротацій провели сюди електрику, частково замінили дах. Наша кімната оббита ізоляційним утеплювачем, тому зв’язку немає, зате тепло. Щоб обігрітися, беремо дрова та маємо дуйку, якій треба медаль дати, бо вона півроку не вимикалася, але врятувала нас від холоду.

Хлопці ж роблять буржуйки чи мурують каміни, але забагато сажі й диму. За роки перебування тут наші хлопці облаштували свою свердловину із насосом, баню, а ще маємо бойлери. Тож є де і помитися, і привести себе в порядок. А деяким наших захисникам доводиться жити в набагато гірших умовах - землянках, взагалі без світла і води.

Маємо й де приготувати їжу.
Є зму­рована піч на дві конфорки. Наші кухарі отримують продукти і готують для нас усіх.

Завдання Надії Тітової - дба­-ти про психологічний стан бійців та інформаційне забезпечення підрозділу. Якщо з інформацією простіше, то з душевним станом складніше. Тут важливо не до­пустити нервових зривів і депресії, дати можливість виговоритися захисникам і допомогти у разі потреби.

- Є визначена програма роботи військового психолога, за якою я і працюю, - каже військовослужбовиця. - Включає вона психологічну підготовку, заняття, на яких розповідаю про ази з психології. Це потрібно для того, аби військові вміли правильно ідентифікувати власний психологічний стан, знали, як діяти в психотравмувальній ситуації, у стані шоку, щоб вони могли оцінити і стан товариша та надати йому за потребою першу психологічну допомогу.

На відміну від медика, в мене немає можливості бути з особовим складом під час виконання військових завдань, бо це не передбачено обов’язками. Я просилася, але не беруть. А на передовій, коли виконуються складні бойові завдання, мої хлопці знають, що мусять дивитися не лише за собою, а й за товаришами. Після завдань їм теж потрібне розвантаження. Навіть просто виговоритися, бо не в усіх витри­мують нерви і не завжди є необхідна підтримка з дому. Знаю хлопців, за плечима яких уже по 8-10 ротацій. Як би не було, людина виснажується, особливо психологічно. І шкода, коли після закінчення контракту деякі фахові бійці залишають армію.

У хлопців були нервові зриви, але все вдалося владнати розмо­вами та заспокійливими пігулками.
І після такої терапії людина бачить світло в кінці тунелю, розуміє, що вона тут потрібна, що без неї колегам не обійтися.

А щоб не траплялося депресій, ми використовуємо прийом Team building (командотворення). У су­боту ліпимо вареники, пельмені на весь табір. Тут і дрібна моторика задіяна, і душевні розмови ведуться. По 600-700 вареників видавали на вечерю! І всі разом їли за величезним столом у великій дружній родині.

А доки лейтенант Тітова разом із бійцями відбивають у терористів українські землі, вдома на маму та доньку чекають си­ни - 11-річний Лев, 7-річний Матвій, та батьки. І навіть попри знач­ну відстань військовослужбовиця щодня відчуває їхні любов, турботу і підтримку. Каже, що мають навіть спеціально створений сімейний чат, де щодня пишуть новини і побажання гарного й легкого дня.

- Дуже сумую за дітьми. Для них ця розлука важка, адже спочатку нам казали, що їдемо на 4 місяці, які розтягнулися вже на півроку. Хлопці попросили, аби ми зідзвонюва­лися нечасто, один-два рази на тиждень, бо їм потім важко відійти від розмов.

Що для мене найважче? Мабуть, чекати повернення бійців із завдань. Під час кожного виїзду я залишаюся черговою по табору. Вже сутеніє, а ти нервуєш і чекаєш. Їсти наварено, баня напалена, а ти прислухаєшся до кожного звуку: чи не гудуть КрАЗи, чи не їдуть хлопці. У цей момент, коли заїжджає перша машина і виходить перший боєць, діалог незмінний:

- Все нормально?

- Все нормально.

- Всі повертаються?

- Всі на підході.

І тоді нарешті видихаєш...


Автор:  Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку