Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

СУБОТА, 25 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
03.05.2019

ПАМ’ЯТЬ ЗБЕРІГАЮТЬ І ЧОРНОБРИВЦІ САДЖАЮТЬ

Марія Чорна із Демшина десятки років чекала любого сина, моряка Кирила з війни. Все сподівалася, що повернеться він живим, мріяла, як пригорне його до серця і змучену голову покладе на його мужнє плече. А він усе не приходив, і звісточки жодної від нього не було. В Кирилову смерть вірити ніяк не хотілося, та й доказів не мала жодних - похоронку не передавали, не надходило й вістей, де він похований. Згорьована мати так і померла, не дізнавшись правди. І лише декілька років тому її внуки отримали звістку, що їхній дядько загинув у боях під Маріуполем. Там він і похований. На жаль, навіть цієї сумної вісточки мати не отримала.

Галина ЧорнаТакі життєві сумні історії Друга світова війна принесла чи не в кожну оселю українців. Біль від втрат не згас і досі, просто вже відходять ті покоління, які пережили всі жахіття тієї війни. У селі Демшин у День Перемоги до народного музею історії прийдуть чимало місцевих мешканців, принесуть квіти до портретів ветеранів, рідних, які загинули у цій масштабній війні.
Їм не треба гучних промов і помпезних урочистостей, вони змирилися із втратами і приходять сюди, аби згадати рідних і подумки подякувати їм за життя. Вкотре переглядатимуть книгу спогадів учасників Другої світової і, розчулившись, плакатимуть...

Напередодні Дня Перемоги наша рубрика «Еліта на пери­ферії» саме про с.Демшин, яке чи не найбільше постраждало в тій війні: 71 Герой не повернув­-ся з фронту, чимало селян потрапили у полон до фашистів, 56 мирних мешканців розстріляли німці.

Не дивно, що в сімдесятих роках місцевий активіст, учасник Другої світової Григорій Павленко (на жаль, уже покійний) почав збирати згадки про війну, аби донести всі ті жахіття до нащадків. Назбиралося у нього матеріа­лів аж на 5 залів: «Пам’яті», «Бойової слави», «Народних ремесел», «Краєзнавчий», «Кіностудія». Щось знаходив сам, дещо приносили односельчани. Допомагав йому в усьому педколектив місцевої школи, особливо долучалася вчитель історії Надія Данилюк. Разом з учнями вона збирала спогади односельців, проводила патріотичні уроки, надавала кваліфіковані поради засновнику музею. От і має заклад нині понад тисячу експонатів: форма військових, зброя, фотографії, вирізки із газет того часу, листи-трикутнички з фронту тощо. Сам Григорій Іванович зняв понад 140 фільмів про місцеве життя, радгосп, Калачковецьку сільську раду, до якої входили 5 сіл, зокрема і Демшин. Працював на благо односельців до останнього. Навіть у 90 років ще проводив екскурсії. Нині справу Григорія Івановича вправно продовжує Галина Чорна. Все життя Галина Михай­лівна пропрацювала вчителем української мови, а на пенсії записалася в музейники:

- Цей музей - наша історія, наша пам’ять. І ми мусимо зберігати її, розповідати про наших Героїв дітям, онукам. Аби знали, якою ціною дається мир. На жаль, вони вже і на власному досвіді побачили, що таке війна. І для Героїв нинішньої війни в нас уже є стенд. А знаєте, щоразу сльози навертаються на очі, коли рідні Героїв Другої світової приходять до нашого музею, беруть книгу спогадів і плачуть, читаючи її. Найчастіші візити на 9 травня і 30 березня, яке прозвали «чорним днем села Демшин». Саме цього дня 1944 року німці винищили десятки чоловіків із нашого села.

Екскурсовод веде у святую святих - «Зал пам’яті». Посередині - стіл із символічною кни­гою спогадів, а її невпинно з портретів оберігає 71 Герой війни, що не повернулися з фронту, світлини ветеранів, які вже померли в мирні дні. У Демшині з учасни­ків війни залишився лише 93-річ­-ний Іван Мосійчук, живе він разом з дружиною Олександрою Максимівною. Івану Нікандровичу довелося пережити німецький полон. Ось що він згадує у книзі пам’яті:

ПАМ’ЯТЬ ЗБЕРІГАЮТЬ І ЧОРНОБРИВЦІ САДЖАЮТЬ«Народився я в лютому 1926 р. У родині було четверо синів: я, Юрій, Михайло, Денис. Після війни в живих залишилися я і Михайло. Денис загинув під час блокади Ленінграда, Юрка німці вбили в Західній Україні. Німці захопили їх у полон і гнали босих та роздягнених. Знесилений Юрко впав на дорозі, а німець його застрелив. 1943 р. мене забрали на примусові роботи до Німеччини. Там був до 1945 р. Працював на залізниці, прокладали рейки. Годували нас дуже погано: хліб пекли із каштанів, варили брукву, знущалися над нами. Один німець був дуже злий, бо в нього на нашій території загинув син. То і нам життя не було від нього. Одного разу ми пустили на нього вагонетку і так його позбулися. Це було в місті Зальгіттер. Коли нас звільнили американці, переправили у м.Альтенграбов, бо там були радянські війська, в запасний полк. Звідти переправили у Брест, ст.Ярмолинці, а далі повантажили в поїзд, - і в Яро­славль. Там я проходив службу далі, демобілізувався 1947 р.».

Гортаючи книгу болючих згадок, натикаємося і на розповідь уже покійного жителя с.Демшин Івана Боровського. Він описував, як німці розстрілювали чоловіків Демшина 30 травня 1944 р.:

«Мені було тоді 15 років. Я пам’ятаю, як прийшли партизани 1944 р., оселилися на окраїні нашого села. На подвір’ї Володимира Дрегуша був їхній штаб. Потім пам’ятаю, як вели полонених, яких оселили в старому клубі. А самі німці поселилися в хаті Ольги Шулик. Коли партизани дізналися, що в старому клубі утримують військовополонених, приблизно 50 душ, партизани пустилися в наступ танками. Жителі с.Демшин, які сповістили партизанам про те, де німці осіли, були Михайло Срібняк та Іван Шулик.

Коли німецька охорона бранців їх побачила, то кинулася тікати, залишивши полонених, які згодом приєдналися до партизанів. На другий день прибув німецький обоз зі сторони Ка­м’янця, далі пересувався через багновище, де був їхній штаб, а потім - через Китайгородську до­лину і до нас, а від нас хотіли переправитися Дніст­ром на Мол­давію.

Дізнавшись, де є противники, партизани пройшли біля моєї хати, а саме в той час сусід Кирило Мельник у решеті подавав яйця одному з німців. Партизан, прицілившись, вбив того німця, а сусід встиг втекти і дивом залишився живим. Коли він впав, то інші німці забили тривогу і, не вагаючись, зайшли в першу хату, яка була поруч від нас, вивели Миколу Білегу і вистрелили йому в живіт, аж вилізли кишки. Він кричав: «Добийте мене!». Але німці на це прохання не звернули уваги, і він у важких муках помер. Моєї хати також не минули. Коли зайшли, то в хаті був Іван Мельник, якого вивели на город і розстріляли. Я виліз на п’єц і бачив усе через вікно. Тоді бігом одягнувся у хустку і спідницю та втік до тітки Гані, яка жила в сусідньому селі Субіч».

У спогадах жінок читаємо, як вони чим могли підгодовували військовополонених, як бідували у воєнне лихоліття з дітьми на руках. За кожною сторінкою книги пам’яті людські долі, посивілі скроні і виплакані очі. Але життя продовжується. Зали музею з роками поповнювалися не лише військовими експонатами. Серед них публікації та фільми про розбудову села, радянську сучасність, розвиток культури, освіти. Нині все не так яскраво, адже робочих місць у селі обмаль, молодь виїжджає в пошуках кращого життя. Дуже хвилюються місцеві, що в Демшині закрили школу через брак учнів. Ті, які залишилися, шкільними автобусами добираються до сусідніх навчальних закладів Китайгорода і Рогізни. Люди бідкаються, мовляв, «немає школи - немає села», все ж рук не опускають. Замилувані красою рідного краю, роблять усе можливе, аби село не загинуло.

Після об’єднання 2015 р. в Китайгородську ОТГ старостою в селі обрали Галину Гой. За ці роки тут було зроблено чимало. Зокрема, тутешній чистоті й порядку позаздрять жителі окремих районів міста. Люди влас­ними силами облаштували огорожу в парку, очистили ставок, кри­ниці, прибрали сміття. Також зробили кімнату обрядових подій, тому й весілля мають де гуляти, й інші свята. Недавно облагородили дитячий майданчик у парку, встановили гойдалки. Разом із місцевим аграрієм, керівником ВР «Агро» Валерієм Бомком встановили нову зупинку.
А стару місцева майстриня Галина Маринюк розмалювала так, що вона стала справжньою ві­зитівкою Демшина - в патріотичних кольорах, з українськими мотивами. Торік при в’їзді в село 40 метрів шляху засіяли чорнобривцями і майорами. Цю красу вирішили повторити і цьогоріч. І доки насінини ще в зем­-лі, місцеві мешканці й гості села тішаться торішнім світлинам і чекають, дуже чекають, що цьогоріч чорнобривці розквітнуть із новою силою...

Вікторія КОЖЕВНІКОВА.


Автор:  Вікторія КОЖЕВНІКОВА

Повернення до списку