Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

СУБОТА, 21 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
24.12.2010

СЕЛИЩЕ ЗАВОДУ, ЯКОГО НЕМАЄ, або ЧИ СОЛОДКО ЖИТИ БЕЗ ЦУКРУ?

ЗНАЙОМИМОСЯ БЛИЖЧЕ

ЗОШ №12На мапі Кам’янця-Подільського цей мікрорайон - найпівденніший. Знаходиться він на південний схід від вулиці Куйбишева. Це селище цукрового заводу, або ж, як у народі кажуть, «сахзавод». І всі міські жителі розуміють, про що йдеться. Свій початок цей житловий масив бере від 1960 р. Зведений він як робітниче містечко навколо цукрового заводу, який запрацював наприкінці грудня того ж року. Перший цукор отримано 8 січня 1961 р. Межами мікрорайону є вулиця Куйбишева, провулок Будівельників, вулиця Маршала Харченка та круча каньйону річки Смотрич. 30 листопада 1961-го надано назви основним вулицям сели-ща - Фрунзе, Ценського, Мануїльського (від 30 січня 2003 р. - Володимира Максимчука), Затонського, Будівельників, Праці; провулкам - Степовий і Крайній. Також повз селище проходить частина об’їзної дороги. Виборчі дільниці - №37 і №38. В селищі знаходиться ЗОШ імені Любомира Дмитерка №12, ДНЗ №12. 7 травня 2001 р. урочисто відкрито залізничну зупинку. Від Центрального ринку міста мікрорайон знаходиться на відстані 5 км. Постійно курсують маршрутки №№7, 7б, 13, 19. Взимку вони перевозять мешканців до 21.00, а влітку - до 22.00. Декілька років тому в місті було представлено проект елітного котеджного поселення «Сонячний» на території колишнього кагатного поля цукрового заводу. Але проект з якихось причин не реалізовано. 
На території селища проживає 3065 людей, середній вік мешканців - 50-60 років. Створюють добробут і дбають про їхній затишок КП «Житловик», у трьох будинках створено ОСББ, є амбулаторія сімейної медицини, дві аптеки, п’ять продуктових магазинів, кафе, піцерія, добудовується православна церква святого Володимира.

ЯК ДИХАТИ БЕЗ КИСНЮ

М’ясокомбінатА втім, варто пам’ятати, що від інших мікрорайонів міста цей відрізнявся наявністю чималої промислової зони. Насамперед це ЗАТ «Кам’янець-Подільськцукор» (поминальна пісня для нього прозвучала 2002 р.), ТОВ «Полімет», ТОВ «Вікторія-Квадро», ВАТ «М’ясокомбінат», ЗАТ «Лактіс», інкубатор, ТЕЦ, соковий завод, РЕМ Кам’янець-Подільського району, Кам’янець-Подільська філія ВАТ «Хмельницькгаз», ВАТ «Завод «Електрон», так звана база Білоуса, де нині міститься багато приватних підприємств і гуртових складів.
Дещо детальніше про деякі з них. Отже, м’ясокомбінат відкинув свої копита, через що декілька сотень кам’янчан втратили робочі місця. Ледь жевріє молокозавод, але працює він як перевалочна база. Тобто сировину купують у навколишніх селах, переробляють для відправки в мегаполіси. Між цими двома недоглянутими підприємствами проторила свій шлях у базники «доріжка кохання». Тут пристанище знаходять ті, хто хоче сховатися від зайвих очей. Дещо нижче, вздовж залізниці, - лісосмуга, де також можна заховатися. Але ця зона небезпечніша, адже в період проходження потягів у вечірній час, за словами машиністів, не одну парочку сполохав потік світла від тепловоза.  
Залізнична зупинка «Цукровий завод»На соковому заводі вже давно поіржавіли кришки, а на обладнанні працюють хіба що павуки. ТЕЦ, РЕМ і Хмельницькгаз справно працюють. «Полімет» продовжує випускати вироби з пластмаси та алюмінію. Підприємець Віктор ПЕТРОВСЬКИЙ добудовує тут хлібопекарню та надасть декілька десятків робочих місць. 
Філія ВАТ «ХМЕЛЬНИЦЬГАЗ»Проте для мешканців саме цього району справжньою трагедією є знищення цукрового заводу. Дуже хитрий хід зробили його вбивці, намагаючись свого часу перепрофілювати його на виробництво біодизелю. Було представлено чимало проектів, точилося багато розмов навколо сучасних технологій лише задля того, щоб його порізати на металобрухт. Швидше за все, це було політичне замовлення, наслідком якого стало знищення одного з найкращих цукрових заводів області та позбавлення тисячі людей робочих місць.    
Хоча головну артерію робітничого містечка перекрили, люди продовжують там жити. І не лише жити, але й радіти тому, що вони живуть саме в цьому районі. Здебільшого зі зведенням цукрозаводу тут розбудовувалася інфраструктура. Усі, хто хотів отримати дах над головою, могли поселитися в гуртожитках або двоповерхових будинках сімейного типу. Хто ж мріяв про власний будинок, тому надавалася земельна ділянка. Таких бажаючих було чимало, бо в селищі переважає приватний сектор.

«НА СТО БЕД ОДИН ОТВЕТ»

База Білоуса28 багатоповерхівок нині обслуговує КП «Житловик». Його колишній начальник Тамара БЕРЕГУЛЯ розпо-відає, що житлова площа помешкань складає 52000 м2, селище займає близько 4 га землі.  
Вул.Харченка, 30а- Великою проблемою є те, що ЖЕК міститься в центрі міста, тому робітників у селище постійно доводиться возити, - говорить Тамара Іванівна. - Змушені були докупити ще один трактор, придбали старенький рафік, підлатали його, як могли. Саме на ньому і возимо людей. Селище обслуговує семеро двірників та один електрик, а решта працівників служб приїжджають. Цього року МШД не вивезло з мікрорайону жодної машини листя, а садків на його території дуже багато. Навантажувача у нас немає, тому вся ця робота падає на руки двірників. Приємно те, що люди вправно розраховуються за комунальні послуги. Зі свого боку ми намагаємося ці послуги надавати. З 97 заявок на покрівлю дахів невиконаними залишилося лише чотири. Хочемо замінити ці м’які дахи на шатрові, але проблема в тому, що такі роботи виконуються лише в теплу погоду. Найбільшою бідою селища вважаю гуртожитки сімейного типу. Їхня застаріла електромережа не витримує того навантаження, яке на сьогодні є. Це міна сповільненої дії, яка може спрацювати в будь-який момент. Особливо небезпечною вона стає взимку, коли до перевантаженої електромережі підключають електрообігрівачі. Потрібно повністю замінити електропроводку, але такого завдання ні ми, ні мешканці гуртожитків самостійно не виконають. Все впирається  в чималі кошти.
Неприємно те, що мешканці приватного сектору звикли все своє сміття, у тому числі й будівельне, зносити до наших сміттєвих баків.
Значна кількість приватних будинків знаходиться на вулиці Харченка. Один з них заслуговує особливої уваги. Він розташований на вулиці Харченка, 30а. Колись там була їдальня військового містечка. І коли військові звідти виїхали, будинок самовільно захопили. До нього я впродовж двох років не могла привести експертну комісію. На папері він ніде не був зареєстрований, ми не надавали йому жодних послуг. А коли минулого року він загорівся, телефонує до мене тодішній заступник міського голови з комунальних питань Віктор ДИБАШ: «Ваш будинок горить!» Пояснюю йому, що цей будинок не знаходиться на балансі нашого комунального підприємства. Поїхали ми туди - прописка в людей є, а будинок на них не оформлений. Запитую, як вони тут живуть, адже тут усе вже давно зруйновано, його й будинком назвати важко. Кажуть мені, що купили будинок в якогось дядька, а документів на нього від початку не було. Мешкає там старша жінка з дочкою, зятем і двома внуками. Діти постійно хворіють через жахливі умови проживання та підвищену вологість. Одним словом, будинок капітальному ремонту не підлягає, його треба лише зносити. Цього року він визнаний непридатним для проживання, тому його мешканці підлягають відселенню.

ЧИ ЗАБУДЕШ ПРО ВСЕ, КОЛИ ЦВІТУТЬ ВИШНІ? 

Соковий заводВід КП «Житловик» у селищі створено дільницю №5, керує якою майстер Марія КОЗЛОВА. Марія Михайлівна не лише працює тут, але є і його мешканкою:
- Я цей куточок не проміняю на жоден район міста. Навесні тут зелений рай: пташки співають, дерева цвітуть, особливо вишні, всюди тиша та спокій, ніби на якомусь хуторі. В місті все вирує, а тут - благодать. У парку, неподалік від колишнього Будинку культури, вже наближається до завершення будівництво православної церкви святого Володимира, яка зводиться на пожертви вже 12 років. Район дуже компактний. Проте, як і скрізь, проблем вистачає. Однією з них є погані міждворові проїзди, тротуари. Для молоді абсолютно немає дозвілля. Наприклад, мій онук їздить у місто в спортивну школу. Дуже хвилююся, коли він змушений добиратися додому вечорами. На сміттєвих майданчиках варто було б поміняти контейнери, бо вже дуже старі та в поганому стані. Також у нас практично не облаштовано дитячих майданчиків. Наприклад, на Черемушках дуже гарний ігровий комплекс. 
Селище цукрозаводу будувалося як робітниче. Заводу немає, а люди залишилися. Тому змушені їздити на роботу до міста. Можливо, саме з такою незручністю пов’язано те, що знайти житло для оренди тут не важко. Дуже сподіваюся, що в недалекому майбутньому відновлять або ж побудують нові підприємства. Прийшла нова влада - серйозна. Щось таки буде робити. Прикро, що у нас немає такого базарчика, як у мікрорайоні Жовтневому або на Черемушках, хоч є достатньо продуктових магазинів, хлібний кіоск, аптеки. Дуже зручно, що маємо амбулаторію сімейної медицини, лікар якої мешкає поруч. Тому можемо розраховувати на медичну допомогу практично в будь-який час. Знаю, що в центрі міста є серйозна проблема з переповненням дітей у дитсадках і школах. У нас такої проблеми не існує.
Дитячий садок- Маріє Михайлівно, мешканці селища ніколи не порушували питання щодо його перейменування? Погодьтеся, мати назву заводу, якого немає, дещо нерозумно. 
 - Свого часу міська організація ветеранів дійсно порушувала питання перейменування селища, але поки що воно відкладено тому, що доведеться переоформлювати всю документацію. На це потрібні чималі кошти, яких і так не вистачає. Доки ми тут є, доти й селище матиме назву цукрового заводу. Хоч пам’ять про нього залишимо своїм нащадкам. ...Ех, колись жили!.. Все своє було: цукор, м’ясо, молоко, сметана... Люди отримували нормальні зарплати, не намагалися кудись виїхати, навіть незважаючи на те, що проживали практично в промисловій зоні.

З УНІТАЗОМ ПО-БРАТЕРСЬКИ: ТИ - ЙОМУ, А ВІН - ТОБІ

Валентин ХІХЛОВСЬКИЙ і Валентина КОЗЛОВАОб’єднання свіввласників багатоквартирних будинків, або ОСББ, у селищі існує у трьох будинках: Фрунзе, 3 (одноповерховий), Фрунзе, 11 (п’ятиповерховий) і Максимчука, 2 (двоповерховий). Легенда про те, що, об’єднавшись, люди живуть, мов у Бога за пазухою, розтанула, як сніг, коли ми глянули,  якими «розкошами» милуються сучасні співвласники. 
Вбиральня ОСББФрунзе, 11. Тут мешкає 32 сім’ї, в більшості яких є маленькі діти. В темному коридорі ніде ступити: всюди якісь речі - коляски, ванночки, каструлі, - над головою висить випрана білизна. Збоку - щитова з вирваними напівоголеними дротами. Стіни облуплені. А втім, все це прилюдія до того, що ми побачили в санвузлі. Справляти там свої потреби або приймати душ - те саме, що переходити через заміноване поле, сподіваючись, що цього разу на міну не натрапиш. Мова навіть не йде про стару сантехніку, бо і її можна зусиллями мешканців замінити. Мова йде про внутрішньобудинкову мережу водовідведення та водопостачання. Назвати ті труби трубами язик не повертається. Це іржавий, поцвілий, обтягнутий слиззю брухт, який будь-якої хвилини може не витримати навантаження води чи ще «чогось» і те «щось» виплюнути на поверхню.       
- До кого ми тільки не зверталися, просили, щоб хоча б чим-небудь допомогли, - скаржиться заступник голови правління ОСББ Валентин ХІХЛОВСЬКИЙ. - Влада все обіцяє та обіцяє, а зрушень ніяких. Минув уже рік, як цей гуртожиток перейшов у власність ОСББ. Просимо хоча б трішки фінансово допомогли, бо своїми силами ми не проведемо заміни внутрішньобудинкових мереж. Гляньте, в яких антисанітарних умовах живуть наші діти!
Дільниця №5 КП «Житловик»...Кажуть, що все пізнається у порівнянні. Глянувши на умови проживання сучасних людей у сучасному Кам’янці, розумієш, що твій, може, і не суперремонт, у звичайній «двушці» багатоповерхівки виглядає царськими палатами. Тому мимоволі виникає ностальгія за часом, в якому не було білих і чорних, в якому всі працювали та кожен у свій час отримував окреме житло.   
- Дуже сумую за колишнім часом, за роботою, за вчасною зарплатою, - продовжує Валентин Вікторович. - Я працював на цукровому заводі електриком в електроцеху. Пригадую величезні черги, коли отримували жом. Люди тоді годували багато свиней, корів. Щоб обійти чергу, молдавани кожухи свої віддавали.

ПОКИ ЩО ДАРУЄ НАДІЮ

Споглядаючи на покриті снігом і сумними спогадами рештки цукрового, розумієш, що все в житті скороминуче. Все, що мало початок, обов’язково матиме свій кінець. Однак історія рухається по спіралі. Закінчення одного сприяє народженню іншого. До нас підійшов директор ТОВ «Вікторія-Квадро», власник хлібопекарні Віктор ПЕТРОВСЬКИЙ:
- Продовжую будівництво хлібопекарні, обов’язково надам робочі місця місцевим жителям. На території цього селища будую власне житло, бо більше ніде не хочу жити. Це найкращий район у місті, екологічно чистий. Хочу придбати таку необхідну для селища поливальну машину та відремонтувати дитячий садок. Буду намагатися робити так, щоб тут усім жилося комфортно.  

ЩО БУЛО

Колишній Будинок культуриСтарожилами селища цукрозаводу були його працівники. Ті, хто брав безпосередню участь у запуску першої лінії, ті, хто пам’ятає, з чого почалося життя робітничого містечка. Віталій ЗУБИК поселився в гуртожиток сімейного типу на вулиці Фрунзе, 11, 10 листопада 1960 р.  
- Мене сюди направили за переводом із Красилівського цукрозаводу, - пригадує Віталій Савович. - Спочатку був начальником зміни, а з 1965 року - заступником головного інженера цукрозаводу. Працював до 2002 року, поки існував завод. Коли я поселився сюди, тут уже було збудовано п’ять будинків саме для робітників цукрозаводу. Решта селища ще будувалася. 30-31 грудня 1961 року було зроблено пробний пуск лінії. Пам’ятаю, що було дуже холодно і на голову падав сніг, бо ще не встигли повністю перекрити всього заводу та не підключили опалення. В селищі на той час був медпункт, один продуктовий магазин і декілька ларків із промисловими товарами. Приватний сектор почав будуватися після 1960 року. Хто з працівників заводу мав бажання, тому надавалася ділянка землі під забудову.
Інкубатор
- Віталію Савовичу, ніколи не мали бажання переїхати з селища блище до центру міста? 
- Ні. З часом тут отримав квартиру. В нашому мікрорайоні дуже гарно та затишно. Хіба його можна проміняти на гамірливий центр? Правда, мене дуже болить те, що такий завод знищили, обладнання порізали та вивезли, а люди, висококваліфіковані спеціалісти, залишилися без шматка хліба та засобів для існування.
Людмила САЗАНСЬКА оселилася в селищі 1962 р. на вулиці Фрунзе, 2, в одному з дванадцяти двоповерхових будиночків-«хрущовок»: 
Будівництво церкви- У тому ж 62-му почала працювати секретарем на цукрозаводі. Потім до 1997 року - начальником відділу кадрів. Дуже жалію, що «розбомбили» завод, який завжди був одним з найкращих в області серед цукрозаводів. Виправдань такому ганебному вчинку бути просто не може. 
- Людмило Петрівно, які негаразди селища дошкуляють?
- Дуже погані тротуари, можна ноги поламати. Також шкода, що забрали від нас телефонного оператора. Сьогодні, щоб вирішити якісь питання щодо зв’язку, треба їхати в центр. А в нас проживає населення переважно пенсійного віку. Дуже незручно стало.

...ЩО Є

Хоча основні мешканці селища - люди середнього та старшого віку, про молодь також варто пам’ятати. Що ж непокоїть молоде покоління робітничого містечка? Наталя ДАБУЛЯК мешкала в селищі до 2009 року. Вона пригадує, що завжди турбували неприємні запахи з боку м’ясокомбінату, звуки вибухів із кар’єру. 
- В парку, коли почали будувати церкву, вирізали більшу частину дерев. Тобто парк є, а погуляти з дитиною немає де, - скаржиться Наталя. - Поки не було створено в трьох будинках ОСББ, то від дитячих майданчиків була лише назва, адже їх не обновлювали з тих пір, як встановили. А тепер зробили косметичний ремонт майданчиків і навіть полагодили деякі з них. Найбільша біда - дороги. Яма на ямі, починаючи від колишнього ЗБК і завершуючи виїздом з міста в бік Устя, не говорячи вже про дворові проїзди. На території селища немає позашкільних секцій чи гуртків. Після занять діти тиняються без діла, часто їх можна побачити на краю каньйону, тому батьки змушені відправляти дітей у центр міста маршрутками в спортивні або художні школи. А колись у Будинку культури були спортивні секції та гуртки художньої самодіяльності. 
Селище цукрозаводу з висоти труби ТЕЦ
Окреме питання - стихійні сміттєзвалища, створені мешканцями приватного сектору. Побачити їх можна за територією школи, поблизу РЕМу, на обривах каньйону, за територією молокозаводу, в невеличкому ставку.
- Наталю, стільки дьогтю! Може, підсолодите?
- Звичайно, про наше селище можна сказати і теплі слова. Компактне, тихе, затишне, багато зелені, достатня кількість магазинів, створено амбулаторію сімейної медицини. Жити тут непогано, єдина незручність - далеко від центру міста.
P.S. Як бачимо, для молодого покоління - це незручність, а для старшого - навпаки, перевага. Втім і перших, і других об’єднує одне - бажання жити комфортно, мати впевненість у завтрашньому дні, яку може забезпечити постійна робота і стабільна зарплата. Завод, мов примара, стоїть у центрі селища, нагадуючи про минуле, про час, в якому все було гаразд. Заводу немає, але люди залишилися. І вони - не примари. Вони реальні. І їхні проблеми, і їхні турботи також реальні...    


Автор: 

Повернення до списку