Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
09.01.2009

ПРОФЕСІЯ - ЖЕБРАК

В країні - паніка. Всюди тільки й чути: «Економічна криза». Ціни зростають з кожним днем, а люди залишаються без роботи. Та це аж ніяк не обходить місцевих прохачів - щодня у них свіжі прибутки.
«Професія» жебраків дуже близька до акторської. Вони також талановито грають свої ролі, а сценою слугують пішохідний перехід, церковне подвір’я, вокзал… Ролей теж чимало: мати, що ходить із чимось, загорненим у простирадло; для неповнолітніх - дитина-сирота. Є й «посади» калік та учасників бойових дій. Але найпопулярнішими залишаються цигани.
Саме вони стали головними героями нашої історії.

Зупинка перша

Полудень. Найбільш людне місце Кам’янця-Подільського - ринок. Усі заклопотано поспішають у своїх справах. На одному з перехресть мигає зелене світло, люди переходять дорогу. І тут - вона. Маленька смаглява дівчинка років тринадцяти, що стоїть посеред вулиці, опираючись на палицю. Вона вперто зупиняє машини і просить милостині. Вигляд юної прохачки викликає жаль: на вулиці нульова температура, а на ній легенька кофтинка, замерзлі руки тремтять від холоду. Одна мить - і ми біля неї. Хочемо за-брати її, та дівча впирається: «Чого вчепились? Ідіть, куди йшли!». Після недовгих умовлянь ми зуміли відвести її з дороги, і вже за декілька хвилин сиділи в одній із кав’ярень і пили гарячий чай. 

Зупинка друга

У кафе Катя (так звали дівчинку) розповіла, що збирає гроші молодшому братику, який зараз лежить у лікарні в м.Рахів, на операцію.
- Всього нас у сім’ї дев’ятеро, та ще й мама (Анна Ковач) хвора, прикована до інвалідного візка. І всі ми просимо. Ввечері, повернувшись додому, зароблені гроші віддаємо їй, - розповідає Катя.
Спершу Катя підозріло на нас поглядала та не дуже вірила, що ми є представниками міського благодійного фонду «Допоможи дітям» (це ми про всяк випадок вигадали, для переконливості) і тому не поспішала з відповідями. Ми запевнили нову знайому, що вона може нас не боятися, на що отримали недитячу відповідь: «Я не боюся нікого, крім Бога». 
Згодом, трішки зігрівшись, дівчинка пожвавішала. Вона розповіла, що в її братика грижа і він потребує термінової операції, яка коштує 2000 гривень. Щоб переконатись у цьому, ми попросили показати довідку, яку Катя мала при собі. В ній йшлося про те, що М.І.Рознійчук, 12.09.2006 р.н., знаходиться на лікуванні у Рахівській районній лікарні з діагнозом гостра лімфобластна лейкемія. Довідка про стан здоров’я була видана головним лікарем Рахівської ЦРЛ 15.09.2006 р. Тобто, Самір (чомусь саме так Катя назвала свого брата, хоча в документі він М.І.Рознійчук) перебуває там майже із самого народження. 
Саме ці парадокси - різні імена та діагнози змусили задуматися над правдивістю слів Каті. 
Декілька разів ми намагалися випитати у дівчинки теперішню адресу її проживання у Кам’янці, і чому вона взагалі потрапила сюди з далекого Рахова та ще й з усією сім’єю. Але вона вчергове розповідала нам таке, у що не зовсім вірилося. Мовляв, Рахів вони залишили через те, що їхній будинок знесло під час негоди. Також згадала про хату, яку нібито купила їм бабуся у селі Кормильче Чемеровецького району та про квартиру у Вінниці, де зараз проживає батькова мати.
…Допивши чай, ми попрощалися з Катею. Коли вийшли на вулицю, вона оглядалася на всі боки, немов боялася, що хтось помітить її відсутність на «місці роботи». А ми вирішили відвідати Кормильче.

Зупинка третя

Село Кормильче зустріло нас пусткою. Навколо ні душі. Минаючи величезний став, попрямували до місцевого магазину, аби хоч щось дізнатися про сім’ю КОВАЧІВ. Поспілкувавшись із кормильчанами, дізналися, що Катя нам таки не збрехала - хата в них тут є. Стало відомо, що декілька років тому циганська сім’я МАЛЬЧЕНКІВ купила в селі будинок і переїхала сюди жити. Його власником є Роман МАЛЬЧЕНКО, батько Каті. Дружина Романа - Анна КОВАЧ. Прожила сім'я в будинку недовго і тепер приїжджає сюди лише влітку. 
- А ви що їх шукаєте? Мабуть, уже й у вас щось поцупили! Якщо хочете, я вам покажу, де вони мешкали, - запропонувала жінка років шістдесяти п’яти. Ми з радістю погодились.
- Якби ви тільки знали, що ті цигани зробили з тої хати, - продовжує жінка. - Раніше тут жила така господиня, що хата в неї була, як лялька! А тепер що? Зараз самі все побачите. 
Завертаємо за ріг вулиці.

Зупинка четверта

Картина, що постала перед очима, вражала. Колишнє пристанище циганів нагадувало руїну. Важко уявити, що тут могли жити люди. Побиті вікна, розвалені стіни, розкидані речі - скрізь купа всілякого мотло-
ху. Подвір’я заросло бур’янами. Одразу видно: немає господаря. 
- Вони часто пиячили, шуміли. Траплялося, що й ламали рами з вікон, палили їх і так грілися. Бідували страшно. Навіть забрали дітей зі школи, щоб ті почали жебракувати та заробляти гроші. Бувало, їду із Чемерівців, а вони ходять по автобусах і просять. Я питаюся: «Чого ви не йдете в Кормильче?». А вони мені: «Бо нас там знають і грошей не дають». Люди говорили, що бачили їх ще й у Тернополі на вокзалі, - розповідала наша супутниця.
Ми поцікавилися, чи зареєстровані цигани тут. Жінка порадила звернутися до сільради: «Там вам усе розкажуть».

Зупинка п’ята

Вітер ставав сильнішим. На-дворі сутеніло. На будівлі сільської ради маячів синьо-жовтий прапор. Ми рушили туди, де на нас чекала розв’язка всієї історії. 
По-перше, вдалося з’ясувати, що МАЛЬЧЕНКИ таки зареєстровані в Кормильчі. По-друге, в циганській сім’ї не було нікого з прізвищем РОЗНІЙЧУК. А, отже, це доводило, що історія про хворого братика - вигадка. По-третє, мати Каті - не інвалід, а цілком здорова жінка (як засвід-чили в сільській раді), яка, замість того, щоб виховувати своїх дітей, вчить їх брехнею заробляти на життя. Хтозна, як би склалася їхня доля, коли б малеча мала змогу обирати свій шлях сама. І чи стояла б сьогодні Катя з простягнутою рукою та просила милостині...
Правильно просити - ціле мистецтво. При цьому не треба докладати ні розумових, ані фізичних зусиль. Про освіту взагалі не йдеться. Достатньо базових знань з математики, яким навчають у початковій школі. Легко, чи не так? 
 Юлія МУХА, Ганна СМІРНОВА, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».


Повернення до списку