Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
ЧЕТВЕР, 14 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
09.12.2011

ХОСПІС: ЖИТТЯ МІЖ «ЩЕ» І «ВЖЕ»

Ми приходимо у цей світ такими безпомічними і такими бажаними. На нашу появу з нетерпінням чекають найрідніші люди, а народитися допомагають кваліфіковані медпрацівники. 
Покидаємо цей світ часто теж безпомічними. Буває й так, що іноді поряд немає ні лікарів, ні рідних. Є лише нестерпний біль, який пронизує серце, проникає в мозок, розриваючи його на частини. Чому ж така кричуща несправедливість?! Хіба цивілізоване, навчене часом і наукою су­-с­пільство не може знайти в собі крихти милосердя, підтримати того, кого спіткала біда?! А коли людина вже не в змозі піднятися, на мить присісти біля неї, щоб, покидаючи цей світ, вона не відчувала себе покинутою.

НЕ ШУКАЙ ТОГО, ЩО ЗАГУБИВ УДОМА

Місця, де надають підтримку приреченим, у всьому світі називають хоспісами (з латинської - притулок, захисток). Їхня наявність свідчить про рівень гуманності суспільства. Приємно, що Кам’янець сьогодні стоїть за крок від створення такого закладу. Для того, щоб він існував, потрібні чималі кошти, а ще бажання і знання. Спеціалісти ви­вчають досвід тих міст України, в яких ці заклади діють понад десяток років. Ті, у свою чергу, переймають досвід провідних країн світу, де хоспіси - звична річ уже не одне століття.
Та, виявляється, не десь за морями-океанами, а в нашій рідній Україні зародилися заклади, які дуже схожі на сьогоднішні хоспіси. В період середньовіччя при монастирях, зокрема в Києво-Печерській лаврі, існували притулки для невиліковно хворих. Схожі будівлі зводили обабіч доріг, якими проходили християнські паломники. Вони ставали притулками для виснажених хворих. Дбали про них ченці. Вже пізніше хоспіси з’явилися в Англії та Франції.   
З того часу у світі було створено багато хоспісів. У містах із населенням понад 200 тисяч вони стали спеціалізованими, зокрема психогеріатричними (для важких психічно хворих людей похилого віку), дитячими та неврологічними. Проте більша частина хоспісних ліжок (у різних країнах світу від 50 до 90%) належать онкологічним хворим. За даними МОЗу, в Україні щорічно реєструється близько 150 тисяч нових хворих на рак. 100 тисяч хворих щорічно помирають від цієї патології, з них 85% - удома, 5% - у лікарнях і 10% - в інших місцях. Із загальної кіль­кості померлих від інших важких хвороб 75% помирають удома, 14% - у лікарнях і 11% - в інших місцях.
Перший офіційно зареєстрований український хоспіс було створено у Львові 1996 р. під патронатом УГКЦ. Відтоді в Укра­їні виникло ще сім хоспісів. Проте ця кількість катастрофічно мала для країни, в якій населення старіє, яка нині відчуває на собі наслідки Чорнобильської катастрофи. Сьогодні держава опікується тим, щоб в Україні надання хоспісної та паліативної допомоги набирало якомога більших масштабів.

ЯК ВОНО У СУСІДІВ

У Кам’янці про створення хоспісу заговорили ще 2008 р. Саме тоді Асоціація сімейних лікарів міста вперше провела опитування громадян щодо необхідності створення такого закладу. Майже всі півтора тисячі опитаних респондентів сказали «Так!». Дані опитування було надіслано в Міністерство охорони здоров’я, звідти чекали відповіді довгі чотири роки. І ось нарешті справа зрушила з місця.
Цього року Асоціація сімейних лікарів виграла грант Міжнародного фонду «Відродження» на проведення просвітницької роботи та інформування населення щодо проблем хоспісної допомоги. Крім ознайомлення населення міста, проводилося повторне опитування кам’янчан щодо необхідності створення хоспісу. 90% опитаних знову сказали хоспісу «Так!». 
За сприяння міського голови Михайла СІМАШКЕВИЧА та на кошти гранту делегація міста 
від­відала хоспіс в Івано-Фран-ківську, який існує вже понад 15 років.  
- Ми приїхали звідти з такою енергією, яку неможливо приховати, - ділиться враженнями головний онколог міста Артур САВИЦЬКИЙ. - На власні очі побачили, як виглядає милосердя. Медперсонал закладу випромінює доброту й оптимізм, і це незважаючи на те, що вони працюють з хворими, яким залишилося жити зовсім небагато. 
Вже на початку листопада до Кам’янця прибула головний лікар Івано-Франківського хоспісу Люд­мила АНДРІЇШИН, аби по­діли­тися досвідом створення одного з перших хоспісів в Україні.  
- Усі ми біжимо, і в цьому за­бігу за життя постійно чогось хочемо, до чогось прагнемо. Отримуючи одне, плануємо інше, - так розпочала розмову Людмила Іванівна. - Раптом хтось перечепився за свою хворобу. Суспільство побігло далі, а він залишився сам на сам зі смертю, яка ненаситно дивиться йому в очі. Звичайно, він не хоче помирати: кидає на подолання хвороби все, що має, іноді навіть більше. Та рано чи пізно йому повідомляють: «Вибачте, ми зробили все, що могли...». Саме цієї миті на допомогу має прийти хоспіс, як показник гуманності суспільства, котре під час бігу раптом згадало, що з ним біг ще хтось. Біг, спіткнувся і вже не може встати. Суспільство повертається обличчям до цієї людини через паліативну і хоспісну допомогу.
За таким монологом насправді приховується величезна робота, частину якої Івано-Франківський хоспіс уже подолав, а частина - ще попереду. Цей обласний хоспіс розрахований на 30 ліжок. Позачергово допомогу отримують онкохворі, решті пацієнтів доводиться чекати своєї черги. Крім того, у них існує денний стаціонар, куди можуть звертатися хво­рі для отримання меддопомоги та просто консультацій.    
За словами Людмили Іванівни, сьогодні їхня бригада спе­ціалістів працює над створенням виїзної консультативної служби, яка б допомагала і навчала родичів хворого, як правильного його доглядати, надавала б психологічну допомогу, а також могла використовувати знеболювальні препарати.
Основні кошти для фінансування закладу надходять з обласного бюджету. Також дуже суттєва спонсорська допомога. Ні з пенсій, ні із зарплат пацієнтів жодних відрахувань немає. 
Термін перебування пацієн­-
та - питання строго індивідуальне. Якщо мова йде про онкохворого, то він знаходиться в хоспісі до останнього подиху. 
- Що ж до пацієнтів з терапевтичними діагнозами, наприклад інсультом, то коли вони і потрапляють до нас у вкрай важкому стані, після надання належної допомоги часто їхнє здоров’я покращується. Тоді ми можемо їх виписати. На жаль, у багатьох випадках людину немає куди виписати, тоді ще раз переписуємо історію хвороби і залишаємо в нас, - розповідає Людмила АНДРІЇШИН. - Це, звичайно, проблема, бо в 
Україні досі немає чітко визначеного терміну перебування в хоспісі. Наприклад, у Німеччині - всього 28 днів, у США система зовсім інша. Одним з показань для хоспісного перебування є надання можливості родині відпочити від хворого. До речі, там для кожного захворювання - окремі хоспі­си. Для нас поки що це мрія.

ПОКЛИКАНИЙ ПОЛЕГШИТИ СТРАЖДАННЯ

Але чи не мрія для 100-тисячного Кам’янця хоспіс на 30 ліжок з бюджетом 1 мільйон 700 тисяч гривень? Усі 8 хоспісів, які діють на території України, - в обласних містах. До того ж хоспісу немає навіть у Хмельницькому. 
- Нашому місту хоспіс вкрай необхідний, - відповідає заступник головного лікаря міської полі­клініки Артур САВИЦЬКИЙ. - З кожним роком у світі невпинно зростає захворюваність і смерт­ність від онкологічних хвороб. Ця проблема не обминула і мешканців нашого міста. Лише минулого року в Кам’янці вперше виявлено 338 хворих на онкологічні захворювання, а всього за 2010 рік нараховувалось 1834 онкохворих, з яких 167 померло протягом року. А ще не можна забувати про лежачих невиліковних хворих, котрі перенесли гострі порушення мозкового кровообігу, травми хребта і спинного мозку зі стійкими втратами функцій кінцівок і тазових органів, хворих похилого віку з переломами стегнової кістки, яких неможливо оперувати. На сьогодні в місті проживає понад 285 хворих, які потребують хоспісної допомоги. 
За словами Артура Микола­йовича, кількість цих людей невпинно зростає. Їхніми постійними супутниками стають нестерп­ний біль, виснаження, самот­ність, безпорадність, втрата інтересу до життя, депресії, психози, конфліктні ситуації вдома, а подекуди і відсутність елементарних санітарно-гігієнічних умов для проживання. Ці люди відчувають себе зайвими в сім’ї, родині та суспільстві. Ними міг би опікуватися такий медико-соціальний заклад, як хоспіс, де б на високому професійному рівні надавалася медична, со­ціальна, психологічна, юридична і духовна допомога пацієнтам і членам їхніх родин. Пацієнти хоспісів оточені звичайними «домашніми» речами, до них відкритий вільний доступ родичам і друзям. Медичний персонал надає паліативну медичну допомогу, головною метою якої є підтримка якості життя у фі­наль­ній стадії, максимальне полегшення фізичних і моральних страждань пацієнта, його близьких, а також збереження людської гідності пацієнта.

ВАРІАНТІВ - ХОЧ ГРЕБЛЮ ГАТИ!

На сьогодні розглядається декілька варіантів місцезнаходження майбутнього хоспісу. Це поліклініка в селищі цементного заводу, палати міської лікарні, приміщення на території Центрів соціального обслуговування «Довголіття» або «Надія». Проте це ще не всі варіанти...
- На мою думку, найкращим варіантом було б розміщення хос­пісу на території дитячої полі­клі­ніки, яку, можливо, вдасться перевести на вулицю Франка, - до­дає начальник міського управ­лін­ня здоров’я Юрій ПЛИВАНЮК. - Більша ймо­вірність виділення коштів з обласного бюджету буде тоді, коли хоспіс буде міськра­йонним. З цього приводу я вже мав попередню розмову з головним лікарем ЦРЛ Яковом ЦУГЛЕВИЧЕМ. Він повністю підтримує цей варіант.   
Яків Миколайович підтвердив, що хоспіс району також потрібен, але до коштів міста й району обов’язково має приєднатися спів­фінансування з області плюс спонсорська допомога.
- Я можу запропонувати створити цей заклад на базі Орининської поліклініки, - зазначив Яків Миколайович. - Там для реконструкції не потрібно значних фінансових вливань, тому що збережені всі комунікації, поряд є котельня, гараж, окремий заїзд. Та й міським жителям добиратися недовго. 
- А що думає з приводу роз­міщення хоспісу та того, яким він має бути, завідувач хірургічного відділення №2 Руслан СТРИШКА, пацієнтами котрого є чимала кількість потенційних хоспісних онкохворих?
- Вважаю, що створювати хоспіс далеко від лікарні немає сенсу, - пояснює Руслан Євгенович. - У будь-який момент пацієнту може знадобитися екстрена реаніма­ційна допомога. За необхідності таких хворих відвідують вузькі спеціалісти, яким набагато легше перейти з одного відділення в інше, аніж кудись добиратися. В наш час, коли йде мова про скорочення штату, створювати нові робочі місця буде нелегко. А на базі лікарні медики могли б поєднувати роботу в одному та іншому відділенні. Якщо створити хоспісне відділення на базі нашої лікарні, набагато легше буде подолати бар’єр родичам і самому хворому, бо вони знатимуть, що їдуть у лікарню, а не в заклад десь на окраїні міста. Наприклад, під нашим хірургічним відділенням весь поверх віддали під «швид­-
ку» - 10 великих палат практично пустують. Якщо зробити перегородки, то матимемо 20 палат. Цієї кількості для нашого міста достатньо. У кожній палаті має бути один хворий і місце для родича, котрий, можливо, захоче біля нього бути. Важливо, що тоді хоспіс знаходитиметься поруч із нашим відділенням, бо, як би не було, значна частина його пацієнтів - наші. 
- Але ж головний лікар Івано-Франківського хоспісу Людмила АНДРІЇШИН наголошувала на тому, що хоспіс повинен знаходитися в затишному, віддаленому від міста місці, навколо якого можна було б посадити сад, створити затишні алеї. Це зовсім не узгоджується з Вашою пропозицією...
- Головне - створити для цих пацієнтів затишок у палатах, - пояснює Руслан Євгенович, - аби вони почували себе там так само, як удома. В такому відділенні лише одиниці спроможні ходити, основна частина хворих - лежачі, тому сад та алеї їм ні до чого. Потрібно, щоб у майбутньому хоспісі були спеціальні душові кабіни, каталки, призначені для душу, тому що цих хворих потрібно буде що­дня возити на водні процедури.   
На 10 ліжках, призначених у відділенні для онкохворих, троє-четверо є потенційними пацієнтами хоспісу. За рік у відділенні помирає близько 30-40 пацієнтів. Рідні самі привозять таких хворих, бо не можуть дати їм раду, не можуть дивитися на страждання близької людини. Часто у квартирі немає умов для перебування такого хворого: житлова площа замала, є маленькі діти або рідні працюють повний робочий день, тому змушені зачиняти лежачого хворого майже на цілий день удома. Ми нікому не відмовляємо, але ж зрозумійте і нас: тут хірургічне відділення, а не хоспісне. Наші медсестри і санітарки іноді просто падають з ніг. 

...А КОШТІВ?

Нещодавно міський голова Ми­хайло СІМАШКЕВИЧ повернувся з Києва, де мав попередні розмови з представниками МОЗ щодо створення в Кам’ян­ці-По­дільському хоспісного від­ді­лення.
- Наразі формуватиметься бюджет на 2012 рік. Ми розглядатимемо питання нашої участі в пілотному проекті, - пояснює Михайло Євстафійович. - Тому що для нас це найприйнятніший варі­ант. Але якщо буде запропоновано співфінансування, тоді все залежатиме від тієї суми, яку потрібно буде внести з міського бюджету. Просити напряму Президента поки що ми не маємо морального права, тому що не так давно звернулися до нього по виділення коштів для реконструкції Будинку культури та відбудову 72-квартирного будинку, що на Нігинському шосе, 1а, і ще низки об’єктів.
Звичайно, питання відкриття хоспісу надзвичайно важливе, але поки що все впирається в кошти. Я не обіцятиму людям того, що насправді зробити важко. Хоспіс має бути, але не так швидко, як би нам хотілося.


Повернення до списку